Свято нової книжки,
або Три історії, розказані на творчому (ювілейному) вечорі письменника Миколи Суховецького, а четверту запропонував сам ювіляр у вигляді свого роману «Зустріч у Лаврі», щойно випущеного у світ видавництвом «Друк-Південь» та презентованого тоді ж таки в Золотій залі Одеського літературного музею.
Яка краса і радість — народження нової книжки, нового твору мистецтва Слова. Коли з величезного огрому (з конгломерату) історичного, життєвого фактажу, з клубка думок, переплутаних, немов життєві стежки-доріжки — твої власні і твоїх персонажів, нарешті, виносилось, вистраждалось, вималювалось, вичекалось-дочекалось дозволу на життя від захланної нині долі письменницької. І коли видання профінансоване з державної таки програми, як суспільно важуче, а не з ласки спонсора чи коштом безгрішного, як правило, письменника, котрий, забравши наклад з друкарні, сидить на тих пакунках зі своєю книжкою та журиться, в який би то спосіб вивести своє дитя в люди — до читачів себто.
І вже правдиве — справдешнє свято, коли можеш покликати всіх, у кого найбільший до тебе респект, пошанівок, поцінування скромного твого таланту — ну от, скажімо, колег-письменників, однокурсників, друзів — та показати, потішитись разом з ними, прийняти щирі вітання та попишатись — а чом би й ні? — «як тая мати молодая своїм дитяточком малим». Хай уже пробачить Тарас Григорович отаке вільне поводження з його рядком, бо й річ таки об нім: у книжці, про яку йдеться, він якраз головний персонаж, разом з друзями по таємному Кирило-Мефодіївському братству, а передовсім — з Пантелеймоном Кулішем та Миколою Костомаровим. Котрі — усі троє водночас — надумали собі — що б ви подумали? — женитись. Так-так, попри боління й боріння, попри всі інші свої заняття, попри все на світі — хай йому грець! — пожити звичайним людським життям.
А як воно та що з того вийшло, про те — у книжці, яку одеський письменник — властиво, український письменник в Одесі — назвав і просто, й з інтригою: «Зустріч у Лаврі».
І так вже воно сталося, що довгоочікувана книжка побачила світ саме у ці дні, коли автор відзначає свій вельми поважний ювілей. Тож і покликав на своє подвійне свято кого лиш сам хотів — а передовсім, людей щирих та безхитрісних, котрі вміють радіти не лише з власного успіху...
А проте, зустріч з книжкою, можна сказати, була вельми умовною: лише один примірник, ще тепленький, ще друкарською фарбою пахнучи (куди там тій «Шанелі»), лежав на столику перед очільником одеського осередку Національної спілки письменників України Сергієм Дмитрієвим та автором книжки. Весь наклад піде до читачів, у бібліотеки, й це те, про що переважна більшість письменників сьогодні навіть мріяти не може — хіба що сам автор свою книжку розвезе-роздарує…
А стосовно згаданих історій…
— Микола Суховецький був редактором трьох моїх книжок, — почав свою розповідь Олег Олійників. — 1968 року в одеському видавництві «Маяк» готувалася до друку моя перша книжка. Її редактором був знаний поет Володимир Гетьман. Одного разу приходжу у видавництво, а мені кажуть: там на тебе чекає один чоловік. Звичайно, кагебіст — працівник «суміжної» установи, так би мовити. Пропонує мені виступити проти мого шановного редактора. Я, певна річ, відмовляюсь. Він не наполягає — у них були інші, часто дієвіші, методи. Мою книжку відсунули на невизначений час… Через рік усе повторюється: виступіть проти Гетьмана. Я відмовляюсь. На тому розходимось. Вже розумію: книжка не вийде, тож краще за-брати з видавництва рукопис… По багатьох роках приходить туди Микола Суховецький і каже мені: «Статті твої я читаю, а книжку чому не подаєш до видавництва? Там усе змінилося, головним редактором прийшов Віталій Колодій»… Отоді й вийшла та моя багатостраждальна книжка. Редагував її Микола Суховецький. Суворий редактор. Переконати непоступливого автора, змусити його пристати на редакторську думку — він це вмів. «Ну, Олеже, підкинула ж тобі доля редактора!» — сказав якось мені Віталій Колодій. На що я відповів: «Який вже є…».
Друга історія — від Олекси Різникова, котрий на подібних імпрезах часто згадує своє багате на події фрондерське минуле. Цього разу то була згадка з історії співочого гурту, званого колядниками, — така діяльність теж була тоді небезпечною.
— Приїхали ми колядувати до студентського гуртожитку університету імені Мечникова. Всі — у крамольних тоді вишиванках. Звісно, заколядували. Студенти гронами звисають з усіх вікон. Підходить Микола. «У нас, — каже, — весілля з Марією. Заколядуйте нам». Ну, ми з великою радістю, усі не вмістились там, але добрячий гурт зайшов. Студенти були в захваті. А що вже молоді — годі й казати. Такою була наша перша зустріч з Миколою Суховецьким. А друга — у «Маяку»: був там редактором моєї книжки «Озон». З тією книжечкою, однією лише, мене прийняли до Спілки письменників — випадок на той час рідкісний. Це Миколина заслуга, вважаю, як редактора…
Ще одну цікаву історію розповів Володимир Рутківський, наш Шевченківський лавреат, автор сценарію за своєю власною повістю — з нетерпінням чекаємо тепер фільму.
— Наприкінці 1980-х у Києві розігнали видавництво «Веселка» — вже не було куди приносити рукописи дитячих книжок. А я й без того опальний. Місцеві видавництва таких прав не мали, а тоді якраз отримали. Проте я цього ще не знав. Через місяць-два приходять до мене двоє серйозних людей — Володимир Нарушевич та Микола Суховецький. Стоять, з ноги на ногу переступають. Мовчать. А тоді перший і каже: «Зазвичай автор приходить до видавців, за усталеною традицією — ще й з пляшкою. А тут, бачте, отаке діло… видавці прийшли до автора… Одне слово: подавайте рукопис до видавництва…
Подібних історій можна було б того вечора й більше почути, якби автор з природної своєї скромності, а передовсім — в силу своїх суто редакторських здібностей до скорочення, не поривався підкоротити врочисту частину вечора, й це можна було розцінити як рецидив його редакторування у блаженної пам’яті видавництві «Маяк». Про що й згадували у своїх вітальних спічах перед мікрофоном колеги-письменники, однокурсники… Віддавали належне його талантам та обдаровували гарними епітетами. Часто наголошуючи на тому, як він у тих вельми непевних часах дбав, щоби все у всіх таки побачило світ, хоч було це дуже й дуже нелегко.
Тепер, звісно, вже цілковито інший час, але видати свою книжку письменникові так само важко, як і тоді. Хоч і з інших, певна річ, причин. Бува, що не лише за відсутности талану, а й таланту… Й тому кожна з’ява нової книжки — гарної книжки — є справді святом, яке треба відзначати не будь-де і неабияк. Тож привітаймо Миколу Суховецького з новою книжкою своїм прочитанням її, бо вже ж таки знайомі з нею за недавньою публікацією уривку з роману (див. «ЧН» за 19 січня).
Роман КРАКАЛІЯ.
Передплата
Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!
Вихід газети у четвер. Вартість передплати:
- на 1 місяць — 70 грн.
- на 3 місяці — 210 грн.
- на 6 місяців — 420 грн.
- на 12 місяців — 840 грн.
- Iндекс — 61119
Якщо хочете бути серед тих, хто читає, думає, не погоджується, сперечається, а відтак впливає на прийняття рішень на розвиток свого села чи міста, — приєднуйтеся до спілки читачів нашої газети.
Передплатити газету можна у поштовому відділенні або у листоноші, а також у редакції.
Оголошення
Написання, редагування, переклад
Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:
- літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
- високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
- написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:
050-55-44-203, 050-55-44-206
