На душі туман? Впустіть сонце!

Відтоді вже минає три роки, а з часу знайомства героїв цієї публікації — п’ять, і можна твердо сказати: їхній сімейний човен упевнено долає обшири життя. Життя, яке ніколи не було простим, а сьогодні — й поготів. Дедалі більше зубожіння, розчарування і недовіра в суспільстві нерідко викликають почуття безвиході. Тому кожен приклад стійкості перед труднощами, непохитності у намірах, поглядах, вчинках, діях є більш ніж доречним.

Іван Сергійович та Олена Олександрівна Урсули познайомилися в Харкові, на протезному заводі. Тоді доля відпустила їм для спілкування чотири дні — спочатку не було майстра, потім настали вихідні. Вільний час скрашували у бесідах. Повідали одне одному про свої погляди на подальше життя. Зійшлися на одному: не можна покірливо схилятися перед зовнішніми ударами, всьому можна протиставити силу духу, намагатися жити вповні, наперекір усім незгодам.

З Іваном трапилося нещастя, коли йому минуло лише 12 літ. Надзвичайне обледеніння тоді повалило дерева й обірвало електричні дроти. Доторкнувся до цих оголених жал смерті, а там — 10000 вольт… Життя йому врятували, а руки довелося ампутувати: ліву — повністю, праву — по лікоть. То був другий день його народження. І був ще третій. Але про це далі…

Олену ж підстерегла хвороба. Рятуючи її від гангрени, медики не знайшли кращого виходу, ніж ампутувати ногу.

Але власні переконання обох, сила волі, мужність, терпіння, невтомність і наполегливість не дали звити в їхніх душах гніздо відчаю, невпевненості, дратівливості, образи, грубості і байдужості.

Це саме такий високий духовний діапазон мали на увазі видатні особи, які залишили нам висловлювання про стійкість. Ось кілька з них.

«Що, болить?» — мене питали,
Але я не признавалась —
Я була малою горда, —
Щоб не плакать, я сміялась, —

писала Леся Українка, занедужавши в 10 років на туберкульоз кісток, який потім перекинувся на легені й нирки.

«Найвищою відзнакою людини є впевненість у подоланні найжорстокіших перешкод», — зазначив німецький композитор Людвіг ван Бетховен, якого в середині творчого шляху спіткала, але не зламала тяжка хвороба — цілковита глухота.

А відомий англійський письменник, лауреат Нобелівської премії Джордж Бернард Шоу порівняв людину з цеглиною — «обпікаючись, вона стає твердою»… Аналог: характер гартується так, як гартується сталь.

Цікаво, що після школи Олена готувала себе до праці, пов’язаної саме з металом. Виросла вона у Новомосковську Дніпропетровської області, де батьки працювали на трубному заводі. Там дівчина закінчила металургійний технікум, а потім вступила до Дніпропетровської національної металургійної академії…

Іван родом з Кишинева, звідки згодом батьки переїхали до козацького міста Ананьєва, а потім — до Одеси. Він має потяг до техніки, досконало розбирається у швейних машинах, закінчив комп’ютерні курси… А ще захоплюється малюванням. Тримаючи пензель зубами, виводить дивовижні квіти, в яких поєднуються і барви, і мрії, і нездійснені бажання… Неймо-вірно, але факт: він їздить на велосипеді й ловить рибу.

Сьогодні Іван та Олена проживають у селищі Лиманському. Язик не повертається назвати їх інвалідами, настільки це активні й успішні люди, яким фізичні недоліки не можуть завадити вірити в себе і силу духу. Виховують двох діток, двох улюбленців — старшого Олексійка і молодшого Захарчика. І дітей, і себе батьки обходять самі, без сторонньої допомоги. В цьому дружньому колі весело живеться й папужці Кеші та таксі Пепсі.

Автор цих рядків побував у Лиманському і зустрівся з Оленою Олександрівною (її чоловік був у від’їзді).

— Усе в нашому домі, — розповіла вона, — тримається на голові сім’ї. Він ходить і на базар, і в магазин. Сам одягається, сам примудрився їсти ложкою і виделкою…

— Але як це йому вдається? — дивуюся я.

— А ось так: на вцілілий лікоть надіває гумову тасьму і закріплює під нею потрібний предмет.

— Заждіть, а як же протези?

— Вони дуже незручні. Ні чоловік, ні я ними зазвичай не користуємося. Знаю, що світова наука вже винайшла протези, рухи яких координуються лише імпульсом мозку. І такі пристрої в першу чергу призначаються воїнам АТО, а для широкого загалу вони, на жаль, недоступні. Та й ціна на них, певно, захмарна. Ми призвичаїлися обходитися без протезів. Слава Богу, що в чоловіка залишився лікоть, який став, по суті, універсальним.

— Здавна, коли мова заходить про дружню підтримку, вживають вислів «почуття ліктя». Вам же випало не в переносному, а в прямому розумінні цих слів відчувати чоловікову допомогу...

— О, Іван у мене великий молодець! Коли, наприклад, після складних пологів я одужувала в лікарні, він приїздив і годував дитину. А ще навчився так вміло пеленати немовля, що й не кожна жінка так зуміє.

Руслан Васильович Горбань, заступник Лиман-ського селищного голови з житлово-комунального господарства та гуманітарних питань:

— Хтось з відомих людей сказав: «Коли море-плавець не знає, до якої гавані він тримає курс, жоден вітер не буде йому попутним». На відміну від такого невдахи, Іван та Олена Урсули знають свій курс. До повноцінного життя. З любов’ю до людей.

Якось узимку йду, а снігу намело — по коліна. Морозно. Не кожен у таку погоду висуне носа на двір. А Іван, сам бачив, вийшов і став прочищати від снігу доріжки. За ним потяглися й інші…

І ще був такий випадок. Можливо, пам’ятаєте: у січні у нас на лимані під рибалками провалився лід. Був серед них й Іван. Але навіть у ту критичну хвилину він думав не стільки про власний порятунок, скільки про врятування дитини, яка опинилася неподалік. Він кілька разів культею виштовхував її з води на лід, аж поки інші рибалки не вхопили бідолашного за капюшон від куртки… Хто знав, що через кілька хвилин капюшон відстебнеться…

Докладніше про цей випадок розповіла Олена:

— Іван якимось дивом, хоч і без рук, зміг вибратися з ополонки. Підсобили рибалки. Але те 40-хвилинне перебування у крижаній воді знову поставило чоловіка на межу виживання. У реанімації, куди його доправили, втратив свідомість… Дякувати ангелам-охоронцям і лікарям, вони знову відвели від Івана смерть. Це був, вважайте, третій день його народження…

Ольга Савівна Євтодій, Лиманський селищний голова:

— Живучи без рук і ніг, подружжя Урсулів не лише не впало в депресію, а стало унікальним свідченням того, як у будь-якій ситуації, навіть найтяжчій, можна знайти себе, виявити стійкість і силу духу. А це ті якості, які тісно пов’язані з поняттям відпові-дальності та обов’язку. Причетність до активного життя дарує відчуття щастя. Хтось може сказати: «Важке щастя», а хіба щастя може бути легким?

…У повсякденні ми не помічаємо, як багато сходів оточує нас! Вони повсюди: у під’їзді житлового будинку чи установи, в магазині, автобусі… Для здорової людини навіть перестрибнути кілька сходинок не є проблемою. Але коли ти з костуром, то кожен крок чогось вартий. А ще більше цих сходинок на віковому шляху. І пройти ними треба так, щоб не спіткнутися, не похитнутися, не впасти. Іван та Олена усвідомлюють, що не можна сказати: «Дайте нам, будь ласка, інше життя — краще». Кращим його можна зробити тільки власними зусиллями. Що їм і вдається.

В Івана та Олени багато друзів і знайомих. На свята збираються всі разом. Лунають добрі побажання і проникливі пісні, як ось ця:

Ой на горі два дубки,
Ой на горі два дубки,
Ой на горі два дубки, два дубки
Та й сплелися докупки…
Як-не-як, дуб — символ міці.

На закінчення процитую вислів арабського філософа Джебрана Халіля Джебрана: «У волі людини є сила прагнення, яка перетворює туман всередині нас на сонце». Слова, варті наслідування.

Валентин ЩЕГЛЕНКО.
Роздільнянський район.