«Наговорюся з добрими людьми...»

«Телебачення дало мені багато», — з вдячністю сказав на вечорі бенефіціант, й тепло подивився на присутніх колег. Хоч був це не бенефіс артиста. А лише зустріч зі своїми глядачами. І зрозуміло: багато років популярний телеведучий розмовляє з людьми лишень з допомогою вічка телекамери, це навіть не до порівняння з балачкою через перекладача. Він так і сказав на самім початку: «Наговорюся з добрими людьми». Це так природно для артиста (а добрий телеведучий — завше артист по натурі) і так по-людськи: бачити очі тих, до кого звертаєшся, їхню реакцію, чути живі оплески й навіть відчути тепло сердець своїх глядачів. Чи в одному ритмі б’ються вони з його серцем? В одному — і це найбільша віддяка за роботу. Часом виснажливу, але завше радісну, бо працює — душа…

І все мовлене вище — зовсім не дифірамби йому, а лишень маленька частка того, що можна сказати про щирого українця, патріота, професіонала, зрештою — і про колегу також. Утім, на своєму творчому вечорі в бібліотеці Богдан Чуфус майже не говорив про свою роботу — хіба у відповідях на запитання. Тому що був це, назагал, вечір української пісні у виконанні Богдана Чуфуса. А які то були пісні! Їх не почуєте сьогодні з ефіру — ні радіо (хіба що на каналі «Культура»), ані нашого неукраїнського ТБ, не співають їх оті так звані «зірки». Й усі ми знаємо, чому: бо ці пісні виховують, зміцнюють, утверджують в людях почуття Батьківщини — землі української, на якій сьогодні точиться жорстока війна, нехай і в одному лише куточку, але вона не може не зачіпати всіх нас. А ті «зірки» живуть без відчуття Батьківщини, їм все одно, де співати, що співати, якою мовою… В часах Другої світової, всі ми знаємо це, мистецтво було спрямоване не оспівування героїзму, на возвеличення солдатського подвигу, на виховання почуття високого патріотизму та ненависті до ворога. Властиво, воно було спрямоване на перемогу. Пісня може багато… З цим і звертався до всіх того вечора своїми піснями бенефіціант. Хоча був це не бенефіс артиста, а лише творча зустріч.

А в паузах між піснями звучала висока, справжня поезія — то була поезія Ліни Костенко. Є велика потреба в тому, щоби кожен притомний українець читав, любив і знав бодай кілька віршів цього поета (слово поетеса — то задрібно для такого таланту, поетичного та громадянського). «Ліна Костенко зараз для мене як сучасний Кобзар», — сказав артист, нагадавши рядки, особливо актуальні сьогодні: «Коли Україна була Малоросія, її поетеса назвала себе Українкою». Коли Ліна Костенко була заборонена, то репресована була й пісня на її слова «Поїзд до Варшави». Хвилюючим ретро прозвучала вона у виконанні Богдана Чуфуса.

У репертуарі артиста і телеведучого пісень українських багато, деякі з них, найулюбленіші, виконав для своїх гостей. А на початку приємно подивував усіх відомим романсом про «пахощі дивні акації білої» у перекладі на українську мову Дмитра Бойка. Хоча, до речі, напочатку це був давній київський романс, і звучав він так:

Нам цілу ніч
соловейко насвистував,
Мріяв Хрещатик
з Дніпром віч-на-віч.
Пахощі дивні
акації білої
Аж до нестями
п’янили в ту ніч.

Це вже потім було зроблено переклад на російську мову — спеціально для кінофільму «Дни Турбиных». І став питомо київ-ський романс піснею Матусов-ського та Баснера. Про це хто знає, хто не знає або ж і зовсім не хоче знати... Але завше, якою б мовою не виконувався романс, ця мелодія у кожному серці знаходить щемний відгук.

«Були колись пісні — їх, без перебільшення, співали всі, вся велетенська країна співала українських пісень, — згадував Богдан Чуфус. — Вони звучали по радіо, на телебаченні. І дуже дивно, що майже не чуємо їх у наш час. А що звучить? Музика залізобетонна, я не можу запам’ятати жодної ноти, вони кричать на сцені, а не співають. Куди вони мчать?».

 Його знайомство з українською піснею почалося ще в ранньому віці. То була «Пісня про матір» на вірш Бориса Олійника. Того вечора вона прозвучала як наче реквієм поетові, якого країна проводжала недавно в останню путь. «Коли вивчив її — а було це дуже давно, — то хотілося з кимось поділитися», — згадував артист. «Та щойно лиш заспіваю — плачу», — зізнався. «А тепер ми плачемо», — почулося з-поміж глядацьких рядів. І це правда. І слова, і музика, й голос артиста — все тут розчулює чутливу українську душу. Трохи навіть сентиментальну, це правда. Але правда й те, що чутлива нація, дещо навіть чуттєва, завше плекала в собі мужність і стійкість. Ми це бачимо сьогодні на сході країни. І про це також співав на своєму вечорі Богдан Чуфус. То був справжній сюрприз: віночок малознаних сьогодні пісень, деякі з них свого часу були елементарно «по-братськи» вкрадені в українців. Як-от:

Розпрощався козак
зі своєю сім’єю,
Сам поїхав в далеку дорогу
За свій рідний край.
За козацький звичай
Здобувати в бою перемогу…
Або ось іще:
Ворог лукавий йде на Вкраїну,
Щоб обернути наш край у руїну…

І були ще «Журавлі» Богдана Лепкого — пісня-реквієм на пошанування пам’яті всіх українців, котрі змушені були еміграцією рятуватись від північної орди. І звучали стрілецькі та повстанські пісні, як-от «Повіяв вітер степовий» та «Червона калина», що отримали наче нові крила на початку 1990-х, «Завтра в далеку дорогу…», «Мій друже ковалю» — пісня з репертуару Тараса Житецького… «Страшно подумати, що ці пісні сьогодні знову на часі», — сказав лише, і співав далі. Й думалося про те, слухаючи ті пісні, що вони мають звучати сьогодні повсюдно, але ж знайдуться такі, що скажуть: це не сучасно, це застаріле… Але слава тим артистам, котрі їздять зі своїми піснями на схід, туди, де кожен сьогодні — герой…

Щирі пісні Богдана Чуфуса — а пісня ж душа українська — наче вихлюпуються поза тісні рамки його передач, бо сказати ж хочеться так багато, і дякувать Господу, що подарував ще й талант вокальний. «А де зараз можна поспівати, коли душа зове, де можна проявити свій акторський талант, коли пощезли клуби та будинки культури?» — нарікання без відповіді… Та й не йшлося про культуру — це болюче під нинішню пору питання й величезна проблема…

Того вечора гості Богдана Чуфуса пізнали його і як драматичного актора, подивившись на відеоуривок з однієї із сотні зіграних ним ролей на театральнім кону — це був монолог Кінга Четвертого з однойменної вистави. З певністю можна сказати, що мистецтво Мельпомени позбулося талановитого актора — перемануло, бач, телебачення. Хоча… хтозна: часто все, що відбувається, йде на краще, кажуть. Зате сьогодні мистецтво цього артистично красивого, поставного, щедро обдарованого талантами чоловіка доступне багатьом — і не лише завдячуючи телеекрану.

Роман КРАКАЛІЯ.