Добре ім’я — найбільше багатство

Перший же стрічний здивовано скаже:

— Як живемо? Виживаємо!

А другий, доморощений аналітик, уточнить, мовляв, дев’яносто відсотків українців живуть у країні чуток і постійних стресів, інші десять — по успішних закордонах: у Франції, Англії, Німеччині або Польщі. Там живуть у своїх розкішних маєтках сім’ї наших можновладців, там лікуються, там вчаться їхні діти.

Хтось третій і свого п’ятака до тієї теми: нашого Петра Олексійовича бачили в Іспанії — в аптеці купував ліки. В Іспанії у нього вілла. І що цікаво: коли в аптеці хтось привітався до нього російською — промовчав і зразу ж ретирувався звідти...

Це правда — не любить чоловік комунікувати з людьми не зі свого кола, ні там, ні у нас, удома.

Інша річ — перед камерами, там він соловей. Там ніхто не підкине колючого запитання. А їх у суспільстві — греблю гати. Наприклад, чому ви, Петре Олексійовичу, за три роки, порушуючи Конституцію, не виконали свою обіцянку — не продали бізнес? Чому досі плутаєте криваву трирічну війну з антитерористичною операцією? Чому досі торгуєте з ворожою стороною, тоді як від російських куль і вогнеметів гинуть кращі хлопці — цвіт української нації і наш генофонд?

Україно, що сталося з тобою? Яка нечиста сила відкинула тебе на десятки років назад?

Очевидне-неймовірне: виживаємо! А коли житимемо по-людськи? І це після усіх наших майданів, починаючи ще з того, на граніті, після Помаранчевої революції і Революції Гідності, після синівської відданості і самопожертви наших захисників на сході…

Катаклізми у суспільстві. Вони ж і в природі. Квітень спершу задощив. На позиціях — багнюка, вона в окопах, де все глибше вгризається в землю солдатська лопата. Поки не стріляють — мерщій і глибше! А лопата важка і держак слизький від багнюки, а за шию капає.

Телекамера вихоплює молоденького бійця у камуфляжі.

— Важко, друже? — це телеоператор.

— А кому зараз легко? — хлопець витирає з лоба чи то дощинки, чи краплі поту. — Рідну землю треба захищати! Як рідну маму!

Йому приємно поговорити із свіжою людиною, і раптом посміхається:

— А мені сьогодні приснився хороший сон, ніби квітують вишні. Така краса — жити хочеться!

— Так вони ж і справді зараз квітують, — каже оператор.

— Та ну? А й справді — квітень! А нам з окопів не видно. Бо війна зараз позиційна, окопна.

І знову посміхається. Зворушлива, щемна картина: знає ж солдатик, що кожної миті на нього чекає як не куля снайпера, то осколок чи міна просто в окоп, як це сталося у сусідів — пухом їм земля.

Важко солдатикам на фронті, не легко і їхнім матерям у тилу, бо душать податки, безгрошів’я, безробіття, й дедалі дорожчим стає звичайний український борщ.

А як живуть-діють наші небожителі, наші можновладці?

Які вони зблизька,
наші временщики?

За роки незалежності ми вже пережили чотирьох гарантів, нині терпимо п’ятого. А насправді досі не мали жодного українського президента-державника, а тільки временщиків. Бо кожен новий приходив, щоб найефективніше використати п’ять років каденції для власного збагачення, а не для служіння Україні.

Може, достойнішим був Ющенко, попередник нинішнього президента? О, цю трагікомедію згадуватимуть усі наступні покоління — про ту його п’ятирічну війну проти прем’єр-міністра, якого сам же й поставив на цю посаду.

Але Юлія Тимошенко мужньо тримала удар — втручання президента в роботу уряду, навіть численні приниження її особистості.

За цим спектаклем спостерігала вся країна, а найбільше потерпала економіка. Замість рухатися вперед, країна тупцювала на місці. З подивом стежили за цим нерівним двобоєм наші зарубіжні партнери.

Ця трагікомедія мала своє продовження вже після президентства Ющенка. Наприкінці ни-нішнього березня на телеканалі «112-Україна» у кадрі — знайоме обличчя. На запитання ведучої, якби ви зараз стали президентом, які три найнагальніші для України справи зробили б передусім, відповідь була чітка і впевнена:

— Перше: ніколи б не поставив прем’єром Тимошенко. Друге: ніколи б не поставив її прем’єром. І третє: Юлю — прем’єром?! Ніколи!

Усі, хто бачив ті кадри, мали б бути шоковані: це ж до якої міри треба так фізично ненавидіти свою колегу, главу уряду, щоб і через роки доводити їй, хто насправді у домі господар?!

Але й це ще не кінець трагікомедії. Бо буквально через два тижні той же Ющенко у кадрі на іншому каналі на запитання ведучого, якби ви стали президентом, кого б поставили прем’єром, відповів так само чітко й твердо:

— Я поставив би прем’єром Юлю Володимирівну Тимошенко. Бо вона прекрасний економіст!

Як кажуть: хоч стій — хоч падай! Що сталося з чоловіком? Амнезія, тобто втрата пам’яті? Запізніле прозріння чи наслідок його гучного отруєння? І така людина п’ять років ґвалтувала суспільство, замість того, щоб впроваджувати реформи, боротися з корупцією, зміцнювати обороноздатність України й передусім — економіку.

Таких людей з нестійкою позицією, хворобливим самолюбством народ називає самозакоханими Нарцисами. І не приведи Господи, щоб Україну знову очолив такий Нарцис! Бо такі паплюжать не тільки державу, а й власну репутацію, власне ім’я. Їм байдуже, якої думки про них народ. А народ каже: «Ну і вляпався в історію цей Ющенко!».

...А нинішній квітень як сказився: засипав снігами-переметами половину України і навіть південну Одещину! На цвітіння дерев накинув снігове покривало. А як же там — в окопах і бліндажах? Хлопці, рідні, тримайтеся! Бо тут же й останні новини з війни: вісім поранено, двоє загинуло, а вони ще вчора були серед живих. І, може, з цих двох той молоденький, усміхнений, якому хоч уві сні пощастило побачити цвітіння вишні?

Порошенко знову десь на передовій вручатиме на камеру живим — медалі за мужність, а мертвим — ордени, а комусь, може, і звання Героя.

Повертається солдат у стрій з медаллю і з купою своїх запитань до Головнокомандувача: чому досі не маємо вітчизняного патронного заводу й патрони доводиться купувати за кордоном за валюту? Чому наші воєнні заводи або вже лежать, або працюють — і це під час війни! — лише в одну зміну?

Чому бійцям бракує гранатометів, приладів нічного бачення, бронежилетів? Чому «рошенівські» підприємства ходять у синках, будуються нові, а підприємства ВПК — у пасинках? Передвиборні обіцянки Порошенка — хороший сніданок, та погана вечеря.

Навіть в окопах вояки з радістю почули новину, що харківський інвестор запустив виробництво тракторів і налаштувався на випуск броньованої техніки для фронтовиків. Та оце пішла чутка, що Порошенко нібито відбив у того інвестора виробничі потужності й ремонтуватиме там якісь автобуси. Але ж це рейдерство, причому вже з боку найвищого посадовця. В іншій країні цю чутку негайно розслідували б, підтвердили чи ні, дали належну оцінку. А наша влада — анічичирк! Але якщо це правда, то який інвестор ризикне своїми капіталами в Україні? Що тут скажеш? Країна чуток і скандалів...

Нема, ну нема довіри суспільства до нинішнього президента. Втім, у нього ще є один козир повернути її. Люди міркують так: якщо ти справді президент і якщо справді любиш Україну, її народ і бажаєш їм добра та процвітання, — полюби, нарешті, своїм капіталом, своїми офшорами, рухомим і нерухомим майном та ще й спонукай до цієї вкрай необхідної справи своїх колег-мільярдерів!

Ви ж — олігарх, дуже успішний бізнесмен, один з найбагатших в Україні! Покажіть іншим добрий приклад, й Україна обійдеться без траншів МВФ і принизливих повчань, як їй жити. А ви увійдете в історію з очищеними своїми іменами, вас пам’ятатимуть прийдешні покоління, як уже століття пам’ятають доброчинність і меценатство української династії цукрозаводчиків Терещенків.

Вони за свої капітали будували й передавали громаді школи, гімназії, вчительський інститут, безкоштовні лікарні, притулки для старих людей, банки…

Один із цієї славної династії, Мішель Терещенко, кілька років тому повернувся на батьківщину своїх предків, щоб продовжити благородну справу з відродження Глухівщини у Сумській області.

Годинник
не йде назад

...А зі стіни моєї кімнати за мною щодня спостерігають двоє моїх батьків.

Один з них — рідний тато, Володимир Тимофійович, учасник трьох воєн — Першої світової, громадянської і Другої світової — Великої Вітчизняної, дивиться на мене суворо-допитливо: як живеш доню? Й досі за письмовим столом? Чи доброзичлива і щира з людьми? Чи не лукавиш? Шануйся, доню, бо наше багатство — добре ім’я.

А другий тато, Тарас Григорович, — батько української нації. Його погляд суворий і докірливий:

О люди! люди-небораки!
Нащо здалися вам царі?
Нащо здалися вам псарі?
Ви ж таки люди, не собаки!

Має рацію наш національний батько: ми довго запрягаємо. Але й тут нарешті крига скресає. Після наших майданів, Революції Гідності і зараз, за час війни з одвічним нашим ворогом — Ро-сійською імперією, Україна, українське суспільство змінилися. І тому прийшло розуміння шкоди від нашого двовладдя: «президент — прем’єр». Як відомо, два ведмеді ніколи не вживуться в одному барлозі. І в суспільстві, і в політикумі дедалі впевненіше лунають думки про необхідність скасування інституту президентства.

За свою довгу й драматичну історію Україна не раз і не двічі падала ниць і знову піднімалася, бо одвічна волелюбність народу не терпить гніту і свавілля над собою — ні чужоземців, ні своїх царів-временщиків.

Прийде час і здійсниться мрія нашого пророка про сім’ю вольну, нову. Саме за це і тримають оборону наші захисники. (Сьогодні ж здобула відчутну перемогу у ПАРЄ наша делегація, твердо і доказово відстоюючи інтереси України, її незалежність і цілісність).

Отже, крок за кроком — принцип годинника — тільки вперед, заднього ходу нема. Тим більше — ми не самотні: Великобританія, США, Польща, Канада, балтійські країни — наші партнери, а це вже сила.

Нікому не потрібна війна і нове кровопролиття. Як сказав один з американських президентів, попереду гармат повинно йти слово, як передумова до миру. Що і робить наша державна й народна дипломатія, більш чи менш вдало, бо ми тільки вчимося будувати державу. Нам лише двадцять п’ять. І все ж — вистоїмо, прорвемося, переможемо!

Майя ФІДЧУНОВА.

P.S. «...А серце жде чогось. Болить, болить, і плаче і не спить, мов негодована дитина. Лихої, тяжкої години, мабуть, ти ждеш?..». Ось так, батьку наш, Тарасе! Україні сьогодні дуже важко. Дуже.

М.Ф.