Чому я хочу бути вчителем

Я особисто вважаю, що вчителем може бути людина лише за покликанням.

Так уже склалося в житті, що я народилася в сім’ї вчителів. Моя бабуся, Орися Степанівна, вчителювала майже 40 років — викладала історію та географію, вона закінчила Львівський державний університет. Мама, Мирослава Мирославівна, закінчила Дрогобицький педагогічний інститут та працює вчителем української мови. Тато, Леонід Анатолійович, навчався в Балт-ському педучилищі і закінчив його з «червоним дипломом», згодом — Одеський державний університет за спе-ціальністю «історія». Моя тітка, Ліля Анатоліївна, також випускниця Балтського училища, з відзнакою закінчила Південноукраїнський педагогічний університет і викладає там же: вона стала кандидатом педагогічних наук і спеціалізується на фізичному вихованні. Мій старший брат Сергій також з відзнакою закінчив педагогічний університет ім. К.Д. Ушинського і став вчителем історії. Тому питання «Ким стати?» було для мене, так би мовити, визначенням долі. Отож після закінчення дев’ятого класу я вирішила теж вступати до Балтського педагогічного училища.  Цей вибір зробила сама, цілком усвідомлено і без будь-якого тиску з боку дорослих.

Що таке вчительська праця, я бачила щодня, причому як її видиму частину — проведення уроку чи позаурочного заходу, так і невидиму, ту, про яку більшість учнів та їхніх батьків навіть не здогадуються — процес підготовки до уроків. Я бачила, а іноді й допомагала батькам та братові готуватися і до звичайних, і до відкритих уроків чи презентацій. Тому не з розповідей знаю, як часом буває важко підібрати необхідний матеріал, знайти й застосувати під час уроку своєрідну «родзинку», щоб і найбільш непосидючому учневі стала цікавою та зрозумілою будь-яка, навіть найважча, тема. Та й сама кілька разів у дні самоврядування в школі пробувала себе в ролі вчителя.

Я чула від бабусі, що вона раділа, коли могла знайти та продемонструвати своїм учням якусь додаткову картину чи показати діафільм. Батьки згадували, як на уроках з вивчення технічних засобів навчання їм доводилося засвоювати навички роботи з платівковими програвачами, плівковими магнітофонами та кіноапаратами. Сьогодні розвиток техніки дуже впливає на навчальний процес — застосування комп’ютерних технологій дає змогу в рази збільшити необхідний для засвоєння потік інформації, але ніяка, навіть найсучасніша, най-краща техніка не замінить учителя, який повинен не тільки дати учневі знання, а й, що набагато важливіше, — виховати культурного, освіченого, справедливого та патріотичного громадянина нашої держави.

Й ось тут дуже важливу роль відіграють людські якості вчителя. Звичайно, ми всі — люди, зі своїми вадами та здобутками, але той, у кого відсутні певні моральні засади, не має права працювати з дітьми, навіть незважаючи на наявність диплома. Бо як писав видатний україн-ський педагог Василь Сухомлинський у своїй роботі «Сто порад вчителю»: «Вчительська професія — це людинознавство, постійне проникнення, що ніколи не припиняється, в складний духовний світ людини. Чудова риса — постійно відкривати в людині нове, вражатися новому, бачити людину в процесі її становлення — один із тих коренів, які живлять покликання до педагогічної праці. Я твердо переконаний, що цей корінь за-кладається в людині в дитинстві та отроцтві, закладається і в сім’ї, і в школі. Він закладається турботами старших — батька, матері, вчителя, — які виховують дитину у дусі любові до людей, пошани до людини».

У роботі з дітьми неможливо вдавати з себе хорошого, оскіль-ки вони дуже добре розуміють різницю між правдою і кривдою, справедливістю і свавіллям. Справжній вчитель не може мати в класі улюбленців та ізгоїв, а особливо — допускати таке страшне явище, як нашіптування, ябедництво. З дітьми не можна сюсюкатися, навіть з найменшою дитиною необхідно спілкуватися «на рівних», поважаючи її людську гідність, але при цьому не потрібно й допускати панібратства. Тут справ-жній вчитель  повинен чітко встановити для себе певну межу і донести це до своїх учнів — взаємоповага в стосунках та взаємодія у важкій навчальній роботі. Саме такі вчителі і вважаються справжніми — їх люблять та поважають і діти, і батьки, і колеги.

Щоденна вчительська праця — важка, а її результати стають очевидними через певний час. Звичайно, приємно, коли вчителів за їхню нелегку працю відзначають грамотами, преміями, іноді навіть державними нагородами, але набагато важливі-ше дещо інше. Всі вчителі що-року зустрічаються на серпневих конференціях. Й ось одного року після конференції до моєї мами підійшла молода вчителька і запитала, чи вона її не впізнає. Мама відповіла, що певні риси обличчя когось їй нагадують, але вона боїться помилитися. І тоді ця вчителька розповіла, що понад десять років тому, коли  моя мама викладала в сільській школі українську мову, та була її ученицею. І саме тоді вона вирі-шила стати вчителем української мови, як і моя мама.

Після того випадку минуло багато років. Тепер з тією вчителькою вони — колеги. Дуже приємно, коли твій приклад стає взірцем для наслідування. За цей час  моя мама стала вчителем вищої категорії, має звання старшого вчителя й очолює районне методоб’єднання вчителів української мови. Але, як і в перший свій робочий день, вона щодня готується до уроків, бо на неї в школі чекають діти. І ніякі звання та нагороди не можуть замінити найдорожчого — широко відкритих захоплених оченят її учнів, які із завмиранням серця сприймають кожне її слово. Саме заради таких миттєвостей і варто жити.

Отже, вчителем може бути вмотивована особистість, яка чітко усвідомлює всі аспекти майбутньої професії та має певний рівень морально-етичного виховання. А здобути високі професійні навички мені допоможе навчання в Балтському педагогічному училищі та педагоги-наставники нашого навчального закладу.

Анастасія НІКІФОРОВА.
м. Балта.