Черевики для листоноші

А те, що півроку босоніж? Та то ж дрібниці! Куди важче було бездомному сироті самотужки вибиватися в люди.

Доля змилостивилася і послала йому Ганнусю. Живуть у мирі, мають уже п’ятьох галченят — от кому потрібні і черевики, і новенькі штанці-сукенки, і склянка молока. Стяглися грошенятами на кізочку, дякувати — сусід іще позичив. Так що молоко, каша — і діти ситі. А йому черевики? Господи, розбагатіємо — купимо і мені, і Ганнусі.

По-справжньому відчув себе щасливим, коли влаштувався на цю роботу — листоношею. До поштового відділення щоранку біг як на свято. А коли, вже обтяжений поштарською сумкою, з’являвся на вулицях, то взагалі почувався мало не заможною людиною. Адже ніс іншим не тільки районні, обласні, а й світові новини, а ще — листи, багато приватних листів, бо телефонів у ті трикляті роки не було, тож користувалися системою «ОБС» — одна баба сказала. А в листі щиро й неспішно виллєш душу, розкажеш про всі домашні новини і всі плани.

А яке то щастя босоніж ступити на килимок шовково-м’якого споришу! Коли ж штанина зачіпала десь під огорожею кущик м’яти, ті свіжі, чисті пахощі супроводжували його від хати до хати.

Розносячи свіжу пошту, Іван з одним поговорить про погоду, з іншим — «Читали про Гітлера, що підтягує своє військо до кордонів, а ми йому — ешелони з пшеницею? Ніби не бачимо — там затівається щось лихе...».

Притишив ходу біля оселі з розлогою грушею. Озвався, і на подвір’я вийшла господиня. Привіталися.

— Сьогодні вам не тільки газета, а й лист! Певно, від доньки?

Жінка сплеснула руками:

— Ой, це ж справді від доньки! Вчиться у технікумі.

— Знаю! Тому й своїм малим кажу: повернеться молоденька Варя додому і вчитиме вас у школі. До речі, одужав ваш меншенький? Тут у газеті стаття — обов’язково прочитайте.

І коротко жінці про якогось Флемінга з Англії — винайшов чудодійний антибіотик, називається пеніцилін. Кажуть — врятує мільйони людей...

То хто він був насправді, цей Іван з далеких передвоєнних тридцятих років? Звичайний поштар із мізерною зарплатою? Агітатор і пропагандист україн-ського слова? Надійний посередник між родинами через їхнє листування?..

Прізвища його майже ніхто не знав. Для усіх він був просто Ваня-листоноша, своя, хороша, надійна людина.

А біда ходила зовсім поруч, вичікувала зручний момент. Той день був звичайнісіньким. Ранкова дуже ущільнена робота із сортування часописів, листів. Потім — важка сумка і довжелезні вулиці. Десь уже погримувало, насувалася важка чорна хмара.

Він наказав собі: вмикай, Іване, третю швидкість і — вперед, щоб по сухому рознести всю пошту! Бо як задощить — не залишати ж на завтра.

Швидко помиготіли його босі п’яти, одна вулиця змінювалася іншою, провулок — ще однією вулицею. Дедалі легшою ставала сумка. Ось уже, нарешті, й хата — останній адресат.

І тут гримнуло так, що аж заклало вуха, а з неба не дощ — а злива, як з відра. Мокрий з голови до ніг, він чимдуж біг додому, до свого надійного прихистку. Та послизнувся й відчув гострий біль у підошві.

Той його останній шлях додому бачили односельці — криваві сліди людини, до кінця відповідальної за доручену справу.

Чудодійний пеніцилін Флемінга не встиг би дістатися з далекої Англії до українського села — чоловік згорів від зараження крові буквально за кілька днів.

Ховали сільського листоношу громадою, а передусім — купили йому черевики. Мрії, отже, іноді збуваються, навіть після смерті. На превеликий жаль...

А могло б обійтися без цієї трагедії: «Возлюби ближнього, як самого себе». Іван жив на виду у всієї громади, роботящий, милосердний до всіх, люблячий батько і чоловік. Знав, що таке малі дітки, безгрошів’я і злидні. Але був ніби вищий од цих проблем — ніколи не плакався, нікому не жалівся, свого воза тягнув сам.

Згадати б тоді комусь із громади іншу народну мудрість: «З хати по нитці — сирота у свитці». Купити б у складчину багатодіт-ному поштареві черевики. Не здогадалися...

...Завжди згадую про цю світлу неординарну людину, коли бачу поштову скриньку на своїй хвіртці. Вона була тут «безробітною» з п’ятнадцять років, і в ній гуляв-шелестів лише зайда — кленовий листок. Газети купували десь у місті, бо знали тутешні порядки. Не було на нашому кутку поштаря, який уболівав би за свою роботу.

Технологія була така: на кінцевій зупинці маршрутки виходить листоноша і схиляється до кількох поштових скриньок, а потім просить знайомих перехожих: «Передайте цю газету Миколайчукам, а листа дядькові Трохиму. Бо це далеко, а в мене ще справи». Добре, якщо людина совісна. А якщо ні?

Іншого разу листоноша вже нікого не просить, а просто вкидає конверти у найближчі поштові скриньки, знову покладаючись на людську совість, мовляв — передадуть. Але коли сам не маєш совісті, а за роботу ще й отримуєш гроші, то як можна сподіватися на совість чужу, на того, хто перед тобою нічим не зобов’язаний?

Незбагненна річ: суботній номер «Чорноморки» одесити, особливо з приватного сектора, читають лише у вівторок наступного тижня, а от перед-платники Миколаївки, що за сотню кілометрів від Одеси, — буквально наступного дня, у неділю! А чому? Бо у Миколаївці не перевелися поштарі, по-справжньому відповідальні за свою роботу.

Зовсім скоро «Чорноморські новини», найвідоміший і найшанованіший часопис українського Причорномор’я, відзначатиме свій столітній ювілей. Це буде свято її передплатників, шанувальників і дописувачів. Ті ж, хто ще не передплатив її, поспішають у поштові відділення. Й ось картинка з натури:

— Прошу оформити мені передплату «Чорноморки».

У відповідь — холодно-байдуже:

— Передплату вже закінчено.

— Але ж у газеті пишуть, що вона не закінчується ніколи. І я до вас приходжу вже вдруге...

І вже — поблажливіше:

— Гаразд, прийдіть завтра, я дізнаюся, що там насправді.

Постає резонне запитання: чи не через таку байдужість до друкованого слова багатьох працівників пошти маліють тиражі газет?

З обуренням розповідала свою історію старенька пенсіонерка.

— Я передплачую газету для пенсіонерів й особливо чекаю останній номер у кінці року. Бо там дізнаєшся про всі нововведення у пенсійних справах за рік.

Але очікуваний номер не прийшов упродовж кількох днів І жінка пішла у поштове відділення:

— Де моя газета? — запитала у листоноші.

А у відповідь — наївне (нахабне?):

— Я, певно, її десь загубила...

Пенсіонерка скандалу не вчинила, але була безкомпромісною:

— Де хочеш шукай, а щоб газета мені була!

І той номер таки принесли! Але кому потрібне таке обслуговування?

Що вже й казати про той кричущий випадок, коли на одному із сміттєзвалищ знайшли вивалену з мішка велику купу не вручених адресатам листів?! Одеса була обурена й шокована чиєюсь безвідповідальністю. Адже у кожному тому листі — доля якоїсь людини. У когось сталася трагедія, і була потрібна матеріальна чи хоча б моральна підтримка. В іншого зникла рідна людина, і сім’я у тривозі — де шукати? Хтось, нерішучий, нарешті наважився освідчитися у коханні, пропонував руку і серце. А відповіді так і не дочекався. Й отже — нові сумніви та переживання...

Але є правда й інша — поштарі на своє виправдання викладуть купу власних проблем. Ну хоча б цю: серед одеситів чимало хитромудрих, хто умисне не оприлюднює номер власного будинку, щоб посильний з військкомату не міг вручити повістку, а молодий захребетник у той час ховається за чужими спинами від гібридної війни. Тут проблема не тільки військкоматів, а в тому числі й листонош. Як знайти адресата? Доводиться розпитувати сусідів і нерідко — без успіху. Тому десь і наповнюється новий мішок невідправлених листів...

І все ж, шановні працівники «Укрпошти», це ваші проблеми! Ви й повинні вирішувати їх разом з місцевою владою, а не вдаватися до хитрощів і так безвідповідально ставитися до своїх прямих обов’язків.

Схаменіться, люди! Україна вже три роки перебуває у стані війни, коли рідко який день минає без втрат — вбитих чи поранених наших захисників. Це вони ціною своїх життів і своєї крові забезпечують нам мирне життя. І не годиться нам відсиджуватися, як карасям, у тихій заводі, а підставляти своє плече і нашим захисникам, і державі — своєю відданою працею на кожному робочому місці.

Нам є на кого рівнятися! Ось свіжа знакова новина: хлопці мужньої професії, екіпаж льотчиків-випробувачів знаменитого заводу Антонова, цими днями підняли у небо свій новий літак, якому, кажуть, нема аналога у світі. Той перший політ пройшов успішно. За ним схвильовано спостерігали антонівці разом із зарубіжним інвестором — представниками Саудівської Аравії. Отже, того дня свято було подвійне: новий «Ан» у небі і, що також важливо, в Україну прийшов закордонний інвестор! Бо повірив у великий потенціал нашої держави.

Невдовзі новий літак стане на крило, а по якомусь часі стане  на міцні ноги й наша Батьківщина. Адже її підтримує вся прогресивна спільнота Європи і світу.

Чи ж зневірюватися і впадати у розпач нам, нащадкам тих, хто сотні років боровся за свою незалежність і державність, зраджуючи тих, хто виборював і виборює це право вже в наші дні — на майданах, під час Революції Гідності, а зараз у тяжкій боротьбі із зовнішнім і внутрішнім ворогом?!

І не треба вчити когось, як любити Україну! Треба, засукавши рукава, з подвійною віддачею закінчувати кожен свій робочий день. Й Україна щодня нарощувала б свої м’язи, бо тільки сильними ми можемо рухатися вперед. Оце і є вона, справжня любов до рідної землі!

Майя ФІДЧУНОВА.