Тарас ФЕДЮК: «Культура - останній запобіжник здичавіння людства»

— У Вікіпедії видавничий поетичний проект «Зона Овідія» названий проектом Тараса Федюка…

— Мені вже доводилось писати і говорити про те, що я з таким визначенням категорично не згоден. Цей проект — проект Асоціації українських письменників. А також — і по-перше — це проект тих людей, котрі от уже впродовж тринадцяти років його підтримують. Десятки книг вийшли за сприяння голови Одеського інтелектуального форуму Олексія Козаченка. Добрих два десятки видань — за підтримки відомого політика і мецената Сергія Гриневецького. Я їм щиро і від усього серця — та й від усієї української поезії — вдячний за цю підтримку. А ще більше вдячний за те, що вони розуміють, що за відсутності культури будь-яка країна перетворюється на дике поле. І розуміють, якщо казати ширше, що культура — це останній запобіжник здичавінню людства. Тут ми однодумці.

— А скільки книжок уже вийшло у цій серії?

— П’ятдесят вісім. Це величезний масив сучасної української поезії. Та й не лише української. В «Зоні» живуть шведські, польські, білоруські, російські поети…Це вже давно — міжнародний літературний проект.

І я тут хочу заявити про те, що не збираюсь його «закривати». Звертався і буду звертатись до моїх друзів, до різноманітних структур по підтримку. Бо вже дехто «хоронить» «Зону Овідія».

Поезія — це специфічна література. Вона ніде в усьому світі не може похвалитися сьогодні великими накладами і комерційним успіхом. Але вона, поезія, є невід’ємною цивілізаційною складовою існування людства. Тисячі років люди писали і читали вірші. І так буде доти, доки не зникне земне поспільство.

До речі і до слова: ось щойно-що, ще свіженька, з друкарні, вийшла нова книжка «Зони Овідія». Її автор — прекрасна українська поетеса з Ужгорода Мар’яна Нейметі. І вийшла вона за сприяння Сергія Рафаїловича Гриневецького. Респект йому, як тепер кажуть молодші!

— Читачі часто питають: а чим відрізняється Асоціація українських письменників од Національної спілки?

— Спочатку про схожість. Там і там — письменники. І та, і та організація має статус творчої спілки. На цьому подібність, либонь, і закінчується.

Традиційна НСПУ має бюджетне фінансування, має залишки майна від радянської спілки, має певні кошти і займається переважно розподілом цих коштів на різні програми і різним людям. Асоціація ж створювалась як об’єднання самодостатніх письменників для яких творча спілка — це інструмент для втілення власних проектів та ініціатив. А вже зовсім маленька аупівська бюрократія (президент і чотири віце-президенти на громадських засадах) забезпечують підтримку цих ініціатив і проектів. Проте, маю сказати, що чимало наших письменників усе ще плутають АУП з НСПУ і вимагають від нас того, чого дати АУП не може, та й не повинна.

— Які напрямки ви плануєте активізувати най-ближчим часом?

— На мій особистий і превеликий жаль, паперові медіа (літературні журнали, газети) поступово відмирають. Підкреслюю: на мій превеликий жаль, бо й досі мені важливо потримати газету чи журнал у руках, щось підкреслити, до чогось повернутись…

Але… Ми сьогодні будемо акцентувати свою увагу на створенні нових електронних ресурсів, де можна було б публікувати твори, провадити літературні дискусії…

Крім того, серед планів — значно активізувати роботу з молодими письменниками. Будуть проводитися літературні конкурси, видаватися перші поетичні і прозові книжки. Тобто займатимемося тим, чим і повинні, — формувати живий літературний простір.

— А чи не плануєте ви звернутися по підтримку до державних структур?

— Наша держава, на жаль, упродовж усіх років незалежності так і не спромоглася не те що втілити, а й навіть задекларувати будь-яку гуманітарну політику. Не збережено те добре, що було в минулому, не створено практично нічого нового, ну от хіба крім «Євробачення» (сміється), якщо його можна назвати культурою…

Держчиновники часто називають — як своє досягнення — існування фінансованого державою проекту «Українська книга». Але з огляду на те, що в цій програмі видавалися книжки пана Толстоухова, альбоми колекцій пана Табачника, якісь опуси пана Литвина (сподіваюсь, усі знають, хто це такі), то ця програма якась, щонайменше, дивна…

Тому ми, звичайно, звернемося до державних структур, коли буде зрозуміло, що вони хочуть підтримати якісь живі і притомні літературні проекти. Ну от хоча би згадувану «Зону Овідія», в якій досі не було жодної державної копійки.

— І насамкінець — традиційне: про ваші особисті літературні плани.

— Та які вже в моєму віці плани! (посміхається). От чекаю на вихід нової книжки віршів «Канабіс». А ще — написав уже 300 сторінок спогадів. Мені випало знати і спілкуватися з багатьма великими письменниками: Михайлом Стельмахом, Іваном Дзюбою, Миколою Вінграновським, Василем Земляком, Григором Тютюнником, Павлом Загребельним, Борисом Нечердою, Ігорем Римаруком… Пишу, як було, хоча й розумію, що декому із сучасників це може не сподобатись. Але, як я зазначив у передмові до мемуарів: « Я відповідаю за правдивість написаного лише перед Богом».

— Успіхів вам!

— Дякую.

Розмову вів
Сергій АНТИПОВИЧ.