Щоб діти не жили в країні рабів

У свою чергу Наталія Каплан на своїй сторінці у «ФБ» оприлюднила листа від брата, який прокоментувала так: «Я знаю, що найслабше місце Олега — це діти. Ніякі тортури для нього не такі страшні, як факт, що дочка і син ростуть без нього. Але тільки зараз він про це почав говорити для всіх. Нижче — його лист, який він хотів донести до гостей церемонії PEN America».

У самому листі Олег Синцов написав:

«В’язниця — це м’ясорубка людських доль, потрапивши в яку перестаєш вірити у справедливість, але не перестаєш за неї боротися. Тут все по-іншому, тут намагаєшся жити і виживати, хоча відчуваєш, що твоє справжнє життя залишилося десь там, за парканом. І що реальний ти теж залишився на волі, а посадили когось іншого. Що все це тимчасово, що скоро все вирішиться і зміниться. Але нічого не змінюється і не вирішується. Опинившись у в’язниці, привчаєшся жити надією, навіть якщо її нема.

Зате є час подумати. Довго і багато. Про те, як жив і що залишилося після тебе, і чи залишилося. Починаєш дивитися на себе ніби збоку, на того, хто залишився там, на волі. На тебе вчорашнього дивишся ти сьогоднішній, тверезіший, розум-ніший і в чомусь навіть жорстокий. Портрет збоку вже зовсім не здається таким привабливим зсередини. І як з такою людиною бодай хтось хотів спілкуватися? І хочеться стати кращим за нього. І відходить усе зайве, напускне і наносне. І починає проступати головне, те, заради чого по-справжньому варто було жити. Про що можна дізнатися лише тут або на війні.

Розуміння, що ті близькі люди, які були з тобою, той час, який ти проводив з ними, і те тепло, яке вони тобі дарували, — це і є найважливіше в житті. Тільки це і залишається, все інше кудись відходить і забувається. Ні за чим так більше не тужиш, як за цим. Раніше це здавалося не важливим і природним, як повітря, якого й не відчуваєш, поки тобі його не перекриють. Якось на вулиці маленька дівчинка подарувала мені поштову марку і сказала, що вона приносить щастя. Я поклав подарунок в кишеню куртки і довго носив його із собою. А потім щастя десь загубилося. Дуже важко почуватися людиною, яка втратила найголовніше.

Близькі люди — це не завжди ті, кого ти бачиш щодня. Але діти, навіть чужі, навіть яких ти зустрічаєш один раз, завжди будуть для тебе близькими. Тому так нестерпно слухати дитячі голоси, які іноді заносить вітер з-за паркану. Діти — це, мабуть, найцінніше, що залишається після нас, це ті, в кому ми будемо жити і після нашої смерті. Тому не варто їм псувати життя, виховуючи їх, виховувати потрібно лише себе, а дітей просто любити. І якщо вдасться, привчити їх до двох по-справжньому потрібних речей: читати книги і говорити правду.

Коли я останній раз заїжджав на Майдан, де вже почали гинути люди, моя мама сказала: «Навіщо ти туди їдеш? Адже у тебе двоє дітей!». Я відповів, що саме тому я туди і їду — я не хочу, щоб вони жили в країні рабів. Ми тоді перемогли, але виявилося, що ще не до кінця. Та боротьба триває, але вже без мене. А я сиджу у в’язниці, і як будь-якому ув’язненому мені дуже важко відповідати на просте дитяче питання: «Тату, коли ти повернешся?!».

Нагадаємо, Олега Сенцова затримали в окупованому Криму в 2014-у. Торік, наприкінці серпня, російська лже-Феміда назвала його винним в організації терористичної групи й засудила до 20 років колонії суворого режиму. За версією слідства, Олег Сенцов та активіст Олександр Кольченко (також засуджений у «справі Сенцова») після анексії Криму Росією нібито організували підпали офісів організації «Русская община Крыма» й офісу «Единой России» у Сімферополі. У ФСБ стверджували, що Сенцов і Кольченко планували підірвати пам’ятник Леніну. Висунутих звинувачень вони не визнають, суд вважають політично мотивованим, а докази — сфальси-фікованими.

Зауважимо також, що премію Барбари Голдсміт вручають із 1987 року. Із 42 її лауреатів на момент вручення 38 перебу-вали у в’язниці. Більшість із них вийшли з-за ґрат упродовж 18 місяців з моменту нагородження.