Ціна перемоги

У травні 1942 року Сталін ініціював наступ на Харків військ Південного і Південно-Західного фронтів. Але німецька танкова армія Е. фон Клейста перейшла в контрнаступ й оточила дві радянські армії в районі Барвінкового. Тут втрати були ще значніші, ніж у Криму — близько 230 тисяч загиблих і полонених, втрачено 775 танків, понад 500 гармат і мінометів. Ці поразки значною мірою пояснюються некомпетент-ністю Верховного Головнокомандувача, невисоким професійним рівнем командирів, які замінили знищених «вождем» перед війною попередників.

Чи не найбільшою людською трагедією в роки війни була блокада Ленінграда, що тривала 872 дні — із 8 вересня 1941-го до 27 січня 1944-го. Під час блокади населення міста потерпало від голоду, артилерійських обстрілів та бомбардувань. Маршал К. Ворошилов не зміг організувати оборону Ленінграда, відмовився очолити і Волховський фронт. До кінця війни К. Ворошилов перебував у тилу, готуючи резерви. В заблокованому Ленінграді від голоду померло понад 640 тисяч мирних жителів. У місті траплялися випадки канібалізму. Чисельність таких випадків сягала 600 на місяць. Викритих людожерів негайно страчували. Десятки тисяч померли вже після того, як їх вивезли на «велику землю». Льодова дорога через озеро Ладога була єдиним зв’язком Ленін-града з країною. Упродовж 1942 року робилося 5 спроб прориву блокади, але всі вони були невдалими. І тільки 18 січня 1943-го блокадне кільце було розірване.

Неймовірно великою була сила народного духу. Після катастрофічних поразок 1941—1942 років народ знайшов у собі сили вистояти і перемогти, заплативши за це мільйонами людських жертв. У 1943-у у німецько-радянській війні стався перелом: німецький наступ вичерпав свою навальну силу і радянські війська розпочали широкомасштабний контрнаступ. Сталінградська та Курська битви стали вирішальними у ході Другої світової. Впродовж кінця літа й осені 1943 року радянські війська зайняли Лівобережжя і Донбас. У вересні-жовтні 1943-го Червона армія прорвала лінію німецької оборони на Дніпрі і вже 6 листопада увійшла до Києва. У січні 1944-го розпочалося очищення від німців Правобережжя і Криму. 28 жовтня 1944 року Україна була повністю звільнена від загарбників.

Героїчна боротьба велася не лише на фронті, а й у тилу. Неймовірними зусиллями сотні заводів були переміщені за тисячі кілометрів на схід і швидко почали випускати озброєння, військову техніку та боєприпаси. До січня 1942 року на схід було перевезено і запущено 1523 промислові підприємства, у тому числі 1360 оборонних. Вже у 1941 році оборонна промисловість випустила 12 тисяч бойових літаків, 6,5 тисячі танків, близько 16 тисяч гармат і мінометів.

Велику роль в організації виробництва військової продукції на Уралі в роки війни відіграв видатний економіст, академік, голова Держплану при Раді міністрів СРСР, член Державного комітету оборони М. Вознесенський. Під його керівництвом був розроблений «Військово-господарський план забезпечення оборони країни». Щоправда, це не врятувало Вознесенського від безжального сталінського терору. Згодом, у жовтні 1949 року його заарештували, а у вересні 1950-го засу-дили за сфабрикованою «Ленін-градською справою», а невдовзі — стратили. Йому сповнилося лише 46 років…

Велику допомогу Радянському Союзу надали США і Великобританія. З осені 1941 року розпочалися британські поставки танків, літаків, алюмінію та інших матеріалів. Особливе значення мали поставки за ленд-лізом, що здійснювалися в основному через зайнятий союзниками Іран (23,8 %), Тихий океан (47,1 %) і Північний морський шлях (22,7 %). За час війни СРСР отримав від союзників за ленд-лізом 22,2 тисячі літаків; 12,2 тисячі танків і самохідних установок; 344 тисячі тонн вибухівки; 1860 потягів; 70 електродизельних локомотивів; близько 1 тисячі вагонів; 10 тисяч залізничних платформ; 100 тисяч км телефонного дроту; 2,5 мільйона телефонів; 15 мільйонів пар чобіт; 50 тисяч тонн шкіри для пошиття взуття; 54 тисячі тонн вовни. Союзники поставили близько 2 мільйонів тонн нафтопродуктів; 2,5 мільйона тонн спеціальної сталі для броні; 400 тисяч тонн міді та бронзи; 250 тисяч тонн алюмінію. Радянський Союз отримав 480 тисяч вантажівок («студебекерів»). Крім того, було поставлено велику кількість суден. Особливе місце відводилося постачанню продовольства: 250 тисяч тонн тушонки; 300 тисяч тонн жиру; 65 тисяч тонн масла; 700 тисяч тонн цукру.

Великою трагедією для червоноармійців був полон, оскільки переважна більшість радянських військовополонених у німецьких концтаборах загинула. Значною мірою це сталося тому, що Радянський Союз не ратифікував Женевську конвенцію 1929 року з проблем військовополонених і тому німці не мали зобов’язання її дотримуватися. Впродовж усієї війни до німецького полону потрапило до 5 мільйонів радянських солдатів та офіцерів. Щонайменше 7 мільйонів цивільних радянських громадян («ост-арбайтерів») були вивезені до Німеччини на роботу. Більше половини з них були українцями. До речі, під час війни НКВС створювало спеціальні табори для перевірки червоноармійців, яким вдалося втекти з полону. Частина з них залишалася в цих таборах, частина була знищена, а решта пішла на фронт у складі штрафних рот та батальйонів.

Людей, які відчули жах німецького полону, сталінська влада вважала зрадниками чи дезертирами. Наприклад, показовою є доля командувача 12-ю армією Київського особливого військового округу генерал-майора П. Понєдєліна. На початку серпня 1941 року при спробі виходу з оточення в районі села Підвисоке під Уманню він був поранений і в непритомному стані потрапив у полон. Німці використовували факт полону радянських генералів у пропагандистських цілях. Вони фотографували їх поруч з німецькими офіцерами і розпускали плітки про їхній перехід на бік вермахту. Військова колегія Верховного Суду засудила П. Понєдєліна до розстрілу. 29 квітня 1945 року генерал-майор був звільнений американськими вій-ськами і переданий радянським представникам. Після п’ятирічного ув’язнення в Лефортівській тюрмі його ще раз засудили і

25 серпня 1950-го розстріляли. Таких розправ було чимало.

Мій батько, який у 1943 році був членом підпільної організації ім. К. Ворошилова у м. Кірово-граді, розповідав, що якось під-пільникам вдалося організувати втечу з німецького концтабору льотчика Хорікова. Його переправили в Чорний ліс до партизанів, де він воював до січня 1944-го, коли Кіровоградщину звільнили радянські війська. Хорікова відразу доправили до авіаційного полку, де він, воюючи, збив два німецькі літаки. І був заарештований енкеведистами, щойно ті дізналися про його перебування у німецькому полоні. У підсумку Хоріков відсидів у сталінському таборі 10 років — аж до 1954-го. Зустрічаючись з батьком у 1985 році, він розповідав, як над ним постійно глузували колишні німецькі поліцаї, які відбували покарання в таборі: «Ну що, сталінський соколе, віддячив тобі твій Сталін?»…

Згодом і батькові довелося потрапити до німецького концтабору. 10 грудня 1943 року, коли до Кіровограда підходила Червона армія, його разом з іншими робітниками місцевої електростанції німці схопили і відправили до концтабору поблизу Кенігсберга. Там і перебував із січня 1944-го до січня 1945-го. Коли радянські війська наблизилися до міста, батькові з групою товаришів вдалося втекти з-під конвою. Після звільнення польовий військкомат відправив його у стройову частину на території Польщі. Демобілізували батька у листопаді 1945-го за станом здоров’я. Після війни він прожив ще 61 рік і написав свої спогади про перебування у німецькому концтаборі. За законами військового часу чоловіки, які потрапили під окупацію, автоматично діставали клеймо зрадників, яке мали спокутувати власною кров’ю, доводячи свою відданість Батьківщині.

Ще один приклад нелюдської жорстокості сталінського режиму — мобілізація всіх чоловіків від 15 до 60 років, які могли тримати зброю, в загони так званих «чорносвитників». Їх кидали у бій поперед регулярних частин Червоної армії без зброї, навіть не переодягнувши в однострої. Військової підготовки з мобілізованими не проводили. Наймасовіше «чорносвитники» використовувалися у 1943—1944 роках в Україні. Як і штрафні батальйони, «чорносвитників» вважали за «гарматне м’ясо», кидаючи їх на найгарячіші фронтові ділянки. Майже всі вони гинули. Розраховували на те, що «чорна піхота» змусить німців вистріляти боєзапас, полегшуючи тим самим регулярним частинам атакувати німецькі позиції. Таке ставлення радянської держави до своїх громадян дивувало навіть німців, які називали «чорносвитників» «трофейними солдатами».

Олександр Довженко 28 листопада 1943 року у своєму щоденнику записав: «Сьогодні В. Шкловський розказав мені, що в боях гине більшість мобілізованих на Україні звільнених громадян. Їх звуть, здається, «чорно-свитниками». Вони воюють у домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні. На них дивляться як на винуватих. Один генерал дивився на них у бою і плакав».

У такий спосіб знищувалися сотні тисяч або й мільйони українців. Лише в одній Кірово-градській області із жовтня 1943 року і до кінця війни було мобілі-зовано близько 130 тисяч таких «чорносвитників».

У своїх мемуарах М. Хрущов також писав про жорстоке ставлення радянського військового командування до мобілізованих чоловіків зі щойно визволених територій України. Зокрема, згадував епізод, коли під час наради перед форсуванням Дніпра восени 1943 року один із генералів поцікавився у представника Ставки Верховного Головнокомандувача на 1-у Українському фронті маршала Г. Жукова, як обмундирувати й озброїти щойно мобілізованих новобранців, які фактично ще не є червоноармійцями. На що той відрізав: «Зачем мы, друзья, здесь головы морочим. На хрена обмундировывать и вооружать этих хохлов. Все они — предатели! Чем больше их в Днепре потопим, тем меньше придется в Сибирь после войны ссылать»…

До кінця війни Сталін не зупинявся перед невиправданими жертвами. У підсумку СРСР втратив близько 30 мільйонів військовослужбовців, партизанів, підпільників і мирного населення, тоді як Німеччина — 10 мільйонів. Сталіну було байдуже до незліченних трагедій війни, як і до жертв Голодомору 1932—1933 років та кривавого масового терору 1937—1938 років. Сталін не замислювався, якою ціною буде виконане те чи інше його розпорядження. Мільйони загиблих для нього — лише суха статистика. Він продукував багато наказів, виконання яких потребувало невиправданих багатотисячних жертв. Вражає своєю цинічністю наказ №0428 від 17 листопада 1941-го: «Ставка Верховного Головнокомандування наказує: руйнувати і спалювати дощенту всі населені пункти в тилу німецьких військ на відстані 40—60 км у глибину від переднього краю і на 20—30 км вправо і вліво від доріг. Для знищення населених пунктів в указаному радіусі дії кинути негайно авіацію, широко використати артилерійський і мінометний вогонь, команди розвідників, лижників і партизанські диверсійні групи, споряджені пляшками із запалювальною сумішшю…».

(Далі буде)

Олексій ВОЛОВИЧ.