Про правду, кривду і грім українського солов’я

Мова в кожного своя. Тож на свято рідної мови, встановленого ЮНЕСКО, гуманітарним підрозділом ООН із штаб-квартирою в Парижі, кожен етнос озивається своєю мовою, наріччям і діалектом, але на планеті Земля їх усе ще тисячі. В епоху глобалізації постали мови міжнародних комунікацій, мови ООН, і в Україні населення вчить англійську з дитячого садочка. Школи загальноосвітні й спеціалізовані, коледжі та ліцеї, гімназії та інститути, університети й академії — всюди вчать англійську, подекуди французьку та німецьку, а російська звучить усюди, як і в часи Союзу, коли кожен указ геронтократичного генсека починався з тези про краще вивчення російської мови в усіх школах непорушного СРСР, де офіційної мови не було, але був «язик» — мова міжнаціонального єднання. Не більше й не менше.

А тепер — уже реінкарнація у вигляді «Русского міра». І в цьому не було б нічого лихого, якби ми жили за Євангелієм, де сказано: «Не гріх любити чуже, гріх — зневажати своє». Особисто я, фаховий філолог, вважаю дикунством і расизмом заперечення будь-якому етносу розмовляти (отже, думати, жити) рідною для нього мовою. Проте я не можу поступитись і мовою, котру дарувала мені матінка, отже — Бог.

А першим, як відомо, було Слово, і слово було у Бога, і Слово було — Бог.

І тепер, у минулому й теперішньому часі, слово залишається Богом для того, хто в Бога вірує. Але не забудемо інквізицію й «index librarorum», Ігнасієм Лойолою складений «Список заборонених книг». І згадаємо нещасну доньку радянського генерала, директрису бібліотеки української книги в Москві, з якої нинішні правителі Росії зробили показову Заручницю сумління. Єзуїтство та середньовічні тортури не покинули країну ГУЛАГу. Навіть у часи СРСР такого масового і масованого українофобського психозу не було! А момент ідентету, самоідентифікації на Сході України, не мовлячи про Крим, і справді став моментом істини. І задемонстрував расизм у чистому вигляді, тут нікого не обманеш. І про це не можна мовчати. На території України почали вбивати і вбивають за українську мову. Палили і палять бібліотеки з україн-ських книг. У зоні АТО знайшли і зберегли такий поневажений «Кобзар» Шевченка. Всі царські укази та циркуляри про заборону української мови і книги вибухнули разом...

У новітній історії України, після 1991 року, багато повчальних уроків у стосунку до мовної полі-тики. «Закон про мови в УРСР» змінили на «Закон Ко-Ка», який викликав масове обурення і який діє дотепер, незважаючи на Революцію Гідності та перманентно порушувані питання про мови й державну мову в державних установах. У реальному житті це простіше і складніше водночас, аніж на папері. Маючи поліетнічне, полімовне, мультикультурне населення, держава Україна зобо-в’язана гарантувати кожній мовній групі конституційні права на розвиток своєї рідномови. Але з цим у нас постають гострі проблеми, які вирішуються, і то не завжди, в правовому полі. Часто превалює не сучасна мовна парадигма, а постколоніальний синдром і прагнення певної мовно-етнічної групи до панівного становища. І тут лише совість і людяність у ставленні до кожної з мов із боку державних чинників може застерегти нас од синдрому Вавилонської башти.

Звісно, зараз це згадувати не на часі, але навіть Ленін застері-гав од русифікації в СРСР! У нас же досі мовна ситуація — як у відомому памфлеті про Миколаїв 20-х рр. ХХ ст. «...А як тут розмовляють? — питав письменник опісля опису зруйнованих у громадянську війну верфей. — Не по-руськи, не по-малоруськи, а мало по-руськи...». Звичайно, нині це не так, як майже сторіччя тому, нині в нас — чудові, нібито українські виші та гімназіальні заклади, але побутова українофобія нікуди не зникла, і навряд чи спитає україномовна бабуся Шептало з Широкої Балки «водітеля» Кричалова, чи є в нього пільгове «мєсто». Проте інтелігенція Миколаєва в інтенції може виправити ситуацію, сформатувати Миколаїв як інтелектуальне, культурне місто, яким воно було саме завдяки своїм культурним громадянам — офіцерам, адміралам, ученим, архітекторам. Особливе місце в цьому морі претекстів закономірно посідають майстри красного письменства. Особисто я, поет і філолог, проти сирітського становища будь-якого мовця, ми знаємо, яка це тонка матерія — рідна мова, материнська мова, тому треба чути одне одного. Значить, і знати мови, і їх розуміти. Українська парадигма нашого мультикультурного простору повинна реалізуватися в реальному житті, причому без імперського держимордія, котрим славився відомий історичний період і до 1917 року, й після нього. Русифікація чи ополячення, словакизація чи мадяризація — то вже рудимент минулого. Ми заслужили конституційний консенсус і мусимо чути ближнього. Від часів появи «Повісті врем’яних літ», «Слова о полку Ігоревім» і «Велесової книги» пройдено тисячоліття, пролито моря крові, а кров людська — не водиця, проливати не годиться. Не годиться вбивати за Слово!

Але не може ніяка мова бути мовою якогось умовного резервату, тим паче — українська, нищена століттями. Особисто мене радує «Миколаївський еталон» у культурно-мовному космосі. Добром зігріте серце масового миколаївця. Як у казці про правду і кривду, коли тільки найбідніший брат погодився спалити свою хату ради порятунку чоловіка, яким і був той казковий богочоловік, отже, сам Бог. І Бог воздав бідняку, саме йому сторицею. Першому волонтеру в Бога. Але Бог у кожного в душі. Я думаю про чистокровного росіянина Олексія Бутакова, капітан-лейтенанта і командира шхуни «Св. Марія», що не побоявся порушити рескрипт імператора Ніколая Павловича Романова «Палкіна» і взяв ув експедицію засланого в Оренбург із Петербурга випускника Імператорської ж академії мистецтв Тараса Шевченка. Не побоявся! Як не боягузи — і ми, бо завжди виступаємо проти деспотії, хоча «Дракон» із Ланцелота все постає і постає. На Кос-Аралі Тарас написав свої геніальні вірші з кредо «Не каюсь!» і намалював сотні класичних акварелей, зробив сотні зарисовок і створив поему «Княжна»...

Мені гріє душу, що колишній миколаївець Володимир Даль послав Тарасу Шевченку 12000 срібних рублів у Новопетровське укріплення, аби звільнений від солдатчини поет повернувся в громадське життя, дав йому дозвіл на проживання в Нижньому Новгороді. Володимир Даль залишив масив української лексики, записаної ним, невідомому йому, майбутньому творцю українського словника, а це — Борисові Грінченку. Корифеї українського театру Микола Садовський, Микола Аркас-син і Спиридон Черкасенко заснували в Ужгороді перший український народний театр «Просвіти» і «Нову сцену» в майбутній столиці Карпатської України Хусті. До речі, могила Миколи Аркаса-сина чудово доглянута і зберігається в Хусті — як пантеон полковника Карпатської Січі і театрала. Хто з миколаївців побував там, спогадає і наш історичний цвинтар. І зазначить, що в пантеоні Аркасів — поховальний саркофаг Михайла Фалеєва, що тут — і пантеон Василя Каразіна, засновника Харківського університету, «любомудра» з найближчих друзів Александра І, і схилиться перед стелою на честь капітана брига «Меркурій» капітана Казарського...

Русская речь була рідною для Семена Боброва і Петра Захар’їна, перших миколаївських поета і прозаїка. Проте українське слово ширяло тут у народно-епічних думах, історичних піснях, козацьких літописах, і це ніхто не заперечить. Очевидно, сучасні майстри слова підтримають мене в тому, що навіть смерть не спроможна вбити Слово. Рідне слово — начерками на стелах і пам’ятниках, але слово живе — це той безсмертний соловей, який відлунює — як грім, і взимку. Генсек ЮНЕСКО, іспанський поет Федеріко Майор, і сам був рапсодом-соловієм, і навряд чи думав про улюблену страву Івана Грозного — печеню з солов’їних язичків. І не вирвати язик у солов’я, і не знищити солов’їну мову народу. Як і сам народ. Рідномову кожного народу, кожного мовця. Слово рідне, Отче мій духовний, дай нам днесь і сьогодні, і вовіки, і віки!

Дмитро КРЕМІНЬ,
лауреат
Шевченківської премії.
м. Миколаїв.