На бастіонах духу

Перший розділ «На вітрах розбурханої доби» вміщує глибокі історичні розвідки, що ґрунтуються на конкретних, а нерідко й маловідомих фактах. Крім того, тут подаються розповіді про окремих осіб, гідних увічнення, котрі, мов маяки, кличуть до правди, любові та стійкості. Візьмімо, наприклад, публікацію під заголовком «В’язень № 8986». У зачині авторка констатує: «Подвиг Януша Корчака, що разом зі своїми вихованцями добровільно ступив у газову камеру фашистського концтабору, — відомий усьому світові. Про українця Івана Кипріяна не знає ніхто. Корчак був педагогом. Кипріян — священиком». Перший здійснив свій подвиг у гітлерівському концтаборі під час Другої світової війни, другий — у ленінському концтаборі ще у 1924 році. З бараку, де сидів священик, час від часу забирали тих в’язнів, яких прирекли на знищення. Одного разу вивели два десятки хворих, ослаблених дітей. Надворі стояла зима, лютувала страшна сибір-ська хуртовина. А дітки — самі, безпорадні. Отець Іван і до того всіляко намагався полегшити їм перебування в бараку, а цього разу відчув, «що в своїй дитячій розпуці вони гукають до нього, як кожна дитина в біді гукає свою маму». І він зумів пробратися до них... «Чотири дні лютувала заметіль, і чотири дні ніхто не підступав до загорожі смерт-ників. А коли відкрили, побачили замерзле тіло отця Кипріяна, обліплене задубілими дитячими трупиками. Ручку одного з хлопчиків отець ще тримав у своїй задубілій долоні»...

Щемить серце, коли читаєш публікації «Ех, яблучко!» (лютий 1928-го, в Одесі лютують червоногвардійські банди Муравйова. Транспортне судно «Алмаз» стає плавучою тюрмою для «контрреволюційних елементів». Там їх спалюють у топках або живими, прив’язавши до ніг баласт, скидають в море); «Мовою документів і свідчень» (серед офіційних доказів — доповідна записка військового прокурора на ім’я секретаря ЦК КП(б)У М.С. Хрущова про те, що бандитські дії під виглядом вояків УПА чинили самі «визволителі» західноукраїн-ських земель); «Остання дума» (про розправу ГПУ над кобзарями та лірниками у 1928-у)...

Про історію України та Росії, споконвічне вороже ставлення останньої до своєї сусідки написано багато, та, незважаючи на це, тематичні дослідження Галини Могильницької, підкріп-лені неспростовними фактами, читаються з неослабним інтересом.

Історія перегукується із сучасністю. І не можна оминути висловлювань авторки про роль так званих опозиціонерів, які намагаються дестабілізувати ситуацію в державі. «Ви, — гнівно піднімає свій голос письменниця, — призвідці війни. Ви підготували для неї ґрунт: сформували електорат україноненависників, «русомірян»-сепаратистів, розвалили армію й розікрали країну. Не Путін, а ви — винуватці розрухи в Донбасі. Ви — винуватці горя осиротілих матерів і дітей... Ще до того, як путінські найманці почали стріляти із «ураганів» і «градів», ви стріляли в Україну й український народ своєю ненавистю й брехнею... Я твердо знаю: мир і благополуччя в Україні наступить тоді, коли ви перестанете дестабілізувати ситуацію в державі, нацьковувати одну частину населення на іншу, а всіх разом — на владу, яка для вас завжди «хунтистська», «фашистська», «непрофесійна», «недієва», «корумпована» — це стосується будь-якої влади, якщо не ви її уособлюєте...». А хіба не так?

Полеміка, яка відкриває очі віруючим

Увагу читача, безумовно, приверне другий розділ книжки, озаглавлений «Боже великий, єдиний, нам Україну храни!». Взагалі-то, наші публіцисти не часто вдаються до висвітлення релігійної ситуації в Україні. Одні не дуже обізнані з канонами, інші делікатно оминають це питання, вважаючи, що державним мужам не годиться втручатися в церковні справи... Честь і хвала Галині Могильницькій, яка зі знанням питання пише на цю тему, чітко і зрозуміло розкриває болючі аспекти духовного життя, ретельно простежує вплив Української православної церкви Московського патріархату на свідомість українців, значна кількість яких нині перебуває в її лоні.

У статті «Церква і її роль у формуванні національної свідомості громадянина» Галина Могильницька ґрунтовно розглядає складові цього процесу, якими є уявлення про спільність території, мови, культури, історичної пам’яті. Щодо першого фактора — територіального, то, полемізуючи з митрополитом Одеським та Ізмаїльським Агафангелом, наводить неспростовні докази хибності його висловлювань щодо тотожності понять «Росія» і «Руська земля»: «Не знають бо вони (віруючі. — В.Щ.), що Руською землею (Руссю) споконвіку звалася саме їхня (нині українська) земля із центром у прадревньому Києві, й жодної іншої Руської землі поза межами сучасних українських та білоруських територій зроду не існувало, бо, як свідчать літописи, навіть новгородські єпископи ходили із «Новгорода в Русь», а князі в той же Новгород запрошувалися «із Русі». Щодо Суздальщини (попередниці Московщини, яка як князівство виникла щойно в 1272 році, вже при татарах), то князі її ходили походами «із Суздаля на Русь» і приходили «Києву». Бувало, що й руські князі ходили на Суздаль. Так, у літопису записано, що князь Черні-гівський у 1189 році ходив «со половци і черніговци із Русі на Суздаль раттю». Всього цього прихожани церков Московського патріархату не знають, як не знають і того, що землі Московщини, у XVIII ст. перейменовані Петром І на Росію, й сьогодні мають зватися не «руськими», а «российскими», бо від слова Росія прикметник «руський» не утворюється».

Обґрунтовано й чітко авторка дає відсіч нападкам на українську мову, культуру, історичну пам’ять. Вона справедливо наголошує, що політичні цілі імперського центру, якому підпорядкована церква, не можуть збігатися з метою країн, що звільнилися від залежності. Відповідно, не збігаються й ідеологеми. Тому «героїзованими в імперській свідомості росіян є і Петро І та Катерина ІІ, чиї імена для українців пов’язані зі знищенням української державності та посиленням процесу винародовлення українського народу. Натомість усі борці за незалежність України в імперській ідеології є (бо інакше не може й бути!) анатемізованими, якщо не офіційною церквою (як Мазепа), то офіційною пропагандою, літературою, наукою (як Виговський, Бандера, Коновалець, Шухевич та інші — аж до українських патріотів радянського періоду та сучасності) — всі «зрадники», «фашисти», «нацисти», «агенти іноземних держав»...

Галина Могильницька передбачливо ставить питання: «Чому ми в нашій «суверенній» державі допускаємо «розгул» цього чужого патріотизму, чому патрі-оти чужої держави мають на 

свій ідеологічний копил формувати свідомість наших громадян, позбавляти наш народ історичної пам’яті, власної «біо-графії»? Чому українські громадяни мають слухати в проповідях про заслуги св. Дмитрія Донського в «избавлении нашего отечества от татаро-монгольского ига» та бити йому за це вдячні поклони — й абсолютно нічого не знати про те, що предки наші ще за 18 літ до тієї всепрославленої Куликовської битви (після якої, до речі, Московщина ще майже півтора століття залишалася «під ігом») самі себе остаточно звільнили від того ярма, вщент розбивши татаро-монгольське військо у 1362 році на Синіх Водах; і що керував нашими предками в тій визначальній для нашої землі битві не якийсь «визволитель» із Московщини, а славетний князь Литовсько-Руської держави Ольгерд Гедимінович — теж, до речі, православний, який лише за це, поминаючи його постійне піклування про впорядкування православно-церковного життя в Україні, за інших політичних обставин давно мав би бути канонізований. Чому про шість переможних битв із тевтонами наших предків під орудою кн. Ольгерда ми нічого не знаємо, а натомість, кожного 6 грудня позбавлені історичної пам’яті українці уклінно дякують св. Олександру Невському за «спасение отечества от захватчиков-крестоносцев», навіть не здогадуючись, що до «спасения» їхнього «отечества» жодна з битв св. Олександра не мала щонайменшого стосунку? То чи ж слід дивуватися, що й досі, культивуючи почуття меншовартості українського народу, московські ідеологи в рясах переконують прихожан своїх церков у тому, що саме «Велікая Россія» та «іменно русскіе люді спаслі Украіну от татар, турок, поляков, французов і нємцев?!»

Галина Могильницька просто таки змушена на сторінках книжки влаштувати «Терміновий лікнеп для патріарха Московського Кірілла (Гундяєва) та для всіх, хто його слухає». Це п’ять уроків на актуальні теми міжцерковних (і не тільки) стосунків України й Росії. З цих уроків випливає вердикт: «доки попи з-під Московського омофору матимуть змогу «виховувати» наш народ в антиукраїнському, промосковському дусі, доки будуть переконувати їх, що незалежна Україна — «это выдумка националистов», а українська мова є «уличною, площадью рожденной речью», доки найвищі ієрархи цієї церкви будуть тут, в Україні, «строїть русскіє міри» — доти в Росії житимуть імперські амбіції та мрії про нове «и на этот раз окончательное присоединение Украины к России». Та хоч би якими болючими для Росії та її церкви були ці втрати, а вони для них неминучі, значно краще якнайскоріше позбутися неправедно набутого, ніж жити в облуді, обманюючи самих себе, свою паству і Господа Бога, бо сказано: «Немає нічого таємного, що б не стало виявленим» і «Якою мірою міряєте, такою і вам відміряється...».

У цьому розділі вміщені й інші матеріали, в яких авторка дискутує, вірніше, розвінчує московського патріарха. Пам’ятаєте, у 2013 році він здійснив візит в Україну, який розпалив немало пристрастей і дискусій? Зокрема, він закликав віруючих: «Вы должны молить Бога, чтобы Украина, Белоруссия и Молдова были вместе с Россией». Відгукнулася на той візит і Галина Могильницька статтею «То все-таки пастирський чи політичний? (Думки після осмислення)». Не можна не погодитися з її словами: «Скрізь пишуть, що патріарх Кирило — мудрий політик. Але, мабуть, і мудрість іноді відступає там, де бере гору самовпевненість і зневага. Бо я не уявляю собі мудрого політика, який, приїхавши, приміром, до Індії, став би закликати індусів, щоб вони молилися за те, аби Індія знову була «вместе» з Англією, чи алжирських громадян — бути разом із Францією, болгар — з Туреччиною чи чехів — з Німеччиною. Думаю, що й московський патріарх не дозволив би таких закликів ні в Чехії, ні в Болгарії, ні в Алжирі... Чому ж у нас — дозволяє? Та тому, що і нас, і молдован, і білорусів досі вважає московськими «холопами»...

У розділі вміщено також аналітичні роздуми про Берестейську унію, цікаві розвідки щодо вшанування Богородиці в словесності й мистецтві України X—XVIII ст., про видатного представника української духовної музики XVIII ст. Артема Веделя та інші багаті змістом публікації.

Принагідно скажемо, що Галина Могильницька не новачок у висвітленні релігійної тематики. У світі відомі її науково-популярні книжки «Літос, або Камінь із пращі правди на розбиття митрополичого блудословія», «Хроніка великого ошуканства» та «Міфотворчість як обґрунтування історичного мародерства», видані як в Україні, так і в англомовному перекладі за її межами.

Щоб гордитися державою

Третій розділ «Любові й правди словом не лукавим» сформований із резолюцій, заяв, звернень до президентів, міністрів, партійних діячів, церковнослужителів... Ці матеріали свідчать про активну громадянську позицію авторки, її щире вболівання за кращу долю України та її народу. Ці публікації теж містять великий фактичний матеріал, який сприяє утвердженню національної свідомості українських громадян.

Інакше й не може бути. Нагадаємо, Галина Могильницька — учасниця руху опору тоталітарній системі 1960 років та українського правозахисного руху 1970-х—1990-х, лауреат Всеукраїнського літературної премії ім. Василя Стуса, заслужений працівник освіти України. Як каже Галина Анатоліївна сама про себе: «За фахом — педагог, за покликанням — просвітитель».

Масив небуденної, полум’яної публіцистики, що складає нову книжку письменниці, безумовно, буде корисним широкому читацькому загалу, посприяє кожній людині повніше усвідомити своє призначення та відповідальність за простір їй дарований, і час у якому випало жити.

Валентин ЩЕГЛЕНКО.