«Скрізь дива повно в полонині...»

На багатьох світлинах — Космач. Старовинне патріотичне село з багатющою історією. Найбільше в Україні за територією, має 32 присілки. Тут трагічно загинув народний месник Олекса Довбуш, тут відкрита перша на Гуцульщині читальня «Просвіти», тут наші партизани з УПА роками наводили жах на зайд — енкаведистів.

У давнину кожне гуцульське село мало свій орнамент. Так селяни себе ідентифікували. Узір космацький посеред усіх — найяскравіший. У вишивці, запасках (частина жіночого гардеробу) переважають жовтогарячі барви, хустки тутешніх молодиць мають особливий яскравий оранжево-червоний колір — такі носять тільки в Космачі.

Але передусім Космач — визнаний центр писанкарства. На одній зі світлин майстриня за роботою, в її руках із звичайного яйця народжується маленьке диво. А на іншій бачимо готові писанки — жовтогарячі, вони виділяються серед гуцульських писанок своєю тонкою роботою, дрібними орнаментами. Окрім жовтого на космацькій писанці ще є оранжевий, червоний, трохи зеленого та чорний кольори. Найпоширеніші елементи орнаменту — солярні знаки, дерево життя, безкінечник, зірка (ружа), трикутник з кружечком усередині — символ Божого ока. Як бачиш таку писанку, маєш певність, що яйце за курку таки старше.

Ось інтер’єр сучасного гуцульського житла, де ужиткове мистецтво функціональне, а не для прикраси. Гуцули здавна з великим смаком оздоблювали предмети свого побуту. Теплі волохаті ліжники, домоткані верети, вишивані подушки. Традиційний одяг, як у давнину, повішений на жердині, декорований вишивкою, шкірою і художнім металом.

А на цьому фото — знамениті сирні коники. Їх роблять лише у двох селах — Брустурах та Космачі. Ліплять із сиру, а потім опускають в окріп, і коник стає пластичним, граціозним, справжнім мистецьким витвором. Колись їх виготовляли до великоднього кошика. Сирного коника можна з’їсти, а можна зберігати довгі роки, він не псується.

Виходимо надвір, а там — сани, запряжені парою справжніх низькорослих коней рідкісної тепер гуцульської породи. Святочна шкіряна упряж прикрашена декоративними елементами з металу та дзвіночками, а біля вух кожного коня прикріплені великі червоні китиці.

Унікальну гуцульську кераміку, розписані тарелі, дзбанки, макітри, горнята можна побачити і придбати у Косові. У багатьох будинках, а також у тутешніх музеях цікаво оглянути печі з керамічних кахлів, розписані полив’яними малюнками різного виду: стилізованими зображеннями квітів, дерев, тварин (коня, оленя, ведмедя, птахів), різноманітних людських типів (мисливець, вояк, поштар, музика, шинкарка, ксьондз тощо), улюблених святих (найчастіше — св. Юрій та св. Миколай). Нерідко на кахлях змальовували цілі побутові сценки. На біло-вохристо-зеленавому тлі використовувалися кольори жовтий, зелений, коричневий.

Світлини пані Лілії дають уявлення про кераміку і про гуцульську школу різьблення по дереву, найбільшими осередками якої є села Яворів, Брустури, Річка і місто Косів, де є Інститут прикладного та декоративного мистецтва, Музей народного мистецтва і побуту Гуцульщини та знаменитий ярмарок, про який Максим Рильський написав:

Цікавістю подібні до матросів,
Що люблять одкривать нові світи,
Ми їздили на ярмарок у Косів...
І вітерець уяви переносив
Нас на якісь невидимі мости.
Здавалось — ходять ще по них і нині
Між горами забутих предків тіні!

Далі дорога фотомайстрині пролягає вище в гори, через перевал Буковець, і на саме Різдво Лілія опиняється у Криворівні, яку на початку століття минулого називали гуцульськими Атенами. Сюди приїжджали Іван Франко, Леся Українка, Михайло Грушевський, Михайло Коцюбинський і ще дуже багато літераторів, художників, композиторів та інших вельми цікавих людей.

Кілька світлин присвячені музиці, співам, музичним інструментам. Музика супроводжує гуцула впродовж усього життя. Виконання традиційних мелодій троїстими музиками на весіллі чи вечірці чіпляє за живе. Гуцульські танці — то окрема історія. Є багато свідчень , що останнім бажанням спійманих опришків перед привселюдним повішенням було заграти на флоярі (сопілці). А звук трембіти, який лунав і під час весняного полонинського ходу, і на гуцульському похороні також.

Але повернімося до коляди у Криворівні. У цьому селі збереглася дуже давня традиція, що колядують лише чоловіки, вдягнуті у народну одежу, кожен тримає в руках піднятий топірець. Коляди старовинні, дуже довгі, які не збереглися в сусідніх селах. Це шляхетна урочиста церемонія. Капела колядує у кожній хаті, збираючи на церкву, а останнім часом і на допомогу бійцям АТО.

Окремі фото присвячені архітектурі. Тут бачимо й архаїчний тип житла, хату-ґражду. Це дім-фортеця у віддаленій частині села, яка оберігала господарів та їхню маржину і від лихої людини, і від хижого звіра. І дерев’яні церковці під ґонтами, силуети яких нагадують порослі лісом гори. І дім, у якому жив Сергій Параджанов, знімаючи знамениті «Тіні забутих предків».

Краєвидів у чистому вигляді мало, але один з них, наче непоказний, мене вразив. Чорний Черемош, знятий, може, в Криворівні, а може, в Ільцях. Скутий кригою по краях, чорні вільхи по берегах, сизі гори під сірим небом вдалині. А посередині плине чорна вода, омиваючи засніжені острівці. Тепер я знаю, чому Черемош зветься Чорним.

Щиро дякую Лілії за свято, влаштоване у бібліотеці. Кожен гуцул у душі поет. Сільський голова Криворівні Василь Зеленчук розповідає, що синові в школі задали вивчити вірш Пушкіна «У лукоморья дуб зеленый». Вони разом із дружиною і сином за вечір адаптували цей витвір до місцевого колориту. Ось фрагмент:

…Там чудеса, там щєзник ходит,
Лісна там на гілках сидит;
Там, на плаях, нам невідомих,
Дивної звірини сліди;
Колиба на оленіх рогах
Стоїт близенько до води;
Скрізь дива повно в полонині;
Габи гутє вночі и вднині
Скалистий берег, ліс густий,
Опришків тридцять там гонорних
Из джєморів виходє чорних,
А з ними Довбуш молодий…

Володимир ГЕНИК.