І оклик лебедів у доторку долонь...

* * *

І сонячні слова сплітаються у круг,
І золоте стебло проміння виростає
Над пусткою степів, над чорноризим гаєм...
На тихім полотні завмер самотній крук...
І вітер голубий з-за пагорба піднявсь,
Мов зграя голубів, — і осіялись далі...
Стовпи ішли на схід і в небі пропадали,
І вслід бриніла їм дротів співуча в’язь...
У труби протрубив завод, мов журавель.
До справжніх приєднав свої несправжні хмари.
І одинокий крук без дальшої забари
З гортанним сумом зник серед низеньких скель.
І знов туман обліг дівочий річки стан,
Темнавий гай, завод, пустельне лоно степу.
Останній стовп чорнів, як лик Аменхотепа,
Безсилий розтулить до вічності уста...
І золотий бальзам з промінного тепла
У грудях прохолов, але ще не розтанув...
І лиш тоді, як вітер впав останній,
Раптово, мов стіна, постала біла мла...

* * *

Підійшов листопад, ворожбитом
шугнув поміж листя.
Затремтіла душа, і змінилися в ній кольори...
З тихим шерхотом вниз потекло
золотаве намисто,
І дерева сухі кулаки підняли догори...
Із чавунних небес потягнулося прядиво сиве
І заткало світи срібно-сірим хистким полотном...
Біля входу в метро жінка плакала тихо й безсило,
А наївне дівча все дивилось осіннє кіно...
Заходилося враз у долоньки збирати краплини.
То до мами несло. То врочисто вділяло й мені...
І погасла печаль у священних долонях дитини,
Догорів листопад на вечірнім багрянім вогні...

* * *

Ви тут сміялись коло серця, теплі далі,
Гортали спогадів юнацькі полини —
І птиці радості полями пролітали,
Полями буйної, довічної весни.
І трави стрілами у серці заплітались,
І наливалися зерниночки кохань,
І, мов колоссями, вуста нам набухали
Земною зливою зростання і жадань...
Були щасливі ми, але того не знали...
І тільки мудрості довірливий вогонь
Відкрив солодкі нам дозрілості печалі
І оклик лебедів у доторку долонь...

* * *

Я розтану в повільних снігах —
Навіть крапки не буде.
Та залишаться сонце, і птах,
І планета, і люди.
Все живе хай і буде живим
І цвіте берегами.
Я ж стоятиму біло, як дим,
Над живими снігами...

Ноти

І знову чорні птахи за вікном
Перегортають крилами повітря.
Шугають в небо, як маленькі вістря,
І звідти падають важким зерном...
І десь аж при землі, ожилі враз,
Виходять із піке чарівним рухом...
Тулюся я до них наївним слухом,
Але не чую мелодійних фраз,
Що множаться, можливо, тілу вслід,
Зливаючи в невидимім органі
Вібруючу фату фата-моргани
І фугу крил, якій ім’я — політ...
Я бачу тільки слід їх голубий
І чорні ноти... В небі — чорні ноти...
Якщо це образ твій, жива скорбото,
То я тебе не зміг би не любить...
Якщо це смерті образ — і його
Безтрепетно прийму я, як скорботу,
Коли ж це ви, кохання чорні ноти,
То з мене досить попелу свого...

* * *

Відзолотіло поле, віддало
Свого тепла одвічне золотіння.
І молоде прозоре павутиння
Йому на груди тяжко налягло.
По борозні утома розтеклась,
На овиді завмерла тихо, синьо...
Так мати, у світи провівши сина,
Стоїть ще довго-довго край села...
Благословенні це святе тепло,
І це прадавнє серця золотіння,
І ця любов... І вищого сумління
Немає в світі й зроду не було.

* * *

Із-за давніх-давен, із-за сивих земель
Ніжні коні летять, вічні коні летять.
Сині гриви пливуть між заснулих осель.
Тих коней не спинить — все мигтять і мигтять...
Ні літак, ані птах не догонять коней —
Як не можна повік наздогнати життя.
Крізь бездушшя ракет гриви ніжних коней,
Гриви вічних коней все мигтять і мигтять...

Тиша. Зміна часу

Море... Захмарився місяць в думки...
Німбом холодним промкнувся з-під ночі...
Свій фіолетовий джемпер легкий
Вечір натяг по самісінькі очі...
Протяг... Деревам судомить кістки...
Блиснуло раптом в небеснім сувої:
Вихопив шабельку місяць тонкий —
Поворушив золотою бровою...

Та годі...

Не плач, моя надіє, що ж поробиш...
Цей світ прозоро-дикий, як вода.
Смертельної і неясної проби,
Прекрасен він: чи щастя, чи біда...
І мутен, і привабно, ніжно чистий.
Ось був один, а через хвилю — два.
Ось тут життя і сонця лист вогнистий,
І стовбуром піднесені слова...
А вже за мить — залитий кров’ю й брудом,
З пробитим серцем совісті-душі...
Нема людей... То ж нелюди — не люди.
Немає сліз. Лиш птаха в комиші...
Отой кулик, невбитий ще, в болоті,
Що замість нас ридає над життям...
Та годі вже, та годі вже, та годі...
Бо серце розірветься без пуття...

І прекрасне — все

Ясна печаль в безбарвності весняній.
Холодний день. Неспішний плин думок.
Десь там, в мені, у спомині багрянім,
Зачинене таємне на замок...
І я його нікому не відкрию,
Туди впущу лиш Божий промінець...
Нехай собі ростуть таємні крила,
Я полечу, коли прийде кінець...
Кінець земному... І безмеж безмежжя
Безтрепетний мій дух перенесе
Між голубі і золотаві вежі,
Де все — в прекраснім і прекрасне — все...