№ 65 (21856) четвер 13 липня 2017 року

Через несприятливі погодні умови (холодну суху весну) цьогорічні жнива на Одещині розпочалися на 10 днів пізніше від наміченого. Експерти прогнозують, що матимемо менше врожаю, аніж торік. Станом на 10 липня господарства області зібрали майже третину ранніх зернових. Про це йшлося у доповіді на щотижневій апаратній нараді Івана Петріва, начальника управління аграрної політики ОДА.

У деяких районах Одещини, за словами керівника про-фільного управління, збирають по 50—60 ц/га та вже встигли впорати чи не половину площ. Проте в центрі та на півночі врожайність часто не добирається і до 30 ц/га (йдеться про ситуацію в Окнянському, Іванівському, Ширяївському та Миколаїв-ському районах).

— Я розумію, — прокоментував ситуацію голова ОДА Максим Степанов, — що можуть застосовуватися різні аграрні  технології, але ж різниця у два рази… Мені здається, щось тут не так!

— Так, — погодився Іван Петрів, — якщо в районі ведеться постійна робота із сільгоспвиробниками, знижується ризик того, що частину врожаю приховають від звітності. Маємо факти, коли кілька сільгосппідприємств зовсім не вели потрібної звітності, хоча ми точно знаємо, що вони працюють.

Приховані врожаї, мусите розуміти, — це приховані від держави і від місцевої громади податки.

Детальніше ситуацію було проаналізовано того ж дня на селекторній нараді із головами РДА. З’ясувалося, що цифри на місцях та в профільному управлінні по деяких районах взагалі суттєво різняться, тож хто і скільки зібрав врожаю, наразі встановлюватимуть під час додаткових перевірок.

Ще одним неподобством ми могли ославитися на всю державу: спробами захоплення вирощеного, а часто вже й зібраного урожаю. Такі випадки зафіксовані в Ананьївському та Ширяївському районах.

Найближчим часом Одещина може отримає пересувні вагові комплекси. Про це йшлося на нараді очільника ОДА Максима Степанова з представниками профільних служб та підрозділів. Необхідне обладнання та автівки закупило Міністерство інфраструктури. Всього 28 комплексів, які планують розподілити між регіонами.

«Ці автівки вже перебудовуються, і з цих 28 машин найближчим часом десь три—п’ять дають на Одеську область. У кожній буде все: комп’ютер, принтер, ваговий комплекс», — зауважив начальник Укртрансбезпеки в Одеській області Микола Чекал.

Зараз на Одещині працює чотири вагові комплекси, в тому числі і стаціонарні. Укртрансбезпека щодоби перевіряє майже 700 вантажівок, виявляючи серед них не більше двох десятків перевантажених. Зважаючи, що жнива у нас уже розпочалися, то в реальності таких автівок набагато більше. Особливо на трасі Одеса—Рені, якою везуть урожай з Бесарабії. Наразі у перевізників є можливості оминати дороги, де встановлено ваги. Один з варіантів вирішення проблеми — разом з поліцією перекривати ці шляхи, встановлювати забороняючі знаки, а порушників штрафувати. Але, на думку голови ОДА, адмінстягненнями ситуацію не виправити. Також повинні бути спецмайданчики, де водіїв-порушників змусять перевантажуватися, але таких місць в області майже нема. Тож такі вантажівки, навіть сплативши штраф, все одно продовжують розбивати дороги.

«Мені треба, щоб вони всі, ті перевізники, верещали, щоб вони тут мітинги збирали! Через те, що Укртрансбезпека разом із поліцією, разом із Службою автомобільних доріг за моїм дорученням лютує! Поки що я не отримав жодного дзвінка від жодного власника компанії, який би мені сказав: «А чи не можна це якось вирішити?». Якщо нема такого дзвінка, то нема відповідної роботи!» — наголосив Максим Степанов.

«Нами відпрацьовано дев’ять майданчиків, куди направлятимуть вантажівки. Але вони поки що в різній власності — щось в облавтодорі, щось у громад», — зазначила заступник голови ОДА із соціально-економічних питань Світлана Шаталова.

Максим Степанов доручив за-кінчити цю роботу вже за тиждень. Паралельно Служба автомобільних доріг в Одеській області готує документи на придбання ще шести мобільних комплексів за рахунок обласного бюджету. Їх закуповуватимуть, щойно проведуть усі тендери.

Мій син, студент-медик, цими днями повернувся з тижневої подорожі до Парижа, тож наша родина, вважаю, успішно скористалася довгоочікуваним «безвізом».

Мали гарний привід спорядити дитину в дорогу: день народження доньки, його сестрички, яка за річним контрактом працює у Франції, а на момент виходу цієї публікації вже повернеться додому.

У черзі за паспортом нового зразка не товпився, адже мав закордонний паспорт-книжечку, але з чипом. Такі видавали донедавна, ще до пластикового варіанту. Вони також годяться.

Щоб не мати можливих ускладнень (вперше виїздив за кордон), добросовісно прислухався до всіх рекомендацій щодо безвізу, які надають численні інтернет-ресурси: завчасно придбав квитки в обидва кінці, забронював готель, зібрав докупи необхідні довідки (про всяк випадок), зокрема про те, що без боргів закінчив курс навчання, що підпрацьовує і має відпустку на час подорожі… Родина зібрала необхідну суму грошей, рекомендовану на час перебування у країні, яка приймала.  Звісно, мав із собою запрошення до Франції, надане фірмою, де працює за контрактом дочка.

Виконав усе, що рекомендувалося. Щоправда, ніхто ніяких дові-док у нього не запитував. Митний контроль пройшов швидко, без жодних проблем, а сама поїздка пройшла блискуче, залишивши неймовірну кількість вражень від перебування у Парижі.

Візит до Франції планувався ще півроку тому. Допомогти отримати візу нав’язливо пропонували якісь люди, які невідомо звідки взялися. За 300 євро бралися заповнити «правильну» анкету, надати «потрібні» довідки (навіть виписки з банку, де буцімто лежать синові гроші), натякали, що лише їхні послуги дають шанс отримати візу. Втім, не стовідсотковий. А ще за 200 євро могли значно пришвидшити отримання закордонного паспорта нового зразка.

Виходить, наживалися на довірливих і необізнаних людях, які хотіли виїхати за кордон. Безвізовий режим перекрив канали такого нелегального заробітку і відчинив двері перед нормальними громадянами нашої держави, яким більше не треба брехати.  Хто б, даруйте, повірив, що всі наші студенти мають валютні рахунки у банках?

Недавно до редакції завітав житель Ізмаїла Сергій Іскров. Привело його прагнення скласти данину шани своєму дідові-газетяру Івану Івановичу Стиренку, який у 1930-х працював у «Чорноморці».

За століття, що минає від виходу першого номера газети, через редакційне горнило пройшла велика кількість журналістів. Це сотні імен, і кожне з них для нас, нащадків тих поколінь, близьке і дороге.

Ми попросили Сергія Борисовича повніше розповісти про рідну йому людину.

Окресливши основні віхи дідового життя, він слушно порадив поговорити на цю тему і з його матір’ю — Оленою Іванівною,  дочкою Івана Стиренка. Ми зв’язалися з нею і запропонували написати спогади про батька. Вона це зробила. Ми ж, звівши всі спомини докупи, отримали такий життєпис «чорноморця» 1930-х.

Іван Стиренко народився у 1912-у в селі Клебань на Вінниччині. Коли йому сповнилося вісім років, помер батько. Як старший син у багатодітній сім’ї,  рано подорос-лішав. Певно, прагнув стати вчителем, бо закінчив педагогічні курси. І саме там, на курсах, долучився до випуску стіннівки «Червоні кадри» й очолив її редколегію. Тут варто наголосити, що стінна преса в ті часи мала неабияке значення, будучи дієвим інструментом виховання та формування світогляду людей. Можливо, той досвід згодом і привів Івана до «Чорноморської комуни», як тоді називалася наша газета. На цьому шляху йому, вочевидь, посприяла й комсомольська рекомендація: спілчанською роботою він захопився із 16 років і в 1930-х працював у штаті Одеського обкому комсомолу.

В Одесі Іван Стиренко разом з дружиною Євгенією Фурман оселився в 1933-у. Тут у них народилося троє дітей: Олена (1934), Юрій (1936) та Олександр (1937).

У рідкісні години дозвілля подружжя виїздило на лоно природи, милувалося краєвидами і зачаровано слухало зозулю: «Скільки-то літ накує?». Ех, хто тоді знав, що буде війна...

Босоніжки... на зиму

Пожовклий, потертий від часу, а місцями й надірваний листок з обліку кадрів. Обережно беру його в руки, аби не розпався остаточно. Воно й не дивно: зберігається цей документ у «Чорноморських новинах» (тоді «Чорноморській комуні») із серпня 1946 року, а заповнений він власноруч Давидом Яковичем Бобером.

Уявити «Чорноморку» без цього чоловіка неможливо. Бо він справді оригінал, вельми цікава, неординарна й дивакувата особистість.

По закінченні семирічки переїхав до Одеси з Первомайська й жадібно поринув у вир навчання. І ФЗН, і робітфак, і педінститут, та ще й курси стенографії і машинопису — все було йому цікаво, все освоював охоче. І як же набуті знання знадобилися йому надалі, коли працював гідом-перекладачем, викладачем історії та англійської мови в полковій школі 107 ОПС. А потім — війна з фашистською Німеччиною. Від її початку й до кінця був беззмінним фельд’єгерем штабів Західного та Першого Українського фронтів. Хто знає суть фельд’єгерської служби, зрозуміє її складність і відповідальність. Важлива секретна пошта має бути доставлена адресатові за будь-яких обставин, навіть якщо довкруж вогонь і бомби з неба падають. Командування фронту точно знало, що старший лейтенант Давид Бобер не підведе. І медалі «За відвагу», «За оборону Москви», «За Перемогу над Німеччиною» тому доказ…

Ну хіба ж міг тодішній редактор «Чорноморської комуни», вчорашній фронтовик Іван Митрофанович Коляда відмовити такому ж недавньому фронтовику в прийомі на роботу, тим більше, що такі кадри редакції були вкрай необхідні?! І старший лейтенант Бобер блискуче справлявся з обов’язками стенографіста-машиніста.

Запам’ятався Давид Якович і на посаді коректора. Не приведи Господи, відволікти його під час вичитування газетних полос — таке почуєте… Вдруге не наважитеся. Придумав собі надягати на вуха своєрідні шори, аби від усіх, хто міг би завадити роботі, відгородитися. Хоч за натурою був дуже доброзичливим, товариським, часто — у доброму гуморі. Колеги нерідко кепкували над цим вічним холостяком, та він ніколи не ображався. Не заперечував, що не байдужий до жінок, переважно молодих і вродливих. Завжди пускав у хід звабливі погляди своїх пронизливих чорних очей.

93 роки тому, 17 червня 1924-го, в будівлі, яку сьогодні займає Московська державна юридична академія (Москва, Садово-Кудрин-ська, 9), виступив Йосип Сталін. Це була доповідь про підсумки XIII з’їзду РКП(б) на курсах секретарів укомів при ЦК РКП(б).

Ця подія настільки запала в душу ректора МДЮА Віктора Блажеєва, що він велів завгоспу юракадемії негайно спуститися в підвал і відшукати там меморіальну табличку, яка припадала пилом у цьому підвалі понад 60 років. Відтоді, коли колишній господар цієї будівлі, ректор ВПШ при ЦК КПРС наказав своєму завгоспові віддерти цю табличку відповідно до рішень ХХ з’їзду КПРС. Рішення ці найточніше сформульовані поетом Галичем у «Поемі про Сталіна»: «Оказался наш Отец, не отцом, а сукою». Завгосп ВПШ був людиною досвідченою і кмітливою (інших не тримали), а тому вирішив табличку не викидати, а приховати. Раптом стане в нагоді. Знадобилася. Через 61 рік, коли партії тієї не стало, і замість ВПШ в будівлі на Садово-Кудринській, 9 облаштувалася юридична академія.

Віктор Володимирович Блажеєв велів табличку почистити і повісити на старе місце, на стінку перед головною аудиторією головного юридичного вишу Росії. Щоб майбутні юристи розуміли, який вектор юридичної науки і практики обраний нинішньою російською владою і чутливо схоплений керівництвом академії.

Коли про цю подію дізнався адвокат Генрі Рєзнік, він написав такий текст: «Ні, даруйте. Це край. З числа професорів МДЮА вибуваю». І Віктор Володимирович Блажеєв, і Генрі Маркович Рєзнік вважаються юристами. Різниця між ними в тому, що Генрі Маркович служить праву, а Віктор Володимирович — начальству. Начальство випускає цілком недвозначні сигнали. Путін ось тільки-но випустив: «Не треба демонізувати Сталіна». «А ми і не демонізуємо, ось, будь ласка, табличка!» — негайно відгукнувся ректор Блажеєв.

Доповідь Сталіна від 17.06.1924, пам’ять про яку вирішив увічнити ректор Блажеєв, досить співзвучна нинішній риториці керівництва Росії й тому, що говорить і показує телевізор. У Європі народжується нацизм. Але для Сталіна він не ворог, а, швидше, родич. А для нацизму Радянський Союз у той час здавався мало не дороговказною зіркою. Ось що пише у своєму щоденнику у 1924 році Геббельс: «У державного соціалізму є майбутнє. Я вірю в Росію. Хто знає, для чого потрібно, щоб ця свята країна пройшла через більшовизм... Зі сходу йде ідея нової державності, ідея зв’язку і відповідальності дисципліни перед державою... Я — націонал-більшовик». Кінець цитати.

Скорочення обов’язкових предметів із 22 до 9, 12-річне навчання та профільні класи — Міністерство освіти і науки планує провести масштабну реформу українських шкіл. Незважаючи на яскраві перспективи й обіцянки наблизитися до європейських стандартів, реформа може принести безліч проблем, з якими її ініціатори навряд чи впораються, вважають у депутатській групі «Партія «Відродження». У політсилі підтримувати урядовий законопроект «Про освіту» у другому читанні не будуть і запропонували свої доповнення до реформи.

Що нового обіцяє МОН

Головними пунктами шкільної реформи повинні стати перехід на 12-річку і впровадження профільного навчання в українських школах. У новій концепції МОН передбачено три рівні повної середньої освіти. При цьому перший етап у Міністерстві освіти і науки розглядають як підготовчий, спрямований на адаптацію учня до соціуму. Останній — розрахований на підготовку до вступу до вишу. Навантаження на учнів планують знизити за рахунок скорочення обов’язкових предметів. Якщо зараз таких дисциплін у старшій школі 22, то в майбутньому їх пропонують скоротити до 9. Припускають об’єднання кількох предметів, таких як «Історія», «Література», «Математика». Це, на думку МОН, не буде перевантажувати учнів і дасть уявлення про загальну картину світу. Профільні ж предмети допоможуть при виборі майбутньої професії.

Говорячи про строки виконання, в міністерстві стверджують, що з урахуванням обсягу і складності запропонованої реформи, її повне впровадження передбачається до 2029 року. А фундаментальні зміни в усталеній системі можна буде побачити не раніше 2027-го.

У сучасну школу по розбитій дорозі

Крім вищеописаних нововведень, влада вирішила об’єднати реформу освіти з реформою децентралізації. Цей проект передбачає створення в кожному регіоні опорної школи для дітей з маленьких містечок і селищ. За словами міністра освіти Лілії Гриневич, у них діти зможуть отримати знання за всіма сучасними стандартами, а давати ці знання будуть кваліфіковані вчителі. У кожної опорної школи повинно бути три філії для учнів молодших класів (з 1-го по 4-й) і власний автобусний парк.

Олена Теліга народилася 21 липня 1907 року під Москвою у сім’ї професора політехнічного інституту Івана Шовгенова (Шовгеніва). В часи Української Народної Республіки родина переїхала до Києва, а після поразки Визвольних змагань опинилася в еміграції. Професор І. Шовгенів обіймав посаду ректора Господарської академії в По-дєбрадах, передмісті Праги, де здобували освіту вчорашні старшини армії УНР. Олена навчалася в Українському високому педагогічному інституті ім. М. Драгоманова в Празі, а по його закінченню працювала у школах Варшави. За силою поетичного таланту й громадської жертовності вона стала гордістю української нації.

Життя Олени Теліги — зразок ідейної переконаності, послідовності й мужності у відстоюванні українського національного ідеалу. Доля україн-ського народу, який страждав у московській і польській неволі, була для неї тяжчою за власну смерть. Її світогляд формувався в національно свідомій родині, а в еміграції вона перебувала в колі людей, які були творцями й оборонцями Української держави. Саме в цьому середовищі дійшла розуміння того, що поневолена нація підніметься лишень тоді, коли матиме власну еліту. Під впливом Олега Ольжича, який разом з Євгеном Коновальцем у 1929 році творив Організацію українських націоналістів, у 1939-у О. Теліга вступає в ОУН, тобто стає на шлях активної боротьби за право нашої нації стати врівень з іншими народами Європи, підпорядковуючи своє життя поетичному девізу О. Ольжича:

Держава не твориться в будучині,
Держава будується нині.

Ця вишукана красуня, аристократка за походженням та вихованням, прийшовши до розуміння трагедії України, і в творчості, і в житті виражала готовність служити високим національним ідеалам. Про це вона якнайкраще заявила в поезії «Поворот»:

Це буде так: в осінній день прозорий
Перейдемо ми на свої дороги.
Тяжке змагання наші душі зоре,

Він — вояк, поет і учений,
Незламности духу стратег,
Він — прапор Свободи священний,
Криштально-буремний ОЛЕГ.

М. Симчич, «Пісня про Олега Ольжича»

 

8 липня (за старим календарем, 21 — за григоріанським) 1907 року народився Олег Олександрович Кандиба, більш відомий під псевдонімом Олег Ольжич. Вихованець Карлового університету та Українського Вільного університету, яскравий представник «Празької школи», знаний археолог, провідний діяч Організації Українських Націоналістів та Карпатської України, редактор кількох українських газет періоду національно-визвольних змагань, гідний син свого батька (українського поета-символіста, драматурга Олександра Олеся) та своєї землі, якого було безжально викреслено з вітчизняної історії.

Після здобуття Україною незалежності дослідники почали активно повертати із небуття імена славних синів і доньок нашої землі. Так, у 1993-у в Україні відкрилася Фундація імені Олега Ольжича, а через рік, уперше на державному рівні, вшановувалася сумна дата — 50-річчя від дня його загибелі. Згодом, уже в 2006-у, відповідно до указу Президента широко відзначалося 100-ліття «поета національного героїзму», як назвав його видатний культуролог і літературознавець Володимир Державин. Нині ж маємо слушну нагоду ще раз привернути увагу широкого загалу до цього «незламности духу стратега», адже цими днями сповнюється 110 років від дня його народження.

Нещодавно в Одесі відбулася зустріч з поетесою, прозаїком, журналістом, громадським діячем Тетяною Череп-Пероганич (Київ), чия інтриґуюча лірико-сповідальна творчість збагатила сучасну українську літературу.

Тематика поетеси — у діапазоні від інтимного до громадянського: кохання, Майдан, війна на Донбасі, яку вона також сприймає як жінка, мати. Поезія її проста за формою, але глибоко емоційна, щемлива, ритмічна й мелодійна, часом виклична, в ній присутнє відчуття історичного, доленосного моменту, який нині переживає  українська нація. Пані Тетяна займає активну життєву позицію, тим самим беручи на себе моральну відповідальність.

Я тебе не зігрію
На далеких вітрах.
Хоч і маю надію,
Та гнітить мене страх.
Сталось щось неймовірне —
Не під силу мені
Чути знову і знову:
«Як він там, на війні?».
Я не знаю, не знаю!
Тільки плачу й молюсь.
І щоночі страждаю,

14—16 липня відбудеться загальнонаціональна проща до Зарваниці (Тернопілля).

Паломництво приурочене до 150-річчя коронації Зарваницької чудотворної ікони Пресвятої Богородиці, 125-ліття від дня народження патріарха Йосифа Сліпого, молитві за мир та цілісність України.

Долучитися до прощі, помолитися у чудотворному місці можуть й одесити. Організацією поїздки опікуються священики греко-католицьких церков нашого краю.

Людина вміє пристосовуватися до різних обставин, адже зі зміною нашого життя змінюємося і ми самі. Зміни, що відбуваються в нас, допомагають вижити, в які б ситуації ми не потрапили. Однак деякі події, що особливо розтягнулися в часі, здатні стати причиною серйозного розладу психіки, відомого під назвою «посттравматичний синдром» (ПТС).

Як виникає ця проблема і що можна зробити для її вирішення? Про це — розмова з психіатром вищої категорії, кандидатом медичних наук, доцентом Богданом КУЛИКОМ.

— Говорячи про посттравматичний синдром, ми маємо на увазі, що людина пережила одну або кілька травмуючих подій, які глибоко торкнулися її психіки. Ці події так різко відрізняються від усього її попереднього досвіду  або спричинили такі сильні страждання, що людина відповіла на них бурхливою негативною реакцією. Нормальна психіка в такій ситуації, природно, прагне пом’якшити дискомфорт: той, хто пережив подібну реакцію, доко-рінно змінює своє ставлення до навколишнього світу, щоб жити стало хоч трохи легше.

Якщо травма була порівняно незначною, то підвищена тривожність та інші симптоми синдрому поступово пройдуть за кілька годин, днів або тижнів. Якщо ж була сильною або травмуючі події повторювалися багаторазово — хвороблива реакція може зберегтися на багато років.

— Які клінічні симптоми характерні для посттравматичного синдрому?

— Невмотивована пильність. Людина пильно стежить за всім, що відбувається навколо, наче їй загрожує небезпека.

Вибухова реакція. За найменшої несподіванки людина робить стрімкі рухи (кидається на землю при звуці гвинтокрила, який низько пролітає, різко обертається і приймає бойову позу, коли хтось наближається до неї з-за спини).

Малиновський відділ поліції, проаналізувавши склад та причини злочинів, скоєних на території району, встановив, що до значної кількості з них причетні особи, залежні від наркотичних засобів. Для того щоб роздобути гроші на чергову дозу, вони і вдаються до правопорушень.

Задля профілактики скоєння таких злочинів повторно та з нагоди Міжнародного дня боротьби зі зловживанням наркотиками і незаконним їх обігом на базі Одеського міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді було проведено тематичний захід за участі працівників сектора превенції Малиновського відділу поліції та Малиновського районного сектора з питань пробації, психолога Юлії Аль та голови молодіжного реабілітаційного центру «Ніка» Антона Грибцова.

Того дня в центрі Одеси, на Соборці, увагу перехожих привернула колоритна компанія. З десяток людей, молодих і трохи старших, жінок і чоловіків, вели собак незвичної у нас породи. Неозброєним оком, з емоцій одних та інших, було видно, що справу вже зроблено.  Поверталися зі змагань і випромінювали задоволення як господарі, так і їхні горді чотирилапі вихованці, з яких ще навіть номери не встигли познімати.

Скоріш за все, компанія прямувала на заслужений обід, але ж нам цікаво знати: хто це?

Про змагання розповів Віталій Голота, інструктор-дресирувальник першої категорії, суддя національної категорії, фігурант вищої категорії (м. Київ):

— Це учасники першого чемпіонату України з мондьорингу. Мондьоринг (Mond du ring) — міжнародна поліцейська програма, створена задля можливості змагатися між собою поліції Франції, Бельгії та Нідерландів. До Одеси запросили одного з творців-засновників цієї програми Вільяма Лагруа — французького суддю, який готує фігурантів (фігурант — людина-приманка) з цієї програми і займається підготовкою поліцейських у різних країнах. Французький фахівець провів чотириденний семінар-тренінг для учасників і судив перші змагання. Месьє Лагруа дуже  задоволений рівнем наших собак і споді-вається, що ця програма розвиватиметься в Україні.

Наша київська команда вийшла з дуже хорошим результатом — п’ять собак отримали залік з програми. Маємо надію, що й надалі представлятимемо Україну на міжнародних змаганнях, можливо, навіть цієї осені.

— Ця програма реалізується у рамках співпраці з Європейським Союзом?

— Так, «Mond du ring» — це програма, створена з трьох рингів — французького, бель-гійського та нідерландського. Елементи цих рингів поєднали і створили програму, яка дає змогу змагатися поліцейським і вже набула поширення. До речі,  люди, які готують собак, також можуть брати в ній участь як спортсмени, тобто не лише полі-цейські. Але ця програма в своїй основі  має базові навички — собака повинен вміти захистити господаря, виконувати команду «Апорт!»,  знаходити річ за запахом, долати перешкоди, тобто основа цієї програми — прикладна поліцейська підготовка.

Лише завдяки своєчасним діям прикордонників відпочинок у Затоці не закінчився трагедією.

Поки батьки засмагали, десятирічну дівчинку на надувному матраці хвилями відносило далі й далі від берега. Маленьку фігурку уже за сотні метрів у воді побачив місцевий житель. Саме він і звернувся до прикордонників за допомогою.

Наявність вулканічних елементів та морської води у римському бетоні робили його значно міцнішим за сучасний та в сотні разів довговічнішим — до такого висновку дійшли американські дослідники, повідомляє Bі-Bі-Cі.

Дослідники, зазначається в повідомленні, виявили, що вулканічні елементи, які входили до складу бетонних конструкцій давніх римлян, вступали у реакцію з морською водою, і це робило всю конструкцію значно міцнішою.

Під час дослідження зразків приморських стін учені з’ясували, що бетон давніх римлян містить рідкісний мінерал — тоберморіт алюмінію. Вони вважають, що ця зміцнювальна речовина кристалізувалася у вапні, коли давньоримський розчин виділяв тепло під дією морської води.

На думку науковців, це відкриття може стати поштовхом для розробки більш екологічних будівельних матеріалів та значно підвищити термін експлуатації бетонних споруд.

Так, за результатами нового дослідження стало відомо, що крізь бетон проростає тоберморіт у дуже значному обсязі. У його складі також міститься пористий мінерал, що називається філіпситом.

Стародавній розчин суттєво відрізнявся від сучасного. Зараз будівлі зводять на бетоні, основою якого є портлендський цемент. Його виготовляють шляхом нагрівання та подрібнення кількох складових: вапняку, пісковику, попелу, крейди, заліза та глини. Розтертий матеріал потім змішують з більшими частинками, так званими «агрегатами», як-от частинки каменю чи піску, щоб утворювалися бетонні структури. Виготовлення такого цементу шкодить довкіллю і є джерелом 5% усіх глобальних викидів СО2.