Верніться, хлопці, живими!

Ні, Україна не спить, вибираючись із болота на сухе, в очікуванні рішучих, зрозумілих дій військового керівництва.

На вулицях нині мало побачиш усміхнених облич, більше — похмурих, занепокоєних. А варто комусь одному в натовпі почати мову, як враз збирається весь люд і всі вогні — на адресу місцевої та центральної влади. І злива лайливих слів, матюків. Ніхто нічого не соромиться, ні чоловіки, ні жінки. Це на вулицях. А в домівках? Приходить з роботи син — і вже з порога:

— Ну й оригінал мій напарник! Із кожних десятьох сказаних ним слів — дев’ять матюків і лиш одненьке нормальне. І що найці-кавіше: розумієш усе, що чоловік хотів сказати. І знову про Путіна і про Порошенка, і про Гройсмана, який у всіх наших проблемах звинуватив Юлю…

Лихослів’я завжди, більше чи менше, існувало поміж людей. Але на початку третього тисячоліття розквітло буйним цвітом, стало його фішкою. І саме воно — те болото, з якого нам треба вибиратися не тільки заради власної самоповаги, а й поваги світової спільноти.

Магічна сила слова здатна ви-кликати і сльози, і сміх, вивести людину з депресії, вселити надію.

Прокляття — теж слова, страшні, невідворотні. Проклята людина, стверджують у народі, приречена на смерть. Але ось загадка: чому на Путіна роками у багатьох країнах сиплються мільйони проклять з уст вдів, матерів, калік-військовиків, а він досі живе та ще й погрожує: «Границы России нигде не кончаются», отже, увесь світ — це Росія? А цей його загальновідомий перл: «Будем всех мочить в сортирах»? Може, тому ще живий, бо не людина, а сатана?

Що йому Україна, Німеччина, Франція й США, коли йому потрібен увесь світ! Оце плани! Оце апетити! А смертельного завороту кишок від ненажерства не хочеш, пройдисвіте?

Прокиньтеся, Європо й Америко! Бо якщо підкориться Україна, непросто буде й вам. Прокинься, нарешті, трудовий народе Росії, батьківщини геніїв Пушкіна, Лермонтова, Булгакова, Сахарова і великого друга України убієнного Бориса Немцова. Невже викреслили їх із своєї пам’яті й історії? Чому, знаючи про безумство своїх самодержавців — і давніх, і теперішніх, співаєте їм алілуя? Кому? Сортирному вбивці? Не боїтеся, що це може бути ваша остання пісня?..

Українці теж співають алілуя, але Всевишньому, а не сатані.

Українці — співучий народ, сам складає пісні і сам співає. Може, не завжди ті слова досконалі, може, інколи занадто відверті, але ж тому ця творчість і називається фольклором, тобто усною народною.

Саме на тему цю була якось по телевізору передача за участю одного науковця. Як справжній золотокопач, чоловік багато часу проводив в експедиціях, збираючи зразки народної творчості.

Наприкінці бесіди мова зайшла про особливий жанр фольклору — сороміцькі пісеньки, байки, скоромовки.

— Хочете, проілюструю? — запропонував.

І наспівав:

Тумба, тумба, бумба-си,
Ти казала, що даси
Того меду, що спереду,
А я тобі ковбаси.

Жодного поганого слова. Лишень натяк на інтим.

Чи могла передбачити у прямому ефірі таку «ілюстрацію» ведуча? Звісно, ні. Тому, почувши, спершу остовпіла, потім повела бровою і, нарешті, опанувала собою — тим більше, цього вимагав від неї професійний обов’язок.

Натомість науковець був як риба у воді. Бо чесно виконував свою роботу і десь, мабуть, радів, що йому випала та удача.

Внутрішній голос до мене вже сердито: «Про що говориш? Твоє сум’яття — це відголосок радянщини. Тоді нав’язувалася думка, що ми, радянський народ, — особливий. Який секс?! Він там, на Заході, як продукт капіталізму, що загниває. У нас же — ніякого сексу! Отже, то було тоді, а які ми нинішні? Невже і справді перетворилися на святенників і ханжів? І невже у когось із нас і сьогодні підніметься рука осквернити фіговим листком прекрасну статуру Аполлона Бельведерського — витвір давньо-грецького скульптора Леохара? Встидайся, святеннице!».

Так, є серед нас і святенники, і ханжі. Тим більше, що всім людям притаманне і праведне, й грішне. Та головне — кожна людина прагне краси. Вона ж, краса, існує тільки тоді, коли її хтось бачить або чує. І тому біломармурові оголені чоловічі скульптури італійських митців уже впродовж століть мільйони людей у музеях роздивляються, обговорюють, оцінюють майстерність авторів, не відводячи сором’язливих очей.

Так тягнеться людина до розквітлої троянди, до білосніжної квітки латаття на дніпровій хвилі, до золотого пшеничного поля чи пахощів груш, що доспівають у садах.

А як тут не згадати про красу чистих людських почуттів, про магію українського слова і нашу відповідальність за нього! Говоримо про лихослів’я десь у чергах, а чим кращі наші народні депутати? Вони й раніше грішили лихослів’ям, ніби з-під поли. А тон привселюдного вживання нецензурщини у стінах парламенту задала Надія Савченко. Тут, пробачте, були і словесні перли, і жести рук.

Інший нардеп Олег Ляшко завжди був «диваком», а взявши приклад з Надії, геть роз-в’язав свого язика — ну, пробачте, може десь у свинарнику чи курнику це і пройшло б, але в стінах парламенту?! Під усі камери? І це замість того, щоб вдосконалюватися у рідній мові!

Гидко чути, коли хтось «приймає участь» замість «бере участь», говорить «виключення» — замість «виняток». В українській мові не кажуть: «я рахую, що він не має рації», а «я вважаю». Пишуть, що «обабіч дороги ріс кущ», але ж, пробачте, обабіч — це «по обидва боки», а кущ ніколи не зможе так рости. Неправильно вживати «йдеться мова про...», а треба: «йдеться про...». І багато інших недоречностей та невігластва.

Мова — наша зброя. Вона має бути чистою і досконалою. А що маємо сьогодні? Увімкніть телевізор і зразу ж почнете спотикатися об іномовне засилля: спікери, меседжі, лузери, онлайни... Невже в українській мові не знайти їм замінників? Така неповага до глядачів і слухачів обурює людину, відлучає від ЗМІ. Адже ніде нема тлумачних словників та і хто їх шукатиме? І головне — де?

...А на передовій у короткі миті затишшя, дивись, і пролунає тихе чоловіче, як сумний спогад і ніжне очікування:

Ти казала у вівторок
Поцілуєш разів сорок.
Я прийшов — тебе нема.
Підманула? Підвела?

Знову згаданий нами фольклор. Не журися, солдатику. Не підманула, а просто довше за-трималася біля люстерка, щоб ще більше сподобатися тобі.

А в хвилини крихкого перемир’я відклади осторонь зброю і поглянь на свої долоні. Вони зараз у тебе тверді, почорнілі, грубі від важкої роботи вояка. Але й на них — такі красиві, такі довгі лінії життя, що пророкують тобі довге-довге буття на цій землі.

Правда і те, що з такими довгими і красивими лініями тисячі наших кращих хлопців давно сплять у землі вічним сном і по весні на їхніх горбиках розквітнуть червоні маки — ознака, що тут пролито людську кров.

А тебе і твоїх побратимів нехай Бог убереже. Повертайтеся переможцями додому! А любові тут вам — поки й сонця на небі. Тільки поверніться живими!

Майя ФІДЧУНОВА.