Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ. З «Одеського зошита»

До 100-ліття газети «Чорноморські новини»

І визволю тебе від сіті ловця.
З псалмів.
Що пам’ять наша?
Міражі в обгортці
туманів часу, тіней рух в імлі.
Та це було: дебют у «Чорноморці»,
випробування й газетярський хліб.

Вершила суд епоха догматична,
тримаючи напоготові сіть.
Не суміщались барва косметична
і барви пустирів та підворіть.

Перо то брало ноту бадьористу,
то опускалось у застійноводь.
На Пушкінській платани, як нудисти,
навчали правд, оголюючи плоть.
Вечірній порт чужими прапорами
наводив заборонену печаль.
Дюк Рішельє стримів зразком реклами
Парижа з його грішними дивами,
нагадував, що є Монмартр, Версаль.
З тих літ — хиткої молодості луни,
сум’ять нурти і прикрощів полин.
Я звідти — з «Чорноморської комуни»,
та серцем — з продуцентами «…Новин».

* * *

На Дерибасівську
із площі Грецької,
як грецьку амфору, себе несеш.
Мов заперечення журби чернецької
летюча музика твоїх одеж.
Південне небо у трансі, з огляду
як ти вихлюпуєш його з-під брів.
Весна наклеює на тебе погляди
шпани зустрічної і моряків.
По Дерибасівській,
по Дерибасівській
пливти так хороше плече в плече.
Вминать морозиво і баляндрасити,
солодке лакомство, солодший щем.
Ще дика птаха ти, ще все попереду,
ще мова плутана, як течія
провулків-двориків, шумлять паперами
платани, й ти іще — нічия…

* * *

Світло з морськими ознаками
мало обличчя й ім’я.
Скрипка там радісно плакала, —
свято мого житія.
З примхи якогось добродія
з двору, де мешкала ти,
о як несла нас мелодія
аж у стамбульські порти.
Чом же урватися мусила?
Скрипка — вразлива мішень.
Щастя — це світло і музика,
море — додаток лишень.

* * *

Там стільки було музики і чару,
що гупала у скроні дика кров.
Там танго і романси під гітару
з артерії Французького бульвару
до шпальт асфальту припинали крок.
А за бульваром біцепсами море
розкуто грало й било в береги.
Візьми цей світ — пропонувало зору
бавовною і синькою простору,
та дух сирітства маяв навкруги.
Він ріс і ріс,
й ота його присутність
остуджувала і схиляла в смутність
здогадувань: життя — то склад марнот.
Й чаїний крик підтверджував незбутність
цим безміром обіцяних щедрот.

* * *

Борисові Дуброву

Мене Одеса не впізнала,
замкнула пам’ять на замок.
І поволік я до вокзалу
сум’ять своїх важкий мішок.

Ганяв хтось душу, як дворняжку,
вона ж тулилася до ніг.
І я згадав, що маю пляшку,
яку на зустріч приберіг.
Солодкий хміль гіркого трунку
гукав на поміч міражі,
немов можливість порятунку
для кимось гнаної душі.
Але видінь неясна мова
теж навертала на печаль
німу, як поле Куликове
з калмицьким ликом Ілліча.

* * *

Пам’яті В.Мороза
Телефонує Південна Пальміра,
тяжко звістує: утратила ліра
лірника, котрий в студентськім  к о л и с ь
«Чорт його знає чим пахне солома:
полем чи вітром з далекого дому…» —
слави соломою зазолотивсь.
Слова тримався до смертного поту,
снігом волосся підсвічував Понту
при хаджибейських ракушняках
в зими гнилі і заплакані весни.
Мир його прахові… Царство небесне!
Доля крихка і солома ламка.

Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ.
м. Київ.