Епохальні виклики новітньої історії

Особлива увага приділена епохальним викликам в історії сучасної України — Помаранчевій революції 2004-го і Революції Гідності 2014-го та захисту їх завоювань від внутрішніх і зовнішніх ворогів.

З люб’язної згоди автора пропонуємо вашій увазі уривок з нової книжки.

«Русский мир». Путін.
Війна за свободу і єдність України

Після розпаду в 1991-у Радянської комуністичної імперії, що існувала понад 70 років як союзна держава півтора десятків національних республік, Російська Федерація — цей грандіозний її уламок — поступово, але невблаганно свою зовнішньополітичну діяльність спрямовує на реінтеграцію пострадянського простору з безпосереднім планом імперського реваншу. Для цього використовується економічна слабкість пострадянських країн, їх енергетична залежність від Росії, незавершеність демократично-правових трансформацій і, як наслідок, політична нестабільність.

Сучасна Росія — це країна, в якій ідеологія шовінізму, реваншистського неонацизму набула безмежних масштабів. Націоналістичні антизахідні сили, зомбовані агресивною пропагандою, множаться з кожним днем. У центрі їхньої суті — ненависть до демократичних цінностей європейської цивілізації, абсолютна зневага до міжнародних угод щодо недоторканості кордонів і прав людини. В останні півтора-два десятиліття російське сус-пільство духовно деградує. Лік-відуючи демократичні свободи, нинішня влада, очолювана чекістським підполковником В. Пу-тіним, проводить серед населення Росії агресивну провокативну пропаганду, перенасичену від-вертою брехнею на державних каналах ТV. Зміцнюючи союз чекістської держави з мракобісним варіантом російського агресивного православ’я, сучасна Росія сприяє розширенню чорносотенних організацій «русского мира» як у Росії, так і за її межами.

Прагнення шовіністичних сил
Росії до імперського реваншу

Основним полем цілеспрямованої діяльності шовіністичних сил Росії у досягненні імперської мети стала агресія проти України; кремлівські ідеологи Путіна і сам російський правитель свідомо, упродовж тривалого часу, зомбують підлегле їм населення майбутньою невідворотною війною з Україною. До її початку заздалегідь готували уми мільйонів росіян, поширюючи серед них вірус війни, примітивно інфікуючи їхню свідомість вже давно запланованою агресією проти сусідньої держави.

«Вважають, що війна починається після наказу головнокомандувача, — пише Володимир Земляний у рубриці «Точка зору» на сайті «Крим. Реалії». — Ні, війна починається навіть не з моменту складання штабістами планів наступу. Війна починається з окремо взятої голови. Такою окремо взятою головою в Росії є голова Путіна. Але щоб війна прийшла в голови мільйонів, потрібна інформа-ційна епідемія. Віруси війни передаються від голови до голови. З рук у руки. Такі як Жириновський, як Кисельов, Солов-йов і тисячі інших, які разом з ними служать голові Путіна язиками.

Ось яскравий приклад книжкового вірусу війни російського виробництва: «Поле бою — Україна. Зламаний тризуб». Московське видавництво «Яуза» відкрило цілу серію таких боїв з Україною під назвою «Війна на порозі». Тут промовисте все: і назва книги, і серія, і дата виходу — 2009 рік (!). А ось і сам зміст: «Спровокувавши масові заворушення, «помаранчеві» нацисти розв’язують на Україні громадянську війну ... Західноукраїнські карателі з «тризубом» на погонах починають винищувати російськомовне населення. (Ця відверто провокаційна брехня, природно, не підтверджена жодним прикладом!.. — С.Ц.)... Все Лівобережжя, Крим і Новоросія піднімаються проти окупантів... Росія допомагає бійцям Опору новітнім озброєнням, добровольцями і військовими радниками...» (Цит. за «Россию необходимо принуждать к миру», «Сегодня», 2015, 29 серпня. — С.Ц.).

Спровокована путінським агіт-пропом видавнича продукція щодо підготовки війни, продукована Москвою задовго до її початку, мала метою наситити агресивних росіян свідомою ненавистю до України та українців, перетворити їх на «заклятих ворогів» Росії: «Незалежна Україна. Крах проекту» або «Війна 2010 року*. Український фронт». Показова анотація до останньої: «Давно пора визнати очевидне — завжди були, є і будуть дві України. Перша — справжня Україна Переяславської ради, Богдана Хмельницького та слов’янського братства — єдина з Росією. Інша — лже-Україна Мазеп та Ющенок — наш заклятий, нещадний ворог».

(* На 2010-й рік війну задовго до її початку «призначив» літературний провісник, відомий киргизький письменник Чингіз Айтматов, який в одному із своїх творів назвав цю дату, щоправда, трохи помилився. Хоча, як свідчать події, передбачення письменника не було помилковим, тому що війна справді мала розпочатися 2010 року, але через тодішнє становище України її на деякий час було відкладено. Хоч як це парадоксально звучить, але напад Росії на Україну відклав Янукович. Навіщо воювати, якщо можна захопити Україну мирно?! Після обрання Януковича президентом у Росії з’явилася можливість «розвернути» Україну від Європи до Митного союзу, захопити її економіку й управляти політикою. Відмовившись від НАТО, Янукович разом зі своєю Партією регіонів і комуністами зробив Україну беззахисною. Бери «мирними» руками. Однак «мирне» захоплення України не відбулося, бо прийшов революційний Євромайдан. І почав працювати план силового примусу України до «русского мира»).

Війну проти України Путін оголосив, коли для Росії вдало склалися обставини і коли росіяни наситилися кремлівською пропагандою війни. Якщо сьогодні пояснювати росіянам природу війни на Донбасі, хто її почав і хто вони — справжні карателі, вони віритимуть, бо те, що сказане Путіним чи від його імені, для них — істина в останній інстанції. Вони повірять примітивній вигадці брехливих кремлівських пропагандистів про розіпнутих хлопчиків і дівчаток на вулицях Краматорська чи про те, що «українські націоналісти вбивають мирних росіян та російськомовних громадян України».

У результаті нинішня Росія стала настільки хворою війною з Україною, а самі росіяни настільки інфіковані ненавистю до українців, що переінакшити ситуацію зможуть лише радикальні зміни у цій країні. А поки що, згідно зі соціологічними опитуваннями, 85% росіян підтримують Путіна та його політику щодо анексії Криму та війни на Сході України, і висловлюють готовність вбивати українців як «найзліших ворогів Росії». Має цілковиту рацію автор статті з характерною назвою — «Росію необхідно примушувати до миру», а російське суспільство треба «лікувати від вірусів війни та ненависті» (електронний ресурс: http://nr2.com.ua/News/world_and _russia/Mnenie-Putin-soznatelno-zombiruet-svoih-poddannyh-predstoyashchey-voynoy-s-Ukrainoy-104904.html).

Георгій Кунадзе, автор статті «Росія і Україна: дві долі», відзначає інший бік цієї проблеми. Він справедливо, на наш погляд, вважає, що створений Путіним режим у сучасній Росії успадкував і розвинув гірші риси своїх не менш агресивних попередників. Путінський режим продажний, брехливий, жорстокий і неефективний у всіх своїх проявах. Зберегти такий режим, якщо поруч існує об’єктивно близька держава, що живе по-іншому, — завдання неймовірно складне, а без повної ізоляції від зовнішнього світу — практично нездійсненне.

Путін боїться і ненавидить нинішню Україну, якій доля підготувала місію стати для Росії і росіян прикладом іншої, нормальної системи державного управління і суспільних відносин. І тим самим становить загрозу для його режиму. За умови успішних перетворень в Україні путінський режим може не вижити. Але його крах стане не тільки історичною перемогою України, а й величезним благом для самої Росії.

Проте питання в тому, чи здатна Україна стати успішною демократичною державою. Від-повіді поки що нема. Зрозуміло, що вируюче море суспільного і політичного життя України незмірно перспективніше від російського болота, що становлення української нації відбувається найефективнішим шляхом — у справедливій битві з сильним зовнішнім ворогом. Але цього мало, бо порядки в Україні практично залишилися старі, чиновники — невмілі, а олігархи — такі ж жадібні і злодійкуваті, як у Росії. Економіка України в поганій формі. Ну і, звичайно, безпринципних популістів в українській політиці могло б бути поменше, а грамотних і чесних професіоналів — побільше. А то може повторитися російська історія початку 1990-х, коли грамотні професіонали програли популістам і націоналістам битву за уми людей. Тим більше, якщо зважати на те, що історична місія України, як уже підкреслювалося, полягає в тому, щоб, залишаючись собою, стати свого роду альтернативою невідрадному «русскому миру» путінської Росії. Вітчизняні та зарубіжні аналітики резонно вважають з цього приводу, що жодній країні світу, окрім України, це не під силу.

Політику державного шовінізму путінського Кремля підтримує й освячує ціла плеяда найманих російських ідеологів, котрі, як і Путін, не можуть (чи не хочуть) примиритися з існуванням суверенної Української держави. Вони докладають усіх своїх агресивних людиноненависницьких зусиль, аби добитися реалізації своїх планів.

«Червоно-коричневі російські нацисти-маргінали, — зазначає видатний український письменник Юрій Щербак, — такі як А. Дугін, А. Проханов, С. Глазьєв, що тривалий час перебували на узбіччі російської суспільної думки, яка на початку ХХІ століття ще зберігала демократичний пафос часів падіння Імперії Зла (згадаймо традиції А. Сахарова, Г. Старовойтової, А. Політ-ковської, Ю. Афанасьєва, В. Новодворської та інших), поступово, за підтримки Путіна та його режиму, завойовували провідні позиції в формуванні політики державного шовінізму та агресивного поборювання будь-яких цінностей західної демократії. Було сформульовано постулати «РусскАго міра» — як співтовариства «людей різних національностей, які розмовляють ро-сійською і живуть у різних регіонах світу(!), людей зі своїм особливим генетичним кодом, що не бояться смерті й зневажають безглуздий житейський затишок(!)».

Це — кодекс російських кондотьєрів.., усіх цих Гіркіних і Пушкових, авантюристів, найманців і заброд, за якими стоять Путін і Кіріл Гундяєв. За сприятливих умов ця наволоч перетворить не лише Україну, а й Ізраїль, Латвію, Сербію, Молдову чи Австралію на «русскую народную рєспубліку» — був би лише наказ, гроші та озброєння. Такі ж терористичні покидьки зростали на нашій землі, безперешкодно охоплювані спрутом «русского міра» (див.: Ю. Щербак «Путін програв війну: Три причини, що привели Росію до статусу міжнародного терориста № 1», «День», 2014, 5 серпня).

«Русский мир» — підривна організація, заснована на ро-сійсько-шовіністичних принципах, цілі якої: служити знаряддям зовнішньої політики Кремля в його намаганнях відродити Євразійську імперію і протиставити Росію сучасному Заходу. «Русский мир» увібрав у себе нацистсько-гітлерівський принцип «крові», що закликає до етнічної війни з іншими народами.

Параноїдальна мета Путіна — знищити Україну як незалежну державу

У планах Кремля щодо відновлення Російської імперії незалежна Українська держава займає ключове місце. Російське керівництво вважає Україну одним з центрів «русского мира», за допомогою якого В. Путін виношує плани повернути Росії кордони колишнього СРСР і відновити її імперські параметри. Параноїдальною його метою на цьому шляху якраз і є намагання насамперед знищити Україну як самостійну державу, як суб’єкта міжнародного права та геополітичної реальності. Російські імпершовіністи на чолі з кремлівським чекістом не бажають визнавати Україну суверенною державою з її власною історією, національною культурою й мовою і всіляко намагаються повернути її знову під владу Москви. Для цього Кремль використовує всі підступні методи агресії проти суверенної Української держави.

Події останніх років показали, що в планах Путіна — відверте намагання добитися внутрішньої дестабілізації в Україні, зруйнувати економічно й полі-тично життя українського сус-пільства, максимально ослабити його. «План Росії, — зазначив відомий політик, екс-глава МЗС Швеції Карл Більдт у своєму виступі на 12-й щорічній зустрічі Ялтинської європейської стратегії в Києві (YES), — безпорядок, дестабілізація, протистояння громадян з поліцією в Україні. Це пріоритет порівняно з планами повноцінного військового вторгнення».

Така агресивна політика Путі-на зрозуміла: без України Росія не має жодних шансів вважати себе світовою наддержавою. Незважаючи на величезні розмі-ри її території та кількість населення, попри наявність великих запасів нафти й газу та надходження мільярдних нафто- і газодоларів, зрештою, незважаючи на володіння найбільшою в світі кількістю ядерної зброї, Російська Федерація сприймається міжнародною спільнотою як велика за розмірами, але рядова держава регіонального характеру, яка лише пнеться здобути статус супердержави.

Об’єктивні дані переконливо свідчать, що сучасна путінська Росія, переймаючись духом реваншу, мріями про відродження світової наддержави, не бажає зважати на сучасні реалії, за яких кардинально зменшилося її глобальне економічне значення, поступово деградує економіка й освітньо-науковий потенціал тощо. Ось дані, які підтверджують цей висновок: обсяг економіки Росії сьогодні становить два трлн доларів, тоді як ЄС — 16 трлн і США — 16 трлн. У цих умовах Росія не витримує жодного порівняння із ВВП США і країн ЄС, будучи слабшою від них у 16 (!) разів (див.: Ю. Щербак «Путін програв війну...», «День», 2014, 5 серпня).

У лютому 2003 року, за президентства Леоніда Кучми, Україна приєдналася до єдиного економічного простору (ЄЕП) у складі Російської Федерації, Білорусі, Казахстану. Однак і тоді принциповою позицією України була незгода з утворенням будь-якого наднаціонального (проімперського) керуючого органу.

У наступні роки, коли Україна намагалася вирватись зі зловісних тенет свого агресивного сусіда і будувати свою державу без втручання Росії, остання була змушена розвивати свої інтеграційні проекти без України. Проте не припиняла підступної політики щодо України, весь час прагнучи гальмувати її європейську та євроатлантичну інтеграцію. Навіть В. Янукович, який у ході виборчої кампанії позиці-ював себе як проросійський кандидат, після перемоги на президентських виборах був готовий інтенсифікувати дво-сторонні відносини, що проявилося у Харківських угодах 2010 року. Однак і він певним чином опирався безоглядному всту-

пу до ініційованих Росією «союзів» та «просторів». Більше того, щоб бути переобраним на виборах 2015-го, Янукович проголосив курс на підписання Угоди про асоційоване членство та зону вільної торгівлі з Європейським Союзом. Тож інтеграційний процес поступово набирав дійових форм.

Коли ж у липні 2013 року стало зрозуміло, що ЄС готовий підписати з Україною Угоду про асоціацію, кремлівські правителі на чолі з В Путіним стали на шлях відвертого тиску на україн-ське керівництво, а також на бізнесові кола, добиваючись недопущення цього акту. Ро-сійські ЗМІ та проросійські організації в Україні гостро критикували асоціацію з ЄС, щоб зірвати підписання угоди на Вільнюському саміті. В Москві проводилися одна за одною зустрічі на найвищому політичному рівні, під час яких В. Путін вимагав від В. Януковича не підписувати Угоду з ЄС, а натомість — вступити до Митного союзу. Зрештою, Янукович підкорився Кремлю і на догоду Путіну відмовився підписати Угоду про асоціацію з ЄС під час саміту у Вільнюсі.

Після цього Росія розгорнула програму економічної підтримки режиму В. Януковича. Між Україною і Російською Федерацією були підписані 15 міждержавних угод, зокрема про кредит у 15 млрд доларів США, зняття торгових обмежень впродовж 2013—2014 років, знижку на газ із 406 доларів за 1 тис. куб. метрів у четвертому кварталі 2013-го до 268,5 долара у першому кварталі 2014-го та низку інших преференцій.

В. Путін однозначно негативно сприйняв громадянські акції протесту, які розгорнулися в Україні після відмови В. Януковича підписати у Вільнюсі Угоду про асоціацію з ЄС. Москва вимагала від В. Януковича силового розгону Євромайдану. Російські ЗМІ розгорнули кампанію з дискредитації українського громадського руху як екстремістського і як такого, що відбувається на замовлення та фінансування Заходу. Із підвищенням внутрішньополітичної напруги посилювалася допомога В. Януковичу з боку Росії, причому не тільки шляхом поставок спеціальних засобів для розгону протестів, а й фахівцями зі спецслужб. Згодом, Генеральна прокуратура України заявила, що слідство має досто-вірну інформацію про причетність працівників російських спецслужб до злочинів проти активістів Євромайдану. Диктаторські закони від 16 січня 2014 року також були змавповані з російських законів.

Повалення режиму В. Януковича означало, що Україна остаточно виходить з орбіти ро-сійського впливу й Путін вдався до відкритої агресії — до анексії Криму та розв’язування війни на Сході України.

Семен Цвілюк.