«Хай святиться поетове ім’я»

Літа минули — немов журавлі з його рідної Львівщини перелетіли над Чорноморськом та пощезли назавше поза морським овидом. Потроху ми почали забувати про Василя — про Сагайдака не зі стрілами — з віршами, кожен з яких точно влучав у ціль. І влучає ще й по сьогодні. Це зовсім не обов’язково, утім, щоб вони вціляли кудись, щоби щось чи когось уражали. Далеко не завше поет пише з якоюсь метою. Він пише тому, що не може не писати, а вже як воно там виписується — серце само знає. Він не може не писати тому, що — поет. Навіть тоді, коли його притримують за руку. А так було… Було, коли його у шістдесятих роках минулого вже століття відрахували зі Львівського університету: нібито за те, що не з’явився на сесію, а насправді за прихильність — за любов — до української культури, причетність до її розвитку — лишень своїм поетичним словом, за батька — мужнього українського патріота. Так було й тут, на Одещині, коли доводилось писати таке, що ніяк не лягало на серце, а лишень навпаки — творило відразу й нехіть до всього, що бачив довкола. Звісно, у тих вимушених віршах нестачало поезії, він це знав, але то була можливість випустити межи люди бодай тоненьку книжечку. А проте ніколи не славословив тодішній режим, не кривив душею. Не може поезія жити у шухляді, і проза не може так само, і ніяке Слово — не може. Тож і виривається на волю, зчаста — у пастку, наражаючись на небезпеку. Як це було в недавніх часах української неволі. Його слово не мало права на життя, тому що був нащадком того, котрий не мирився з існуючим станом речей і за це був репресований…

Бурхлива течія життя невпинно кудись несе нас… ми знаємо, куди, звісно, й забуваються давно знані обличчя, і тембр голосу, й усе, що єднало колись. Та в якійсь хвилі та ж сама течія натрапляє немовби на скелю, і стишується, й у закрутах обертається назад, немовби шукаючи щось… Щось, може, втрачене, забуте… Не маємо права — не сміємо — ніщо втрачати ані забувати в своєму гоні. Все наше має бути з нами і при нас, щоби силу свою не втрачали. Тим-то знову, тепер уже спомином, повертається до нас Василь Сагайдак — властиво, звертається до нас цією книгою раніше не опублікованих, ніким ще не читаних творів. Себто він є, він нікуди не пішов, він тут, серед нас… Таким було змістове, логічне насичення цієї зустрічі. Її мотто. В оточенні густо заселених книжкових полиць, перед багатьма, котрі знали чи й не знали його, линув з екрана живий голос поета, його поезія звучала й голосами юних школярів-чорноморчиків, бо поезія — то не лише читання наодинці з поетом, вона, як і мова, має звучати виразно, западаючи в серця людські. Звучали живі, теплі спогади про Василя.

— Це прекрасно — те, як ви умієте вшановувати своїх видатних, он скільки людей у залі, — не втримався від захвату Олекса Різників, добре знаний в Україні поет, мовознавець і колишній політв’язень. — Якби всі люди, колись репресовані системою, вижили, то якою була б нині наша Україна! — сказав, згадуючи про батька Василевого.

— У тих самих вже віддалених у часі 80-х роках минулого століття український поет, куди б не поткнувся, відчував нехіть та байдужість до себе, мовляв, кому ти потрібен тут зі своїм українським словом… Пам’ятаю, пішли ми удвох до одного депутата — просити спонсорської допомоги. А у відповідь — зверхність, чванство і нехіть… Треба було бачити в ті хвилини Василеве обличчя! Суцільні біль і страждання… Хіба таке не лягало на серце рубцями?!

Про цей випадок згадала на вечорі письменниця, голова місцевого осередку «Просвіти» Валентина Сидорук. Та все-таки виходили друком книжечки, хоч і з певними труднощами. Своїми спогадами про це поділився письменник Микола Суховецький, тоді — працівник одеського книжкового видавництва «Маяк». Поема «Порт» — вимушена ідейність, але саме вона могла стати якраз тим «паровозиком», що потягне все інше — те, що він справді хотів сказати своїми поезіями. Розумів, що так треба, інакше — глухота. (До слова сказати, поема була представлена до літературної премії імені одеського поета початку минулого століття Едуарда Багрицького). Так поступово став видаватися в Одесі, спільно з друзями-працівниками редакції художньої літератури, було подолано навіть спротив головного редактора з ідентично радянським прізвищем.

— Кілька разів я запрошувала його до «Просвіти», а він все допитувався, чи вступив туди Різників. Тепер, знаючи про його доодеське минуле, розумію ті вагання. Пізніше усе-таки став просвітянином, — згадувала тодішня очільниця «Просвіти» Інна Василькова, нині завідувачка музеєм порту. — Василь працював у порту, любив море, був кореспондентом газети «Іллічівець» (Іллічівськ — колишня назва Чорноморська).

А про те, яке значення у його творчості мав наш Кобзар, згадував Володимир Корнійчук:

— Каже мені якось: Тарас Шевченко продовжує творити й сьогодні. Ось я написав поему «Гайдамаки-2».

Певна річ, на тому вечорі більше говорили про поезію. Кандидат філологічних наук Любов Ісаєнко, автор передмови до книжки, безпосередньо причетна до її виходу в світ, сказала:

— Василь Сагайдак — це глибока думка, це філософія Сковороди, якого любив і вивчав, цитував, часто розповідав про нього — за свідченнями друзів-поетів, а ще це — грація правди і краси… Творчість його неповторна. Він належить до тієї групи поетів, котрих можна вважати одеською поетичною школою, а це, як відомо, Борис Нечерда, Тарас Федюк, Юрій Островершенко, декотрі з молодих поетів. Намітились і наукові підходи. Нещодавно його онука Стефанія блискуче захистила бакалаврську роботу по його творчості… Тут чуємо сьогодні: він говорив, він був… А я хочу сказати: він є. У нього не було нагород, це вірно, ми навіть не знаємо, чи можна вважати його лавреатом премії Багрицького. Його нагорода — це ми, котрі зібрались тут сьогодні, щоби спільно зустрітися з поетом.

— Він був у своїй творчості і ліриком, і громадянином, іноді навіть драматургом. Поет багато-гранний, він бачив у всьому Україну, — підкреслив у своєму виступі очільник одеської письменницької організації Сергій Дмитрієв.

На вельми цікавий феномен звернув увагу краєзнавець Тарас Максим’юк. Якийсь час Василь Сагайдак працював на обласному радіо. На тому ж радіо свого часу працювали також Валентин Мороз, Володимир Рутківський, інші знані тепер постаті української літератури.

— То, мабуть, вже час поставити на тому будинку меморіальну таблицю з відомими іменами, — сказав заступник голови Одеського відділення Українського фонду культури.

Вечір прикрасили виступи ансамблю «Закохані в пісню» та бардівські пісні Руслана Шумського…

А це вже замість постскриптуму. На вшанування пам’яті поета, з метою сприяння розвитку письменницьких талантів, відділ культури Чорноморської міськради заснував щорічну міську літературну премію імені Василя Сагайдака для авторів літературних творів українською мовою, опублікованих окремою книжкою впродовж останніх п’яти років.

Роман КРАКАЛІЯ.