Ціна перемоги

9 травня оголосили всенародним святом Перемоги. Втім, мало хто сьогодні знає, що у 1948 році, беручи до уваги жахливі воєнні наслідки, зокрема наявність на той момент мільйонів калік та інвалідів, свято Перемоги скасували. Статус державного свята 9 травня знову отримало лише у 1965-у.

Україна разом з Білоруссю були центральною ділянкою європейського театру воєнних дій. Наш народ зазнав величезних втрат у цій війні і зробив свій вагомий внесок у розгром фашизму. На-

род України дав 7 мільйонів бійців, що становило 23 відсотки особового складу Червоної армії. Кожен другий загинув на фронті, кожен другий з тих, хто залишився живим, став інвалідом. Із численної армії партизанів і підпільників, які боролися з фашистами на території України, 59% мали українське походження. Багато українців брали активну участь у русі опору в західноєвропейських країнах. Воїни-українці та уродженці України вписали безсмертні сторінки в історію війни, подавши приклад ратного героїзму. Із 15 фронтів, що діяли в період німецько-радянської війни, більшість очолювали маршали і генерали українського походження:

С. Тимошенко, А. Гречко, А. Єременко, К. Москаленко, П. Жмаченко, Р. Малиновський, І. Черняховський, П. Рибалко, Г. Кулик, Д. Лелюшенко,

М. Кирпонос, Ф. Костенко та інші. Генерал-лейтенант Ф. Костенко застрелився разом із сином капітаном-артилеристом 26 травня 1942 року під час оточення під Харковом. За участь у Великій Вітчизняній війні близько 2,5 мільйона українців нагороджені орденами і медалями, із 11603 воїнів, які в роки війни за бойові подвиги були удостоєні звання Героя Радянського Союзу, 2072 — українці, причому 32 із них удостоєні цього звання двічі, а один — І. Кожедуб — тричі.

Величезного горя і страждань, неймовірних втрат зазнав у цій війні український народ. Вже наприкінці 1941 року Україна була окупована. Наприкінці листопада 1942-го гітлерівці загарбали до 2 млн кв. км території СРСР, яку до війни населяли 85 мільйонів людей. Понад 41 мільйон з них — українці. Із чотирьох років війни бойові дії тривали на українських землях три роки і чотири місяці. На окупованій території України було перетворено на руїни 714 міст та містечок, або 42% від усіх міських поселень, що постраждали від війни на території СРСР. У 1945-у в Україні залишилося лише 27,4 мільйона осіб із 41,7 млн, що проживали тут у 1941-у. Возз’єднання всіх українських земель, як і вступ України до ООН, стали важливим кроком на шляху втілення в життя споконвічної мрії українського народу про відродження своєї незалежної соборної держави.

Як відомо, В. Путін заявив, що Росія могла б перемогти у війні навіть без України. Хай сказане буде на його совісті. Адже ця путінська заява — наруга над пам’яттю мільйонів полеглих українських воїнів й образою для ще живих ветеранів.

Спливають роки, але назавжди на скрижалях історії залишаться імена тих, хто в грізний час встав на захист рідної землі, хто в нелегкому двобої ціною власного життя відстояв споконвічне право людини на свободу. З кожним днем меншає серед нас ветеранів Другої світової. Посивілі і знесилені ранами минулих боїв, недостатньо забезпечені в нинішніх кризових умовах економіки, вони прагнуть передати сучасній молоді дух оптимізму, життєстійкий характер, знання, досвід і любов до нашої матері — України. Наш святий обов’язок перед світлою пам’яттю загиблих за волю рідної Вітчизни — зберегти пам’ять про безсмертний подвиг нашого народу в роки Великої Вітчизняної війни.

Сьогодні Україна змушена вести Другу Вітчизняну війну за свою свободу і незалежність проти російських загарбників. І наші 90-річні немічні, хворі ветерани, споглядаючи це, плачуть, бо вони не забули про бойову дружбу українців і росіян, які винесли основний тягар Великої Вітчизняної війни. Вони не можуть зрозуміти, чому через 70 років після Великої Перемоги українці і росіяни замість того, щоб приятелювати, ворогують між собою і вбивають один одного. Проте так звана «гібридна війна» не має етнічного характеру, оскільки в лавах протиборчих сторін є і етнічні українці, і етнічні росіяни. Ця війна є конфронтацією двох цивілізацій — європейської і євразійської. Нам хочуть силою нав’язати так званий «русский мир», тоді як у нас є свій «Український світ» з його історією, культурою і мовою.

Звісно, Велика Вітчизняна війна для молодого покоління стала далекою історією. Сьогодні ж наші душі обпікає біль, коли бачимо сльози матерів, які хоронять своїх синів, котрі віддали молоді життя за свободу і незалежність нашої України.

Гучно відзначаючи Перемогу у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 років, Москва всіляко замовчує, що зворотною стороною визволення Європи від нацизму стали нав’язування комуністичних режимів частині країн, масові репресії та депортації. Внесок союзників у спільну перемогу над Гітлером применшується, а про співпрацю з Третім Рейхом у 1939—1941 роках, таємні протоколи Молотова-Ріббентропа 1939-го, військові злочини Червоної армії під час війни намагаються вже й не згадувати.

Сьогодні в суспільній думці Росії активно просувається ідея реабілітації Сталіна, якого називають не інакше як «талановитим менеджером», забуваючи при цьому додати епітет «кривавий». Як не прикро, але цю ідею підтримує більшість російських громадян. За опитуваннями «Левада-центру», 45% росіян виправдовують злочини Сталіна, 57% не вважають його злочинцем. У 2012 році таких було майже вдвічі менше. Нема сумніву, що на цих настроях позначилася псевдопатріотична істерія, зумовлена російською окупацією Криму і частини Донбасу.

Втім, іноді чуються поодинокі протести проти реабілітації Сталіна. Так, професор Микола Сванідзе, дід якого (родич першої дружини Сталіна) був розстріляний у 1937-у, у своєму виступі на засіданні президентської Ради з прав людини заявив, що моральна реабілітація Сталіна означатиме особисту образу для мільйонів людей і може призвести до розколу російської громадськості. Онук Сталіна Євген Джугашвілі в інтерв’ю британському виданню Daily Mail розкритикував політику нинішнього президента Росії В. Путіна і засудив війну проти України та анексію Криму, назвавши політичну еліту в Кремлі «крадіями», які цинічно обдурюють росіян.

Риторику «Великої Вітчизняної війни» Москва використовує не лише для обґрунтування своїх геополітичних зазіхань на суверенітет і незалежність України, а і як спробу відволікти увагу росіян від відставання Росії у сфері соціально-економічного розвитку. Але чому б росіянам не замислитися над тим, що сьогодні ВВП переможеної у 1945 році Німеччини (3227 трлн дол.) значно вищий за ВВП Росії (2553 трлн дол.), територія якої майже в 50 разів більша за німецьку територію, не кажучи вже про величезні російські природні поклади? Чому б росіянам не замислитись над тим, що бюджет Німеччини (1626 трлн дол.) майже вчетверо більший за бюджет Росії (439 млрд дол.)? І таких порівнянь можна навести чимало. Хто бажає, може з ними ознайомитись за цим посиланням: www.indexmundi.com/factbook/compare/germany.russia/economy.

Чи все до ладу в самій Росії, що Путін кидає свою армію «рятувати» російськомовне населення в Україні від «бандерівців» і «київської хунти»? На жаль, в Росії народ бідує не менше, якщо не більше, порівняно з українським народом.

Виникає питання: чому б російському керівництву замість спекуляцій навколо перемоги над Німеччиною у 1945 році, не подбати про перемогу над викликами і проблемами, які постали перед ро-сійським суспільством сьогодні? Замість того, щоб витрачати десятки мільйонів доларів на озброєння і війну проти України, чи не краще було б спрямувати ці ресурси на поліпшення рівня життя російських громадян і дати українському народові спокій?

Більшість російських громадян, напевно, тішиться з того, що Росія загарбала Крим і частину Донбасу. Але ж вони не замислюються над тим, що назавжди втратили Україну як дружню та братню державу. Якщо вони вважають, що незабаром Україну можна буде приєднати до Росії в статусі південно-західного федерального округу, то ці сподівання марні. Після трьох Майданів український народ вже ніколи не відмовиться від свободи і права на власну суверенну державу. 23 роки ми сприймали незалежність як дар Божий, але це не так. Сьогодні за нашу незалежність і нашу перемогу ми сплачуємо надмірну ціну у вигляді дорогоцінного життя наших кращих синів. І ми не маємо права погоджуватися на мир ціною втрати нашого державного суверенітету.

Олексій ВОЛОВИЧ.

(Друкується з деякими скороченнями. З повним текстом статті можна ознайомитися тут: http://bintel.com.ua/uk/article/cena-peremogi2).
Інфографіка Інституту національної пам’яті (http://www.memory.gov.ua).