Поети рідної сторони, або Про два вірші Людмили Шорнік

Лише дві строфи — і навіки. Бо в них визначене кредо поета. Бо й справді, не буває радощів без печалі, як не буває і журби-суму без радості. Бо й справді, життя — це не що інше, як сплетіння болю, туги з любов’ю і щастям. Бо хіба могла б людина відчувати радість, якби не знала, що таке печаль? Від того, як складається життя митця, залежить і настроєва тональність його творчості. Він не відає, хто дужчий — журба чи радість. Ці почуття однаково дорогі його серцю, бо вони наснажують і живлять його поезію.

Подібне ми бачимо і в пані Шорнік, у двох її програмових поезіях: «Мамині пироги» та «Покинуті хати». Не порушуватимемо Олесевий порядок слів і розпочнемо із журби:

Покинуті хати в моїм селі,
Подвір’я споришем позаростали.
І діти тут не бігають малі,
І хазяї старенькі повмирали.
Стоять хати зажурені, як люди,
І лиш як сонце по шибках ковзне,
То ненароком, наче,
усміх збудить,
І давній щем до серця підповзе.
Тут повесні садки
цвітуть вишневі,
Тут так щебечуть дивні солов’ї,
Тут з верб спадають
роси кришталеві,
Тут жили здавна прадіди мої.
Прожитий вік — то спалах
блискавиці,
Зосталось все на праведній землі,
Покинуті хати з рудої глиці,
Що сиротіють в ранішній імлі.
Невже і після нас порожні хати?
І все живе — травою поросте?
Так боляче про те себе питати,
Й непросто одповісти на просте...

«Покинуті хати» — то не просто журба. То глибокий сум, щем і біль серця. І не від того, що ті покинуті хати — наслідок часових катаклізмів, які постійно відбуваються у природі, а від того, що цей процес — рукотворний. Тому поетці й «боляче про те себе спитати, й непросто одповісти на просте». Боляче, бо вона вийшла з тієї селянської хати під очеретом, у якій народилася вся її Україна! І це не стільки ностальгія, як декому може здатися, скільки збіг обставин, які дають можливість зрозуміти глобальне значення тих зникаючих хат для українців, для України, зрештою — для кожного з нас.

Згадаймо Тараса Шевченка, його «Хату», яку ми називаємо «шевченківською». Чому національний велет намалював її? Бо селянська хата є носієм народної культури, якою надихався великий митець, бо саме вона споконвічно була для предків і житлом, і прихистком, і другом. У тих хатах ми народжувалися, дорослішали, працювали, заводили сім’ї й захищали їх від численних жадібних до чужої землі орд, що робимо й зараз. «Невже дорога до них назавжди заросте бур’яном та зіллям?» — питаємо ми себе.

Цікавий у цьому сенсі факт. Відомий український антрополог Федір Кіндратович Вовк, закінчивши з Левком Чикаленком розкопки у Перешорах, Ананьївського повіту, дав світові науковий висновок, що «кожен народ має три основні корені своєї величезної безписемної історії — антропологічний, лінгвістичний, культурний». Так-от, культурні корені ще безписемної історії нашого народу зароджувалися й розвивалися не в палацах, а в сільській хаті, в українському селі — основі нашої нації. Ліна Костенко сказала про це так:

Голос криниці, чого ж
ти замовк?
Руки шовковиць, чого ж
ви заклякли?
Вікна забиті, і висить замок —
ржава сережка
над кігтиком клямки.
Білий причілок оббила сльота.
Хто там квилить
у цій хаті ночами?
Може, живе там сама самота,
соває пустку у піч рогачами.
Може, це біль наш,
а може, вина,
може, бальзам
на занедбані душі —
спогад криниці і спогад вікна,
спогад стежини і дикої груші...

Уважний і неупереджений до таланту Людмили Шорнік читач обов’язково помітить не тільки схожість поетичних полотен, а й схожість звучання, спільного болю, притаманного кожній порядній людині, яка обов’язково візьме левову частку провини за трагедію на себе, а не докорятиме іншим.

На жаль, цього не роблять ті, кому належить це робити за посадою, — у них, як правило, атрофоване поняття рідної хати як життєвого оберегу, а як символу України — то й поготів.

Другий вірш пані Людмили — про мамині пироги як складову священного оберегу її рідної хати під очеретом.

Недільної днини,
прийшовши з базару,
Матуся пекла пироги під обід.
Хрумкі й зарум’янені
з щедрого жару,
Й смачніших немає
на весь білий світ.
Отам, під горіхом, старим
і крислатим,
Де буйний любисток
і крутиться хміль,
Де глечики сохнуть
на плоті рогатім,
Стоїть зашкарублий
від давності стіл.
Родина усядеться
наша тісненько,
До маминих тих пирогів на столі...
І плистиме дух той,
як зваба, легенько,
І чутно далеко його на селі.
Неквапом вестимесь
розмова простенька
Про хліб, про здоров’я,
базар і жнива,
І буде гостинно
припрошувать ненька,
Старенька і добра, і вічно жива.
Крислатий горіх
шелестітиме листям,
І лагідна днина така навкруги,
Дзвенітимуть роси
сріблястим намистом,
Й пектиме матуся свої пироги...

Якось я провів невеличкий тест серед молоді, перед якою виступав з творчим звітом: «Куди б ви пішли пообідати — у «Чебуречну», «Плацинди», «Пиріжкову», «Піцерію» чи «Мамині пироги»? Голоси розподілилися так: 3, 2, 9, 5 і 21. Якби назви кафе не стояли поруч і не було б вибору, важко сказати, куди пішли б пообідати молоді люди. Але коли ставиться на вибір те чи те, тут сумнівів у них уже не виникає: тільки «Мамині пироги»!

У цьому сенсі показовою для мене є розмова з Володимиром Лук’яновичем Чуйком, поетом, автором двох, безумовно, талановитих праць: «Книга про матір» та «Книга про батька», виданих на початку двотисячних років на кошти Київської міськради. Він зателефонував мені і запитав, чи міг би я надіслати йому газету з віршем Людмили Шорнік «Мамині пироги». Я виконав прохання нашого відомого земляка і через певний час одержав від нього книгу з дарчим написом: «...з теплими і щемливими спогадами про материнський поріг у селі Жеребкове на Ананьївщині...». І коротенька приписочка: «Все життя, на всіх його роздоріжжях, я пам’ятав смак і дух пирогів, які завжди пекла нам мати. Вони назавжди увійшли в мою людську суть, стали генетичною часткою моєї крові, яка визначила мене як українця. Спасибі пані Людмилі за її прекрасні «Мамині пироги». Вони в традиції Шевченкового «Садка вишневого...». Пам’ятатиму до скону. Ваш В. Чуйко».

І справді, цей вірш пані Людмили давно став поетичною класикою рідної сторони. Це один з її найбільш сонячних, життєрадісних віршів про дорогий куточок  України, написаний нею з натури.

Не кожен до кінця осягає, що сум за рідним краєм завжди асоціюється з матір’ю, і що вже сам по собі той сум є поетичним подразником, який спрямовує думки на творче осмислення моральних цінностей українців. І в цій безкомпромісній чесності — вся поезія Людмили Шорнік, переплетена її болем і радістю.

Щоб глибше зрозуміти витоки ліричного сприйняття поеткою рід-них порогів, адресую до її есе «Дорога додому»: «Кажуть, що всі дороги ведуть до Риму. Не знаю, кого і куди, а мене мої дороги завжди вели додому, в Ананьїв, на Сьому сотню. І скільки пам’ятаю себе, гай-гай, літ вже багато, завжди знаходила прихисток моя зболена і змучена душа отут, у цій глушині, забутій, здавалось би, Богом, а властями — то вже напевно...».

Ми часто, як і пані Людмила, кажемо людям: «Вдачі вам!», «Хай вам щастить!», «Нехай усміхнеться вам доля!» тощо. Це все один синонімічний ряд у нашій мові, створений народом  на основі християнської моралі для повсякденного вжитку — аби словом правди, якою б вона не була, бажати іншому добра. І саме ним, по вінця цим правдивим і добрим словом, наповнена поезія Людмили Шорнік, яка давно стала народною.

Юрій СИСІН.
м. Ананьїв.