Одеський Лаокоон та інші принади Думської площі

Чільна фасада Одеської ратуші, що замикає собою Приморський бульвар, привертає до себе увагу дванадцятьма колонами, розташованими між ризалітами, оздобою для яких слугує ліпнина, пласкі пілястри і встановлені у нішах скульптури Цецери та Меркурія авторства різьбяра Луїджі Йоріні. Мітична Церера, богиня родючости та хліборобства, впізнається за серпом у правиці та жмутом колосся у зігнутій лівиці, а давньо-римський бог торгівлі Меркурій зображений оголеним струнким юнаком у капелюсі з крильцями з типовими для себе атрибутами в руках — чарівним жезлом у правиці та гаманцем у лівиці. Аттика фасади над чотирма центральними колонами містить скульптурну групу з годинником, сидячі жіночі фігури якої уособлюють зміну дня й ночі та невблаганний плин часу. Дзиґар, виготовлений англійською фірмою «Сміт та сини» 1868 року, щопівгодини видає музичні уривки з «Пісні про Одесу» з оперети «Біла акація», яка була написана композитором Ісаком Дунаєвським 1955 року, аби 2011-го бути визнаною офіційним гімном Одеси.

Що ж до автора фіґур Луїджі Йоріні, то він, італієць за походженням, палкий учасник боротьби за незалежність Італії, здобувши художню освіту в академії мистецтв у Мілані, 1869 року опинився в Одесі. Тут він викладав у рисувальній школі Одеського товариства красних мистецтв, а від 1893-го, ставши членом одеського відділення Російського технічного товариства, брав активну участь у його роботі. Опріч того, працюючи у стильових формах неоренесансу і необароко, брав участь у скульптурному спорядженні низки будівель, зокрема згаданої біржі, що згодом стала мерією, та картинної ґалерії родини Толстих, у якій пізніше розташувався будинок вчених.

Бічна фасада ратуші, обернена в бік площі, на своїй членованій пілястрами коринтійського ордера площині акцентована центральним п’ятиосьовим ризалітом з двома входами, обабіч якого містяться по три віконні осі, а над другою кондигнацією завершена багатопрофільним ґзимсом, що слугує основою для аттики. Поміж інших поземних членувань впадають в око прямолінійні сандрики, підтримувані парою консолів, що нависають над обрамленими у лиштви вікнами і дверима долішнього поверху, та довші — на всю ширину простінка між пілястрами — підвіконня горішньої осади. Якраз навпроти цих порталів розбито круглу клумбу, яка змінює своє забарвлення з кожною порою року.

У вересні 2005 року площа збагатилась новою атракцією — неподалік вищезгаданої клумби з’явився вказівник відстаней до міст, з якими Одеса колись побраталась. Пам’ятка має вигляд металевого стовпа з прикріпленими до нього табличками, на яких зазначені міста-побратими з віддаллю до них з Одеси, та увінчаного вітрильником. Так, вказівник нагадує, що до Відня звідси 1099,04 кілометра, Любляни — 1242, Стамбула — 620, Варшави — 950, Мінська — 855, Ліверпуля — 2496, Марселя — 2014, Москви — 1136, Ґенуї — 1706, а до Йокогами — всі 8460.

Центральне місце на Думській площі відведене будинкові археологічного музею, що постав 1883 року за задумом Фелікса Ґонсіоровського, уродженця, як припускає дослідник Володимир Тимофієнко, Волині, на місці невеликої будівлі Одеського товариства історії та старожитностей, створеного 1839-го з ініціятиви Миколи Мурзакевича. Застигла в повазі важких колон споруда, чий зовнішній вигляд нагадує елліністичні форми античної доби, звернена на площу одноповерховою фаціятою на високому цоколі, який через крутий схил місцевости з південного боку перетворюється на самостійний поверх. Чотириколонний портик з трикутним начілком і наріжними акротеріями ховає під собою портал, до якого від півночі та півдня провадять двохідневі сходи, а обабіч портика з оздоблених рустикою і пілястрами площин будинок дивиться на площу двома парами великих лукових вікнин. Через чотирнадцять років цей дещо видозмінений проект було повторено у Херсоні при будівництві міської бібліотеки. Співавтором Ґонсіоровського тоді виступив архітект Микола Толвінський.

Появі цієї будівлі передувала історія публічної книгозбірні, яка впродовж ХІХ сторіччя стрімко розвивалася, збільшуючи в своїх стінах число і примірників, і відвідувачів. Коли 1880 року її фонд перевищив кількісний показник у 42 тисячі томів, стало очевидним, що приміщення на Миколаївському бульварі, як тоді називався Приморський бульвар і де розташовувалася бібліотека, вже не вміщує усіх охочих запізнатися із друкованим словом. Порушення перед міською владою тодішнім очільником книгозбірні Михайлом де Рибасом питання про необхідність будівництва нової бібліотечної будівлі 1882 року таки увінчалося успіхом — міський голова Григорій Маразлі погодився виділити кошти на спорудження нового будинку для книгозбірні та музею Одеського товариства старожитностей на розі вулиць Пушкінської і Ланжеронівської. Спочатку бібліотека і музей уживалися під одним дахом, а 1907 року книгосховище перемістилося в новий будинок, зведений на вулиці Херсонській будівничим Теодором Нестурхом.

У наш час археологічний музей є сховищем для понад 170 тисяч артефактів з давньої історії півдня України, зокрема золотих і срібних монет, предметів побуту, зброї, різноманітних прикрас, а також єдиного в Україні зібрання пам’яток давнього Єгипту, поміж яких найбільший інтерес становлять саркофаги, поховальний реманент, кам’яні плити і фрагменти папірусів з ієрогліфами.

У східній частині Думської площі розбито невеликий сквер, де серед трояндових куртин застиг у мармурових муках Лаокоон зі своїми синами. Ця скульптурна група є зменшеною реплікою елліністичного твору, виконаного родоськими майстрами Агесандром, Полідором та Афонодором у середині І сторіччя до нашої ери, копія якого зберігається у Ватикані, і зображає сцену з легендарних сказань про Трою. Згідно з переказом, жрець Аполлона Лаокоон під час війни переконував своїх співвітчизників не впускати до Трої полишеного греками велетенського дерев’яного коня, в якому, як згодом з’ясувалося, перебували воїни. Тому заступниця греків — богиня Атена — послала з морської пучини двох велетенських зміїв, які задушили Лаокоона та його синів, коли вони складали жертву на березі моря. Сприйнявши це як помсту богів за недовіру, мешканці Трої таки впустили коня до міста. Тоді з коня й вийшли воїни, і троянці заплатили високу ціну за втрату віри своєму співвітчизникові — Трою було знищено.

Ця історія для українців могла б бути повчальною. В українських реаліях подій 2014 року на Трою перетворилися міста, що повелися на оману чужого коня, протиставившись своїм співгромадянам. Історія здатна вчити. Її найкращий урок — на чужих помилках. А хто не вчився на чужих помилках, проходитиме власну Трою.

Не в людях зло, а в путах тих,
Котрі незримими вузлами
Скрутили сильних і слабих
З їх мукою і їх ділами.

Мов Лаокоон серед змій,
Так люд увесь
в тих путах в’ється…
Ох, і коли ж той скрут страшний
На тілі велетня порветься…

У цих рядках, написаних ще 1880 року, Іван Франко, який, між іншим, перебуваючи в Одесі на лікуванні 1909-го, цілком вірогідно прогулювався й Думською площею, порівняв з Лаокооном пригноблений народ. Натомість Ґотгольд Ефраїм Лессінґ у своєму знаменитому трактаті «Лаокоон» на основі аналізу цієї скульптури захищав реалізм у мистецтві і літературі.

«Загальною відмінною прикметою еллінських шедеврів є, таким чином, шляхетна простота та спокійна велич і в постаті, й у виразі обличчя. Як глибочінь морська лишається завше спокійна, хоч би як лютувало море на поверхні, так само й вираз у фігурах, створених еллінами, серед усіх пристрастей виявляє велику й незламну душу. Та душа проступає й на Лаокооновому обличчі — і не тільки на обличчі — попри найтяжчі муки. Біль, що його виказують усі м’язи й жили і що його наче сам відчуваєш, навіть не дивлячись на обличчя та інші частини тіла Лаокоона, а тільки кинувши погляд на його болісно втягнений живіт, той біль, кажу, не спотворює шаленством ані його обличчя, ані всієї постави. Нема того жахливого крику, що його змальовує Вергілій, оспівуючи свого Лаокоона; рот розтулений не до крику, а радше до глухого, стриманого стогону, як його описує Садолето. Тілесний біль і велич душі розподілені по всій постаті рівномірно й наче урівноважені. Лаокоон страждає, але страждає, як Софоклів Філоклет: його мука щиро зворушує нас, проте нам хотілося б так само витримувати свої муки, як ця велика людина.

Показати таку велику душу — це набагато більше, аніж відтворити прекрасну натуру. Митець повинен був у собі самому відчувати ту духовну міць, що її віддав у мармурі», — ділився своїми враженнями німецький історик і теоретик мистецтва Йоганн Йоахім Вінкельман.

Митець мав би одягнути Лаокоона у вбрання жерця, проте не зробив цього, аби глядач міг сповна втамувати свою спрагу до гри м’язів і болю, природа яких тут піднесена до ідеалу, виражаючи величезне напруження сил при стражданні та опорі. Берніні, як нагадує нам Вінкельман, навіть хотів запевнити нас, що в заціпенінні одного зі стегон Лаокоона він вбачав початок дії зміїної отрути. «Лаокоон — це відтворення образу найнестерпнішого болю, який тут пронизує всі м’язи, нерви й жили. Смертельний укус змій страшенно збурив кров, і в усіх частинах тіла виражено страждання і напругу, в цьому митець виявив усі важелі природи і показав свої великі знання та засвідчив своє мистецтво. Але в зображенні цього найнестерп-нішого болю з’являється випро-бувана душа цього великого чоловіка, який бореться з болем і намагається стримати й заглушити відчуття страждання», — зауважував Вінкельман.

Автором одеського Лаокоона є скульптор Карл Чевран. Цю скульптурну композицію, встановлену на облицьований сірим мармуром чотирибічний постамент, він виконав на замовлення міського голови Григорія Маразлі 1870 року, а за сотню літ по тому, 1971-го, як запевняє дослідник Володимир Тимофієнко, вона прикрасила Думську площу.

Рецептом споглядання цієї групи і власними аналогіями ділився у своїй статті Йоганн Вольфґанґ Ґете, який услід за Лессінґом доводив, що образо-творче мистецтво та поезія по-різному ставляться до об’єктів свого зображення, позаяк у них різні художні цілі й художні засоби: «Щоб належним чином сприйняти задум творців Лаокоона, мусимо стати перед статуєю на достатній віддалі й за-плющити очі; потім розплющте їх і одразу заплющте знов, тоді ви побачите, що весь мармур рухається; вас охопить почуття, що, розмруживши очі, ви застанете всю групу в іншому положенні. Так, як вона стоїть зараз, вона скидається, як на мене, на застиглу блискавку, на хвилю, що скам’яніла в ту мить, коли ударилась об берег. Те саме враження група справляє вночі, при смолоскипах».

В різний час дітище Карла Чеврана зазнавало нападів вандалів. Черговий акт руйнування стався 15 березня цього року, коли одному із синів Лаокоона було відбито правицю. Відбиту кінцівку руїнники забрали з собою. Скульптурна група створена з каррарського мармуру, що видобувається в Апуанських Альпах. З цієї ж вельми цінної породи було споруджено Пантеон та колону Траяна у Римі. Тому мотиви зловмисників є цілком очевидними. Ця подія поміж одесців відродила давню дискусію про те, чи не варто таки мармуровий оригінал перемістити до розташованого поряд музею, а просто неба виставити копію з гіпсу чи інших сучасних матеріялів.

(Далі буде).

Павло ШУБАРТ,
дослідник архітектури, краєзнавець, світляр.