Капкан у кишлаку Кобай
15 лютого — День вшанування учасників бойових дій на території інших держав
В’ячеслав Мильников — голова Спілки ветеранів Афганістану Суворовського району міста Одеси. Був важко поранений у бою 24 жовтня 1987 року під час засідки в кишлаку Кобай. Нагороджений орденом Червоної Зірки.
— М’ясорубка… Неможливо прицілитися. Сили надто нерівні: більше 200 «духів» проти 46 спецназівців. Із 500 метрів стріляли з гранатометів, потім — з мінометів, почали викурювати нас зверху. Кулі сипалися, мов зернята. А ще зовсім недавно я думав, що в армії буду кашоварити…
Призвали мене у листопаді 1986 року. З Одеси нас було чотирнадцятеро. Перон. Запитуємо прапорщика-узбека (нашого «покупця»), де будемо служити. Той відповів, що під Ташкентом, у школі військових кухарів. Ну який одесит не мріє про службу на кухні?! Щастю просто не було меж. А далі — Одеса — Грозний — Ташкент… Ще 40 хвилин електричкою — і ми в місті Чирчик. При вході в частину помітили вивіску «Військова школа кухарів». Отже, не обманув «прапор». Нас залишили в бесідці, наказали чекати. Аби не гаяти часу дарма, дістали гітари та під веселі юнацькі мелодії наминали ще домашні смаколики. Аж раптом у брамі КПП з’явилася кремезна постать. З блакитного берета зрозуміли, що десантник. Він одразу рушив до нас. Гітари змовкли, ми ж притихли, мов миші під віником.
— Ви з Одеси?
— Ми…
— Зараз я поясню, синки, куди ви потрапили. Шикуватися в колону по двоє!
Ми покірно рушили за здорованем у частину навпроти, із сумом прово-джаючи поглядом так і нездійснену мрію — школу кухарів.
Так ми потрапили в 467-й окремий навчальний полк спеціального призначення. Таких «учебок» спецназу головного розвідуправління в Союзі було лише дві. Одна — в місті Печори Псковської області, там готували спецназ до завдань у лісисто-болотистій місцевості, а інша — в Чирчику, де готували до служби в гірсько-пустельній місцевості, зокрема й в Афганістані.
У полку готували професіоналів вузьких спеціальностей: радистів, саперів, мінерів. Я ж потрапив до батальйону, що дислокувався за 5 кілометрів від полку — там готували «чистих» розвідників. А далі — шість місяців серйозної підготовки. Через день — 28-кілометровий марш-кидок. Вивчали озброєння. Це сьогодні військових нічим не здивуєш, а тоді, в середині 1980-х, мати на озброєнні пістолети з прибором безшумної стрільби, біноклі нічного бачення, ніж розвідника (той, що з кулею в торці для себе) — щось з розряду голлівудського бойовика. Та все ж найголовнішими були тактика й раптовість, хоча душмани теж полюбляли цю справу.
Після піврічного навчання життя нас порозкидало. В Афганістані стояли дві бригади спеціального призначення: 22-а і 15-а. Я потрапив у 22-у, в провінцію Кандагар. Зона відповідальності — пакистанський кордон. Ми займалися ліквідацією караванів зі зброєю, наркотиками, медикаментами, продуктами, які везли з Пакистану душманські банди. Розвідгрупи з 15—16 осіб викидали за 15 кілометрів від місця призначення, тож у засідці могли перебувати до трьох діб. Найбільшою ж проблемою була вода — про афганський клімат не варто окремо розповідати.
А ще ми все носили на собі. Я був розвідником-кулеметником, тож моя ноша — це кулемет і 45-кілограмовий рюкзак десантника, в якому обов’язково — сухий пайок, боєкомплект приблизно на сім годин бою, побільше гранат (одна обов’язково для себе — «духи» десантників і розвідників у полон не брали).
Нас називали «кандагарськими псами» — це найгірше порівняння для мусульман, тож, як розумієте, ми добре перекривали їм кисень. А все тому, що кожен боєць чітко й професійно виконував своє завдання, бо розумів: війна в Афганістані — це гірська війна. Хто вище, той перемагає.
Мені ніколи не забути свій останній бій під пекельним сонцем Афганістану. 24 жовтня 1987 року за 8 кілометрів на захід від Кандагара в покинутому кишлаку Кобай на нашу посилену розвідгрупу 173-го окремого загону спеціального призначення чекала засідка. Бій тривав 7 годин. Сховатися було нікуди, і хлопці гинули один за одним — гранатомети розвалювали глиняні стіни та дували, які служили нашим укриттям. Душмани знали, що нас мало… Тоді загинуло дев’ятеро моїх побратимів, дванадцятеро були поранені. Героїзм наших хлопців неможливо передати словами. Скажу лише, що вони не збиралися здаватися. І не здалися…
Після війни потрапив до шпиталю, далі мене комісували. Тож, крім спогадів про ту війну, маю ще й осколок у голові.
Сьогодні у нас є своє братство, ми підтримуємо один одного як тільки можемо. Є певна допомога і від ке-рівництва міста та області, хоч не- велика, але іноді вкрай необхідна.
Ветерани часто хворіють, а госпіталь для нас лише один — «Лісова Поляна», що під Києвом. І як це не прикро визнавати, часто наші хлопці вмирають через те, що не було у нас своєчасної і належної реабілітації, а війна — це вам не прогулянка й не минає так просто. Війна — це бруд. Я сам солдат. Розумію, що зараз повертаються ветерани з іншої війни. Не хотілося б, щоб їх потім також забули...
Записала
Наталія ЗАДВЕРНЯК.
Передплата
Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!
дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):
- на 1 місяць — 50 грн.
- на 3 місяці — 150 грн.
- на 6 місяців — 300 грн.
- на 12 місяців — 600 грн.
- Iндекс — 61119
суботній випуск (з програмою ТБ):
- на 1 місяць — 40 грн.
- на 3 місяці — 120 грн.
- на 6 місяців — 240 грн.
- на 12 місяців — 480 грн.
- Iндекс — 40378
Оголошення
Написання, редагування, переклад
Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:
- літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
- високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
- написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:
099-277-17-28, 050-55-44-206
