«...і розлетися дощами судними над ним», або Про рідну мову та чиновників

Якби не авторитет Тараса Шевченка, я сказав би, що за силою звучання про рідну мову так в українській літературі ще ніхто не писав, хіба що Леся Українка. Це не просто гімн, це пристрасний гімн рідному слову, в якому поет прославляє народ, що зберіг рідну мову в страшну годину, «коли він сам стоять не міг».

Тисячі разів ми повторюємо, що слово — це душа народу і що її, душу, можна зберегти, тільки зберігши мову. І стільки ж беремося за олівці, щоб писати закони про мову. Але як казав байкар: «А тільки віз і досі там». Бо правнуки отих безбатченків та колонізаторів продовжують зневажати й нищити нашу мову. І якщо Олександр Олесь ще понад 100 років тому, в умовах жорстокого переслідування, був переконаний, що мовне, національне відродження України обов’язково стане судними дощами для її ворогів, то в сьогоднішній, незалежній, Україні ми й досі не знаємо, що нам робити з нашою рідною мовою, бо ж є ще ота славнозвісна Грибоєдівська Марія Алєксєєвна, чийого поговору ми так боїмося, на яку зважаємо вже не одне століття. Саме оті «марії алексєєвни» нищили і нищать в Україні все, а найголовніше — наше бажання користуватися в усіх сферах життя рідною мовою. Можливо, не такою красивою, як китайська, не такою могутньою, як російська, але вона наша і тому — найвеличніша і найкрасивіша. І це розуміють наші вороги. Ніні в Україні нема для них більшого подразника, ніж українська — мова нашої держави, назва якої Україна.

І місто, в якому мені випало жити й працювати, — не виняток. Не виняток у тому сенсі, що державні (та й не тільки) службовці не користуються у повному обсязі українською, надаючи перевагу російській, всупереч Конституції та закону про державну службу.

Я не фахівець з мовних питань, як і більшість з тих, хто здійснює робочий процес на державній службі російською. Але корені розбіжностей між конституційними вимогами та їх реалізацією не стільки у мовній, як у політичній площині. Я, наприклад, не уявляю, якби під час Другої світової війни у черзі за хлібом хтось почав говорити німецькою. А для нас це нормальне явище — визнати країну агресором, щодня ховати своїх синів, які загинули у боротьбі за єдність України з цим агресором і... здійснювати державну діяльність у державних закладах його ж мовою. Та ще й не просто спілкуватися (то вже особисте), а демонстративно нехтувати перед телекамерами державною, даючи зрозуміти простому люду, хто у їхній «нєзалєжній» залишається господарем.

Може, чиновники не знають української? Виявляється, знають, бо у деяких випадках «снисходят» нею до «мас».

Сьогодні Верховна Рада робить чергову спробу «легалізувати» (тільки вдумайтесь!) українську в Україні, зареєструвавши проект №5670 закону «Про державну мову», яким пропонується значно розширити і закріпити використання україн-ської мови як державної у ЗМІ, виробництві і розповсюдженні фільмів та серіалів, а також у сфері реклами і книговиданні.

Українці давно чекають на якісь практичні дії своїх обранців щодо законодавчого використання рідної мови у названих сферах діяльності. І не так з патріотичних почуттів, як просто виходячи із життєвої необ-хідності самозбереження, щоб не загубитися у нетрях чужого народу — завойовника на своїй власній території.

Що ж так непокоїть «русько-язичних», якщо вони вважають себе громадянами України, а отже й патріотами?

Ось, наприклад, миттєвий відгук В. Медведчука, лідера громадського руху «Український вибір — право народу» (інтернет-сайт), представника Києва в гуманітарній підгрупі перемовників у Мінську: «Абсолютно зрозуміло, що прийняття цього закону не сприятиме єднанню нації і збереженню територіальної цілісності, а тільки посилить розкол у суспільстві за національними та мовними ознаками. Такі дії законодавців інакше як «державним сепаратизмом» не назвеш».

Вже й не знаю, у кого що «їде», бо це ж виходить, що «сепаратиська держава» виступила проти «соборного Донбасу» на ґрунті несприйняття самої себе як української, а Донбас, навпаки, є стрижнем єднання патріотичних сил України. Одразу підкреслю, що в Україні ніколи не було розмежувань за національною ознакою. Навіть «єврейські питання» виникали на політичному тлі. А українці всотували у себе стільки представників різних національностей, як жодна нація світу, хіба що Сполучені Штати Америки.

Що ж до Росії, то там відбувався процес не всотування, а пожирання, тобто суцільної русифікації, бо навіть абетки всіх національних меншин створені на основі російської. І якщо там легковірно думають, що їхні правителі «вздьоргівают Рассію на дибкі», то всі народи від того «вздьоргіванія» тільки «вздрагівают», як від батога. Тому думка Медведчука та його поплічників в Україні «нє катіт», бо не в мовах причина, а лише в одній мові — російській, яку довіку хочуть «захищати» від нас, «хохлів», правителі-агресори. Так було віками і так вони воліють, щоб було завжди. От і вся їхня суть, а не наші закони про мови, у яких вони відшукують більше недоліків, ніж у них є статей, щоб тільки скомпроментувати їх перед народом у всіх засобах масової інформації, що видаються саме російською. То як же вони сприйматимуть положення законопроекту, в яких йдеться про використання державної мови у сфері культури, на телебаченні і в друкованих ЗМІ, а також у рекламі? Але головне навіть не це. Головне те, що значне коло осіб повинно вільно володіти українською мовою, починаючи з Президента, голови Верховної Ради, прем’єр-міністра та інших вищих посадовців, у тому числі й члени Національної ради України з питань телебачення і радіо-мовлення, а перевірку рівня володіння цими особами державною мовою здійснюватиме Центр української мови.

Пишу про це тому, що ситуація у районах така ж сама: виступи посадовців усіх рівнів «не тягнуть» навіть на «задовільну» оцін-ку. А відтак — ні про який зв’язок з українським народом не може бути й мови, це — як вода з олією. То про який патріотизм можна говорити, коли не хочемо визнавати українську мову державною, вимагаючи замінити її на російську або законодавчо поставити поруч із нею?

Не знаю, що пишуть сьогодні учні молодших класів, ким би вони хотіли бути у дорослому житті, але певен, що більшість з них, бачучи перед собою приклад дорослих і стан своїх батьків, відповіли б, що їхня потаємна мрія — стати олігархом, бізнесменом, прокурором, суддею, нотаріусом, депутатом, президентом і т.п. Хотілося б думати, що їхні бажання мотивовані потребою душі, покликанням, але чомусь у це мало віриться, бо діти бачать, що відбувається в суспільстві, і для них слова «корупція», «безкарність», «недоторканність» такі ж звичні, як «гроші», «олігарх», «депутат», які вирішують нині, хто ким стане у житті і чи стане взагалі.

Ми не пов’ язуємо чомусь більшість скоєних злочинів у суспільстві з олігархічною структурою. А шкода! Бо викинута на смітник щойно народжена дитина, залучені до секс-бізнесу неповнолітні, дитяча злочинність — усе це наслідки змінених моральних пріорітетів у країні, яка мала вікові народні традиції моралі в площині своєї мови. Сьогодні ж символом нової моралі стала людина з черпачкою та батоном, відлитих із чистісінького золота. Та це й зрозуміло: так олігархи «вшановують у бронзі» знаряддя праці своїх дідів-прадідів, «хто був ніким», а от вони, їхні внуки, таки «стали всім».

Після Межигір’я ми вже не дивуємося вимушено задекларованими статками. А якщо додати ще й не задекларовані... Таких нема? Невже?..

І як тут не пригадати великого шотландського поета Р. Бернса, який мудро зауважив, що у багатих хоч і є, що їсти, але від пересиченості їхні шлунки вже не можуть сприймати звичайну їжу, а от народ їсти хоче і може, але сидить без хліба. Отут і вся новітня мораль: виживай хто як може, за будь-яку ціну. Тому і дітей продають, і старих вбивають за копійки, і «на панель» ідуть панянки, і, і, і... Може, хтось бачить хоч зменшення цієї статистики?

Зараз у владі затребувані зручні чиновники, які виконують вказівки зверху, при цьому не питаючи народ. Україні ж потрібні люди, які працюють на результат, а не на процес. А результат буде, на мою думку, тоді, коли ми будемо єдині і мова у нас буде одна — україн-ська. Решта — для особистих потреб.

Петро ЗЕЙКАН,
заступник голови Ананьївської районної ради.