Закон як політичний інструмент, або Хронологія нищення української в сучасній Україні

Грубим порушенням Конституції України є положення про те, що місцева рада зобов’язана впродовж 30 днів із моменту надходження підписних листів прийняти рішення щодо надання статусу регіональної мови, що не є прерогативою органу місцевого самоврядування.

Ще однією безпрецедентною й антиконституційною новелою закону є стаття 3 «Право мовного самовизначення», частково продубльована у частині першій статті 5. Там до мовного самовизначення додається зворот, не притаманний юридичній техніці, — мовні уподобання кожної людини. Ні Конституція України, ні міжнародно-правові акти не встановлюють право мовного самовизначення в сфері застосування державної мови. В практиці європейських держав цей принцип також відсутній.

Закон «Про засади державної мовної політики» повертає в практику радянську норму про вільний вибір мови навчання (стаття 20), за допомогою якої десятиліттями здійснювалася русифікація України, і, наприклад, напередодні розпаду СРСР на весь Київ нараховувалося з десяток шкіл з українською мовою навчання, а в більшості міст-мільйонників сходу і півдня України не було взагалі україн-ськомовних шкіл.

Автори закону, щоб приховати порушення Конституції, вдаються до шахрайських з правового погляду «новацій». У першій частині статті 4 зазначено, що «основи державної мовної політики визначаються Конституцією України, а порядок застосування мов — виключно цим законом». Справді, Основний Закон визначає основи цієї політики, але для того, щоб зманіпулювати у другій частині речення — про порядок застосування мов — автори назвали свій закон «Про засади державної мовної політики», вважаючи таким чином, що винятково цей закон, а не Конституція, визначає порядок застосування мов.

Цей закон вводить у правове поле не передбачені Конституцією поняття і терміни, такі як «мовна група», «мовна меншина», «регіональна мовна група», «регіональна мова або мова меншини» (стаття 1), «основна мова» (стаття 11).

У визначенні терміну «державна мова» закон звужує це конституційне поняття до закріпленої законодавством мови, «вживання якої обов’язкове в органах державного управління та діловодства, установах та органі-заціях, на підприємствах, у державних закладах освіти, науки, культури, у сферах зв’язку та інформатики тощо». Порівняймо зі статтею 10 Конституції: «всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України».

Більше того, частина третя статті 6 застерігає всіх, хто може «неправильно» витлумачити положення про державну мову: «Обов’язковість застосування державної мови чи сприяння її використанню у тій чи інший сфері суспільного життя не повинні тлумачитися як заперечення або применшення права на користування регіональними мовами або мовами меншин у відповідній сфері та на територіях поширення». Це формулювання прямо протилежне текстові Європейської Хартії регіональних або міноритарних мов, де зазначено: «охоронні заходи щодо регіональних або міноритарних мов мають застосовуватися… без шкоди для офіційних (державних) мов та належного виконання органами держави їхніх функцій, спрямованих на забезпечення національного суверені-тету, територіальної цілісності та полі-тичної єдності країни»...

Після того, як в Адміністрації Президента не змогли дати хід цій ініціативі, Концепцію вирішили просто ігнорувати. До речі, практику ігнорування цього нормативно-правового акта продовжили наступні керівники України.

У першій половині червня 2010 року в Адміністрації Президента України опрацьовували анонімний документ, назву якого подаю в перекладі з ро-сійської: «Вимірювання мовної ситуації у Всеукраїнському переписі 2011 року: політичний і змістовний аспекти». І в назві, і в тексті — політика, незважаючи на те, що перепис за визначенням не може бути політичним заходом. «Дані щодо ступеня поширеності мов в Україні, — йдеться в цій записці, — справлятимуть суттєвий вплив на політичну і гуманітарну ситуацію в країні впродовж як мінімум наступних десяти років», а до результатів перепису «апелюватимуть представники різних політичних сил при обговоренні таких резонансних питань, як, зокрема, питання про статус російської мови, з метою мобілізації своїх прихильників».

Автори (чи автор) «мовного вимірювання» не вважають Всеукраїнський перепис населення 2001 року об’єктивним. На їхню думку, дані того перепису «не відображають реальної мовної ситуації як щодо використання мов, так і щодо думок громадян про бажані статуси української і ро-сійської мов.., вони легітимізували дискримінаційну щодо російської мови і російськомовної культури України політику, яку проводили Віктор Ющенко і Юлія Тимошенко». Вони ставлять під сумнів, що «67,5% українців назвали своєю рідною мовою українську», і протиставляють це волевиявлення даним соціологічного опитування, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології в 2009 році, відповідно до якого 42,5% українців назвали зручною для себе російську мову, а 39,7% — українську. Такий підхід відобразиться пізніше в законі «Про засади державної мовної політики», наприклад, у статті 5 про мовні уподобання кожної людини.

Висновок цього документа написаний у стилі теорії і практики Партії регіонів: «Треба визначитися, що ми хочемо виміряти в переписі (до речі, ми торкнулися тільки мови, а там ще ж є питання етнічності) і як ми інтерпретуватимемо і виконуватимемо одержані дані, які політичні наслідки можуть бути в залежності від поставлених нами питань. Саме це найближчим часом повинно стати предметом дискусії в закритому режимі… Це якраз той випадок, коли варто витратити трохи часу і грошей, але не пускати в поле до 47 мільйонів безглузді (і політично шкідливі) питання».

А тепер порівняймо з частиною п’ятою статті 7: «При проведенні Всеукраїнського перепису населення для виявлення належності фізичних осіб до конкретних мовних груп у переписному листі має бути використано запитання про мову, яке б ідентифікувало рідну мову особи щодо належності до тієї чи іншої мовної групи».

У червні 2010 року тодішній голова Верховної Ради Автономної Республі-ки Крим В.Константинов надіслав Януковичу законопроект «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо дотримання статті 10 Конституції України)», яким запропоновано внести зміни до 21 закону, додаючи всюди російську та інші мови, що невдовзі буде використано в законі, який ми сьогодні розглядаємо.

2011 рік також був наповнений різними ініціативами, які торували шлях для майбутнього закону. На початку 2011-го міністр освіти і науки спробував замість «Концепції державної мовної політики», яку не вдалося скасувати, запровадити «Концепцію мовної освіти» знову з акцентом на російську мову: «Для значної кількості громадян України, — йдеться в ній, — рідною є російська мова, якою вільно володіє більшість мешканців нашої країни. Це мова міжнаціонального спілкування, одна із поширених міжнародних мов, близькоспоріднена з українською». Ідеологічною суттю цього проекту можна вважати положення про вільний вибір мови навчання, який є «важливою характеристикою демократичного суспільства та концепції мовної освіти в Україні».

На розвиток цієї Концепції в листопаді 2011 року прем’єр-міністр М.Азаров подав у Верховну Раду законопроект «Про внесення змін до Закону України «Про дошкільну осві-ту», яким передбачено «забезпечення права вільного вибору батьками мови виховання їх дитини». Крім того, в підготовленому документі зазначено: «Для задоволення національних, культурно-освітніх і мовних потреб громадян можуть створюватися дошкільні навчальні заклади, в яких виховання дітей здій-снюється їх національною або іншою мовами. Право вибору мови виховання надається батькам. У разі потреби в дошкільних навчальних закладах можуть створюватись окремі групи, в яких виховання здійснюється іншою мовою, ніж у закладах в цілому»...

Вся кампанія, ініційована згаданими (і не згаданими тут) політиками, мала від самого початку явний полі-тичний характер і сліди багаторазового втручання російських політиків і політтехнологів у весь цей процес. Як приклад наведу слова з інтерв’ю головного співавтора закону «Про засади державної мовної політики», помічника Колесніченка Р.Бортніка, які той сказав у березні 2011 року під час «круглого столу» в Державній думі Російської Федерації «Про російський і російськомовний рух України». Зокрема, він заявив, що російський рух може вижити в Україні лише завдяки великій російській партії, яку, хоч би як партію Олега Тягнибока 

ВО «Свобода», повинні підтримувати 3-5% населення, щоб вона пройшла до парламенту. Для цього потрібне достатнє фінансування, яке одержати в Україні, від українських бізнесменів, практично неможливо.

(Повний текст виступу читайте в газеті за 2 лютого.)