Життя на кінчику голки
Іраїда Олександрівна Мойсеєнко — одна з найактив-ніших «ІТ-бабусь», яка постійно бере участь у заходах програми «Місце зустрічі — діалог». Ніби й не молоденька вже, і здоров’я бракує, і чує слабенько, і бачить поганенько, і ходить з паличкою, але — щоразу вона разом з усією групою — і до театру, і на концерт, і на спільні вечірки.
Ми довго не знали - не відали, що Іраїда Олександрівна — відома і навіть знаменита людина у Німеччині. Адже на уроках у німецьких школах, коли дітям розповідали про фашизм, їм часто показували незвичайний документ — «робочу книжку» № А 275/4364 дев’ятирічної Іри Кучерової із Ржева. На цьому знімку — не за літами серйозна дівчинка, яка навіть не вміє писати, бо замість підпису — хрестики. Важко пізнати у цій дитині нинішню Іраїду Мойсеєнко, але це саме вона.
Іраїда народилася у Підмосков’ї, у Ржеві. Коли прийшла війна, місто кілька разів переходило із рук до рук. Відступаючи, німці забрали з собою і мирних людей, у тому числі й восьмилітню Іру разом з мамою.
— Ми потрапили на фабрику штучного шовку в Ельстербергу, неподалік від Плауена. Це підприємство було власністю «Глянцштоффабрікен А.Г.», — згадувала Іраїда Олександрівна, коли ми всі разом зібралися за столом на вечір спогадів. — Жили у кімнаті на 35—40 осіб, спали на двох’ярусних ліжках. Я — на другому, мама —на першому. Пам’ятаю величезні верстати зі шпулями, які занурювали у якийсь хімічний розчин з ядучим запахом. Дітей змушували працювати з восьмирічного віку — інакше пайок не видавали. Я зв’язувала спеціальним «вузлом Шарпоньє» розірвані нитки, і щоб отримувати якомога менше штурханів від наглядачів, дуже швидко навчилася робити вигляд, що добросовісно та інтенсивно працюю. Робота була важкою, пайок — маленьким, іноді мені навіть не вдавалося донести його до кімнати — з’їдала по дорозі. Наглядачі відпускали нас вночі просити їжу в людей, що мешкали в окрузі. Ми, діти, перелазили через огорожу і ходили з мішечком, просили харчів. Місцеві жителі давали нам картоплю, хліб, і через деякий час ми вже знали, куди варто заходити, а куди не можна. Так я працювала на фабриці разом з мамою більше двох років.
— А в чому ви були одягнені? Чи ходили до школи? Чи мали якісь забави, ігри? — цікавимося в Іраїди Олександрівни.
— Увесь цей час носила платтячко, яке мама перешила із старого. Ніяких ігор, іграшок не було. Навчання також не було. Мама працювала пакувальницею в іншому цеху, і якось з нею трапилася біда. Коли стелила мені постіль на другому ярусі, голка, що стирчала у стіні, вп’ялася їй у лікоть і зламалася. У медпункті сказали: якщо цей уламок дійде до серця, мама загине. Все складалося дуже погано. Я плакала, і сусіди по бараку жаліли мене, вже вважаючи сиротою. Але німецькі лікарі потужним магнітом «спрямували» шматочок голки в інший бік, і коли він почав виходити, зробили надріз біля ліктя і витягнули небезпечне «залізо». Маму врятували. Тієї ночі я не змогла разом з друзями вийти в місто, а зранку одна з дівчаток принесла нам з мамою всю зібрану їжу (так їй веліла її мати), сказавши: «Візьми, тобі це зараз потрібніше». Це був дорогий вчинок. Усі ж бо були напівголодні… Звільнили нас у 1944 році англійські війська і дозволили їхати додому.
— Як склалося ваше життя після війни? — запитуємо пані Іраїду.
— Ми з мамою щасливо повернулися додому, і батько також прийшов з війни живий. Після війни у мене ще народилася сестричка. А я почала вчитися у школі, перескакуючи через кілька класів. Тоді багато хто так вчився — школярів-переростків було ого скільки. Мріяла про море, кораблі, бо мамин брат був моряком, жив в Одесі. Приїхала до нього, щоб вступити до Водного інституту. Мудрі люди порадили мені нікому не розповідати і ніде не писати про моє німецьке минуле, бо можна було залишитися і без диплома, і без роботи. Так я закінчила суднобудівний факультет, хоча потай мріяла бути капітаном. У ті роки жінкам, які хотіли стати судноводіями, потрібно було закінчити ще й курси, але я вийшла заміж, народилися діти. Тож я так і залишилася інженером-конструктором. Сьогодні, згадуючи роки війни, які мені довелося пережити в Німеччині, я й досі вдячна всім добрим людям, що допомагали виживати тоді одне одному. І тим німцям, які допомагали нам з їжею, і лікарям, що врятували мою маму, і тим наглядачам, що були до нас, дітей-остарбайтерів, милосердними. Світ-бо не без добрих людей!
Ольга ФІЛІППОВА,
координатор програми
«Місце зустрічі — діалог»,
що реалізується
ГО «ВСАД «ІТ-бабусі» за підтримки фонду «Пам’ять. Відповідальність. Майбутнє».
Передплата
Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!
Вихід газети у четвер. Вартість передплати:
- на 1 місяць — 70 грн.
- на 3 місяці — 210 грн.
- на 6 місяців — 420 грн.
- на 12 місяців — 840 грн.
- Iндекс — 61119
Якщо хочете бути серед тих, хто читає, думає, не погоджується, сперечається, а відтак впливає на прийняття рішень на розвиток свого села чи міста, — приєднуйтеся до спілки читачів нашої газети.
Передплатити газету можна у поштовому відділенні або у листоноші, а також у редакції.
Оголошення
Написання, редагування, переклад
Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:
- літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
- високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
- написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:
050-55-44-203, 050-55-44-206
