Війна, навіть виграна, — це завжди трагедія...

Після війни День Перемоги особливо не відзначали. То вже за брежнєвських часів 9 травня оголосили загальнонародним святом. Справедливо, що вилучаємо з ужитку поняття «Велика Вітчизняна війна». Для нас вона не «велика» і не «вітчизняна». Вона для нас — Друга світова. Та і в часі потрібне суттєве уточнення. Для нас ця війна почалася у вересні 1939 року, коли за змовою гітлерівського і сталін-ського режимів Західна Україна відійшла до СРСР. Допоки ж замовчувати, що радянські війська виступили тоді у супрязі з фашистською Німеччиною?

Нав’язаний нам термін «Велика Вітчизняна» містить кілька прихованих змістів. Один із них — це монополія на Вітчизну. На територію нашої Вітчизни — України — прийшли два агресори — сталінський і гітлерівський режими, аби продовжити переділ Європи на свій лад. Вони однаково фізично й духовно знищували українців.

У Другій світовій війні українці воювали по обидва боки фронту. З одного боку — українці-червоноармійці, з іншого — українці-повстанці. Часто гинули вони, стріляючи один в одного. У протилежних окопах лунала та сама українська мова. Безперечно, радянські війська сприймалися людьми з радянської України як «наші», адже в Червоній армії воювали їхні батьки, чоловіки, брати. Так само сприймали вояків УПА на Галичині та Прикарпатті. У кожній родині хтось був у лісі: брати, чоловік, батько. Ці армії були однаково народними. І цю війну ми повинні закінчити.

9 травня ми повинні відзначати як День пам’яті і жалоби за жертвами сталінського і гітлерівського режимів. День визволення України від фашистських загарбників ми повинні відзначати що-річно 28 жовтня. Відповідний  указ підписаний Президентом України. Ця дата встановлена з метою всенародного вшанування героїчного подвигу і жертовності українського народу під час Другої світової війни. За ту перемогу ми заплатили дорогу ціну. Середньодобові втрати Червоної армії складали 67805 осіб. Ми повинні це пам’ятати, а не святкувати перемогу. Війна — навіть переможна — це, радше, трагедія, ніж привід пишатися. Вона завжди  залишає по собі могили, сиріт і бездомних.

Коли саме відзначати День Перемоги — особиста справа кожного. Ті, хто був на тій війні і має повні груди медалей, — вони вже дуже старі. Вони потребують нашої уваги і турботи.

Та й не до гучних свят нам нині. Уже четвертий рік іде ро-сійсько-українська війна, яку офіційно в Україні називають АТО. Мінські домовленості не спрацьовують. Історичний досвід інших країн враховується недостатньо. Наприклад, події в Фінляндії 1939—1940 років. Червоної армії було втричі більше, аніж населення Фін-ляндії, але Маннергейм виграв битву, Фінляндія втратила 10% території, але відстояла незалежність та згуртувала націю. Фінляндія довела, що вона не окраїна Росії, а самостійна держава, яка може за себе постояти, що вона — частина Європи.

Історія зимової війни 1939—1940 років має багато аналогій із сучасною російсько-українською війною на Донбасі. Це і волонтерський рух, і добровольчі формування, це і російська інформаційна війна. Україна, перебуваючи у важкому соціально-економічному становищі, тимчасово втративши частину своєї території, вже більше трьох років зберігає державну незалежність та стримує агресію. Але нам є чому повчитися у фінів, а саме — національній єдності, прагненню до перемоги, непохитному проєвпропейському курсу розвитку суспільства. Пророчо сьогодні звучать слова колишнього президента Чехії Вацлава Гавела, мовлені ним ще 1997 року в інтерв’ю кореспондентові газети Le Monde: «Я вже казав це багато разів: якщо Захід не стабілізує Схід, то Схід дестабілізує Захід».

У 1952 році Радянський Союз вів переговори з німецьким канцлером Аденауером про об’єд-нання Німеччини. Канцлер виступав за інтеграцію в Європу та ліквідацію фашистської ідеології, а Східна Німеччина, казав, сама до нас прийде. От і нам потрібно ліквідувати всі полі-тичні та соціально-економічні негаразди в державі, і тоді Крим та Донбас самі повернуться в лоно України. Мусимо українізувати Україну, мусимо сформувати єдину національну спіль-ноту і тоді зможемо святкувати перемогу в нашій Українській державі.

Микола БЕЗОТОСНИЙ,
кандидат історичних наук.
м. Южне.