Паустовський і Україна

Від’їзд у січні 1922 року на пароплаві «Дмитрий» з голодної, пронизаної крижаним норд-остом Одеси, не перервав зв’язків Паустовського з містом. У кінці 1920-х — у 1930-х він гостював у своїх друзів-журналістів, приїжджав відпочивати біля моря, готувався стати моряком і пов’язував цю мрію з Одесою, збирався тут скласти іспит на штурмана далекого плавання. У 1942-у був серед захисників міста на суші і на морі, у 1950-ті — вирушав з одеського порту в подорожі навколо Європи і по Кримсько-Кавказькій лінії. Присвятив улюбленому місту яскраві нариси і статті.

Востаннє Костянтин Георгійович побував в Одесі в серпні 1960-го, відпочивав із сім’єю в Санжейці. Втім, продовжував публікуватися в газеті «Моряк» і пізніше.

Відомо також, що творча біо-графія Паустовського була пов’язана з багатьма іншими регі-онами України — Приазов’ям, Севастополем, він довго жив у Криму, працював у Катерино-славі, Юзівці, Харкові. У Криму написав повість «Чорне море», оповідання «Морське щеплення», «Втрачений день», п’єсу «Прості серця».

Тісне спілкування з Україною, її народом, культурою багато-гранно позначилося на творчості Паустовського. Глибокою і постійною була його любов до Т.Г. Шевченка, якого він вважав «кращим представником людства». У повісті «Тарас Шевченко» (1939) Паустовський показав поета як людину, дорогу йому і близьку. До образу Тараса Григоровича звертався і в інших оповіданнях та статтях, у яких, зокрема, говорив про значення шевченківських традицій для літератури, називав поета «нашим сучасником».

Український фольклор, Шевченківські мотиви Паустовський використовує в цілій низці творів: «Поводир», «Корчма на Брагінці», «Зупинка в пустелі», «Піщинка», «Таємнича скриня»...

Творчі та дружні зв’язки Паустовського з українськими письменниками — О. Довженком, Ю. Смоличем, М. Рильським, Ю. Яновським, П. Панчем, О. Копиленком та іншими — складалися, в основному, в передвоєнний, воєнний час і в повоєнні десятиліття. З багатьма з них він рибалив у Плютах під Києвом, відпочивав в Ірпені, в Криму. Інтенсивність цього спілкування різна, але завжди це були взаємна зацікавленість творчими планами і здобутками, дружнє взаєморозуміння.

Особливо теплі взаємини склалися з Ю. Смоличем.

К. Паустовський їх оцінив як «справжню дружбу».

Вони зустрілися і подружилися восени 1941 року в евакуації в Алма-Аті. Обох хвилювала доля України, захопленої ворогом. Взаємна підтримка зміцнювала віру в перемогу.

У наступні роки в своїх листах і телеграмах Паустовський повідомляє Юрія Смолича про найважливіші події свого сімейного життя, обговорює з ним плани спільного відпочинку, з ніжністю згадує дні, проведені серед українських письменників на Дніпрі, передає їм вітання. Іноді в цих спогадах звучить відкрите визнання в любові до такої близької йому країни. Так, у листі від 3 серпня 1955 знаходимо: «Ловлю себе на тому, що «ой як болить моє серце по Україні». У свою чергу Смолич, запрошуючи Паустовського на відпочинок в Остер на Десні, нагадує йому: «Скільки разів Ви скаржилися, що Вас іноді нездоланно тягне рідна Вам Україна! І — як Ви любите українську провінцію».

З-поміж кореспонденції Костянтина Георгійовича до україн-ських друзів-письменників у 1960-і привертає увагу його лист до Зої Хомівни Коцюбинської (племінниці Михайла Коцюбинського — дочки його рідного брата) зі словами подяки за її подарунок — прекрасну книгу про М.М. Коцюбинського. А ще він просить: «Кланяйтесь від мене Києву, я його дуже люблю, і є у мене в Києві всякі заповітні місця, наприклад, парк біля палацу, над Дніпром (раніше він називався Маріїнським), і різні вулиці — Виноградна, Інститутська, всі Липки, Лук’янівка...».

З великим інтересом, хоча й неоднозначно, була прочитана українськими письменниками «Повість про життя». Відома полеміка, що виникла між М. Рильським і К. Паустовським щодо третьої книги — «Початок невідомого століття». У ній Костянтин Георгійович висловив своє критичне ставлення до художника Пимоненка. Паустовський відкинув зауваження Рильського про те, що він, за твердженням Максима Тадейовича, виявив свого роду неповагу до української культури, її театральних діячів, митців, художників, до її мови, і в своєму листі-відповіді назвав їх безпідставними: «Я виріс на Україні. Я глибоко люблю і поважаю український народ і його культуру. Досить прочитати мої повісті й оповідання, такі, як «Тарас Шевченко», «Далекі роки», «Поводир», «Дніпровські кручі», «Синь», «Олександр Довженко» і ряд інших моїх висловлювань, щоб переконатися в цьому». І закінчив цей лист ще одним зізнанням в своїй любові до України: «Я ж сподіваюся, що в майбутньому я ще напишу про чарівну і велику країну Україну та її народ з усією силою, на яку здатний».

Ю. Смолич високо оцінює «ліричність і чесність його розповіді», які «теплом охоплюють душу читача». За це читач вибачає художникові «деякі історичні похибки». Більше того, Ю. Смолич відтіняє особливу, романтичну тональність творів письменника, де історичні події минулого зображені через «особисте сприйняття» автора, іноді м’яку іронію, а то й суворий осуд.

А Остап Вишня у своєму листі до Паустовського, опублікованому в 1965 році в газеті «Неделя», пише: «Не прочитав, а випив з радісною насолодою Вашу «Повість про життя». Яка книга! Стільки любові, скільки душі, скільки серця — справжнього людського серця в цій чудовій книзі! Мені Ваша книга особливо дорога — я в цей час ріс у Києві, куди мене матінка привезла в 1903 році 13-літнім губошльопом. Багато сліз капнуло на Вашу книгу з моїх діоптричних очей. Хороших сліз — сумних і радісних. Обіймаю Вас по-братськи. Ваш Остап Вишня».

Дружні стосунки з українськими письменниками сприяли поглибленню інтересу Костянтина Паустовського до української мови. Любов до Києва, Черкас, Одеси, щирий інтерес до їх жителів, їх побуту, до мови, дивовижний сплав лексики російської та української мов — усе це позначилося на його творах, в яких він нерідко використовує українізми.

Про те, що Паустовський знав українську мову, і знав її добре, дізнаємося з звичайного випадку, який розповів секретар письменника в 1965—1968 роках В.І. Дружбинський. Наприкінці 1956-го видавництво «Молодь» планувало випустити українською мовою знамениту книгу Костянтина Георгійовича про письменницьку майстерність «Золота троянда» і попросило письменника надіслати передмову до цього видання. Паустовський написав передмову... українською мовою і вислав її Миколі Бажану з проханням виправити помилки й передати в «Молодь». Зберігся лист М. Бажана: «Дорогий мій дружище! Помилок нема, і вже передав Вашу передмову Н. Тищенко. «Золота троянда» вийде в березні 1957-го. Що стосується мови, то мене якраз призначили головним редактором Української Радянської Енциклопедії. І якщо покинеш ненадійну письменницьку справу і повернешся до Києва — такому знавцеві української завжди знайдеться гідне місце. І з дуже хорошою ставкою. Треба подумати гарненько! Ваш Бажан».

Ось передмова К. Паустовського до книги «Золота троянда»:

«Ми не часто задумуємось над тим, як та чи інша країна, де ми провели хоча б частину свого життя, а особливо молодість, впливає на нашу свідомість, на самий лад наших думок і почуттів.

Крізь книги майже кожного письменника ніби просвічує, як крізь легку сонячну імлу, образ його рідного краю з його просторим небом і тишею ланів, з його задумливими гаями і мовою народу.

Мені в цьому пощастило. Я виріс на Україні. Її ліричній силі я завдячую багатьма сторонами своєї прози.

Образ України я носив у своєму серці протягом багатьох років. І навіть у цій трохи специфічній книзі про письменницьку працю живе вона, Україна, що завжди була чудовим середовищем для творчості, овіяна поезією праці й волі, — країна, про яку можна писати без кінця-краю, про всі її великі та малі діла — від гуркоту турбін у Запоріжжі до легесенького шелесту українських тополь, що ніби перебирають і пестять своїм листям тепле повітря цієї благословенної землі».

Головна думка всіх статей Паустовського про Україну — утвердження видатного місця україн-ської культури в культурі світовій і впевненість у доброчинності багатовікового процесу духовного збагачення російської та української культур. Особливо вагомо він цінує «широку поетичну, майже пісенну силу», «чудовий гумор», «пристрасність», «мальовничість» української літератури і вважає, що багато російських письменників «тою чи іншою мірою» зобов’язані українському народові...

Очевидно, тому Костянтин Георгійович завжди почувався в боргу перед Україною і не раз зізнавався, що хоче висловити у своїх творах якомога ясніше і повніше свою любов до неї.

Світлана КУЗНЕЦОВА,
старший науковий
співробітник музею
К.Г. Паустовського,
лауреат літературної премії ім. К.Г. Паустовського.