Во славу Матері, во ім’я пам’яті

Вже тепер святкуємо інші, наші, а не чужі, свята. І одне з них — День Матері. Властиво, кожна жінка покликана природою самою, Господом бути Матір’ю. В українській традиції завше жило пошанування Матері. Для українців це, передовсім, Богородиця-Матір Божа, це та, що дає життя, це і кохана — матір майбутніх дітей, і дружина, що народила продовження роду. Це, безперечно, Матір-Вітчизна, Батьківщина, люба ненька. «О Батьківщино, о люба ненько, тобі вірненько присягнем, серця кров і любов — все тобі віддати в боротьбі», — це з пісні, і пісень подібних — безліч. Віддати в боротьбі — як віддають без вагань найкращі сини України в часі нинішньої ро-сійсько-української війни, бо триває вона вже багато десятиліть. Ніде в світі, мабуть, так не оспівана Матір, як у нашій країні — у піснях, в літературі, народній творчості, фольклорі… Тепер ця любов до Матері втілилась у свято. Хоч паралельно ще не складає зброю й отой березневий день. На все потрібен час — потрібен він і на те, щоби остаточно відірватись, віддалитись від чужих традицій, повернутися до своїх, власних…

Цьогоріч свято Матері не надто збіглося у часі з тими травневими днями,  коли ми згадуємо полеглих у Другій світовій війні — а лише Україна віддала їй, за приблизними лише підрахунками, від 8 до 14 мільйонів людських життів, саме такі цифри озвучують у ці дні ЗМІ. І все ж, як бачимо, примирення — це те найважче, виявляється, що може витворитись у нашому сус-пільстві — це показали й події 8—9 травні у кількох великих містах України. А проте, не буде досягнуто внутрішнього миру і спокою — не буде цього й на сході країни, це речі взаємопов’язані. Передовсім, також і з діяльністю влади, дії котрої часто не викликають якихось позитивних емоцій у громадян…

Та, як відомо, мистці, мистецтво назагал працює на позитив, така його природа. Ініціатива одеських художників у влаштуванні щорічних травневих виставок-конференцій, що народилася кілька років тому, це якраз і є частиною такої роботи — засобом, доступним саме художникам. Певна річ, можна було б зробити дві виставки, можливо, що й у різних залах, та не завжди все виходить так, як хочеться. А проте, виставка на Торговій, як це буває в подібних випадках, вийшла вельми симпатичною та якісною за рівнем робіт. Її учасники уповні показали свою фахову майстерність крізь призму свого — не будемо соромитись високих слів — отже, свого патріотизму, розуміння свого обов’язку як мистця країни, котра переживає далеко не кращі часи, усвідомлення важливості внутрішньої консолідації.

Може, забагато тут патріотичної термінології та недостатньо мистецької, але без цього ніяк сьогодні. А проте, не бачимо на виставці декларативності, якихось лобових вирішень теми, й це засвідчує не лише фаховість. Художник, мистець — сьогодні той, кого цікавлять не лише проблеми творчого характеру, а й суспільного, національного значення.

Тож виставка вийшла не лише цікавою з огляду на творчий підхід, фаховість, а й дуже духовною, щирою, багатобарвною — у сенсі проникнення в сутність речей, філософських узагальнень, технічних проявів, у внутрішній світ людини, її зв’язків з природою, навколишнім світом. Краса і духовність — ось головні критерії цієї виставки.

Уже традиційно, як і щороку, виставковий комітет — дуже демократичний, не такий, яким був колись — визначився з трьома кращими творами. Ними визнано такі роботи: «Пречиста» Олексія Малика, «Весна на Великій Морській» Наталії Лози та пейзаж Віктора Гоманюка. Оголошення про це зробив керівник секції живопису Микола Овсійко. Ці твори, безперечно, відповідають усім основним критеріям виставки. Безумовно, можна побачити там ще чимало рівноцінних робіт. Але висновок виставкому є рішенням колективного органу, яке спонукає до примирення всіх.

Так повелося, що відкриття цієї весняної виставки завше мало характер конференції. Традиційно запрошувалося відомих людей гуманітарної сфери, інтелектуалів з різних галузей — мистецтва, літератури, науки… Цього разу відкриття було дещо звуженим, і все ж розмова вийшла за рамки суто мистецькі. Було порушено питання збереження пам’яті, інформаційної насиченості українського простору й тяглости традицій, одна з яких — пошанування Матері, що витікає з немислимих глибин українського буття, і збереження української ідентичности; було перекинуто місток і до протистояння на сході. По це говорили заступник голови Одеської організації НСХУ, заслужений художник України Сергій Савченко, архітектор Олександр Циркун. Колишній викладач художнього училища ім. М.Б. Грекова Софія Шеренгова емоційно, образно закликала всіх шанувати українську — державну — мову, бо «якщо ми не будемо розмовляти своєю мовою, то вимремо як народ». Треба почуватися на своїй землі господарями, котрі у своєму домі тримають свій порядок.

Роман КРАКАЛІЯ.