Мовознавче подвижництво професора Бевзенка

Народився Степан Бевзенко 7 серпня 1920 року в селі Станіславівка, що на Кіровоградщині, у родині коваля Пилипа Яковича та Марії Дмитрівни. Освіту здобував у початковій школі рідного села, Оксанинській школі колгоспної молоді та Уманському педагогічному технікумі. Як кращий випускник педтехнікуму в 1938-у був зарахований студентом українського відділення філологічного факультету Одеського університету.

Із вступом до університету розпочався новий етап у становленні майбутнього вченого-філолога. У ті роки входження в науку було непростим: бракувало підручників, за навчання треба було платити. У матеріалах до біографії відомих українських мо-вознавців упорядник та автор вступної статті про С.П. Бевзенка (до речі, випускник українського відділення філологічного факультету Одеського уні-верситету 1972 року), доктор філологічних наук, професор, директор Інституту української мови На-ціональної академії наук України П.Ю. Гриценко наголошує, що пам’ять Степана Пилиповича зберігала образи університетських лекторів: Р.М. Волкова — літературознавця, фольклориста, Б.В. Варнеке — визнаного історика античного театру, дослідника історії російського і староукраїнського театрів, професорів-мовознавців М.В. Бєляєва, П.О. Потапова, Ф.М. Шумлянського та інших викладачів.

Війна змінила все й одразу, віддаливши у невизначеність і невідомість ще вчора такі близькі до здійснення задуми. Разом з багатьма іншими студентами Степан Бевзенко став курсантом Одеського артилерійського училища, після закінчення якого воював на різних фронтах. Після бою 8 квітня 1943 року поблизу міста Стара Руса (Новгородщина), на березі річки Ловать, живими залишилися одиниці. Серед них, на щастя, і Степан Бевзенко. Але тяжке поранення назавжди залишило свою глибоку мітку і на його тілі, і на його долі.

Після лікування у численних шпиталях листовно, через Комітет у справах вищої школи СРСР, віднайшов свій рідний університет, евакуйований до міста Байрам-Алі в Туркменистані, аби продовжити навчання. Разом з університетом влітку 1944 року повернувся у звільнену Одесу. Навчався, заробляючи водночас на прожиття як лаборант кафедри української мови та літератури. У квітні 1945-го достроково завершив університетський курс і як кращий серед випускників був залишений на філологічному факультеті: в рідних стінах розпочав викладання і наукову роботу.

В Одеському університеті доля звела Степана Бевзенка з багатьма яскравими особистостями. Зокрема, з доцентом А.А. Москаленком — людиною особливого лінгвістичного мислення, працездатності й енергійності, яка відіграла в його житті виняткову роль. Саме Артем Амвросійович спрямував пошуки обдарованого студента, а згодом — аспіранта у річище історії української мови. Неопрацьована проблема — синтаксис козацьких літописів — виявилася хоч і складною, однак, з огляду на перспективи формування вченого, напрочуд вдячною. Дослідження українських літописів ХVII століття вимагало докладного і скрупульозного вивчення писемних пам’яток різних часів. Над дисертацією працював дуже ретельно, ґрунтовно, самостійно. Наукова робота захоплювала й поглинала цілковито, підносила емоційно. А схвальна оцінка вимогливого керівника окрилювала.

Набутий у перші роки наукової праці досвід аналізу давніх текстів пізніше послугував С.П. Бевзенкові і як лекторові, і як дослідникові, особливо під час вивчення історичної морфології української мови. Водночас з роботою над дисертацією з 1947-го Степан Пилипович розпочинає читати студентам курс історії української мови.

Молодого вченого вирізняли ґрунтовна профе-сійна підготовка, постійне й цілеспрямоване опрацювання нових для нього сфер мовознавства, а ще — висока надійність і відповідальність як університетського лектора. Тому не випадково після закінчення аспірантури він отримав скерування до новоствореного Ужгородського університету, де лише формувалося академічне та наукове життя. У цьому виші Степан Пилипович очолював кафедру україн-ської мови, розгорнувши дослідницьку роботу з історії української мови, вивчення структури літературної мови та діалектології.

Наслідком опрацювання давніх літописів стала монографія «Спостереження над синтаксисом українських літописів ХVII століття», яку у травні 1950 року він захистив як кандидатську дисертацію в Одеському університеті.

Зусиллями Степана Бевзенка, за підтримки Йосипа Дзендзелівського, також випускника Одеського університету, ще одного аспіранта А.А. Москаленка, а пізніше відомого професора, на кафедрі сформувався колектив науковців, який невдовзі став помітним і високо поцінованим в Україні та в зарубіжних славістичних осередках. Подією для мовознавців-україністів стала публікація у 1953 році книжки С.П. Бевзенка «Нариси з історичної граматики української мови. Морфологія».

Не випадково саме Степанові Бевзенку академік Леонід Булаховський, директор Інституту мовознавства імені О.О. Потебні АН України, запропонував увійти до складу академічного авторського колективу, перед яким було поставлене завдання створити першу фундаментальну історію української мови.

Так постала одна з центральних у доробку Степана Пилиповича праць — монографія «Історична морфологія української мови. Нариси із словозміни і словотвору». Ця ґрунтовна книга (понад 40 друкованих аркушів) була й залишається і підручником для студентів-філологів, й основою для підготовки аспі-рантів, і довідником для дослідників історії україн-ської мови та діалектології.

Важливим у творчій біографії вченого став 1958 рік, коли він побував на IV Міжнародному з’їзді славістів у Московському державному університеті ім. М.В. Ломоносова. Це був перший повоєнний і перший у Радянському Союзі форум славістів: вражала кількість гостей, присутність світової славістичної еліти. Участь у роботі цього з’їзду стимулююче вплинула і на завершення роботи над історичною морфологією української мови, яка була викінчена у вигляді книжки «Історична морфологія української мови. Нариси із словозміни та словотвору» (Ужгород, 1960).

1962 року С.П. Бевзенко прийняв запрошення ректорату Одеського університету і повернувся на рідний факультет, де очолив кафедру української мови. Новий майже 20-річний етап творчої праці в альма-матер був позначений науковими пошуками вченого не тільки в галузі історії мови, а й діалектології, лексикографії, ономастики. Серед численних праць цього періоду важливим для лінгвоукраїністики став підручник для ВНЗ «Українська діалектологія». Особливу цінність має і вперше підготовлений «Інверсійний словник української мови», джерелом якого був «Українсько-російський словник». Укладанням словників керував Степан Пилипович, залучивши до цієї справи колектив кафедри української мови та багатьох аспірантів.

Особливістю наукової творчості вченого була її закоріненість у щоденну лекторську роботу: тексти лекцій основних курсів і спецкурсів, які він завжди готував ретельно, згодом переростали в численні статті та окремі видання. Так, із лекцій народилися цінні книжки «Історія українського мовознавства. Історія вивчення української мови» (К., 1991), «Вступ до мовознавства. Короткий нарис» (К., 2005). Над останньою він працював з видавничими редакторами майже до кінця своїх днів. А відійшов у вічність С.П. Бевзенко 15 січня 2005 року в Києві, куди він переїхав разом із дружиною Таїсією Тимофіївною, щоб жити в одному місті з родиною сина.

Степан Пилипович завжди ділився своїми глибокими й ґрунтовними знаннями з колегами, з молодшими науковцями, які тільки ставали на шлях творчих пошуків у мовознавчій царині. 54 роки безперервної праці за університетською кафедрою, понад 40 років — завідування кафедрами в Ужгородському та Одеському університетах, а в останні роки — в Національному педагогічному університеті ім. М.П. Драгоманова (Київ); десятки підготовлених кандидатів і докторів наук, серед яких — випускники Одеського університету М.М. Фащенко, А.Л. Порожнюк, Т.Д. Братушенко-Космакова, Т.Г. Шевченко, П.Ю. Гриценко, О.І. Бондар та інші.

Доцент кафедри української мови філологічного факультету ОНУ ім. І.І. Мечникова Алла Леонтіївна Порожнюк (випускниця українського відділення філфаку 1972 року) згадує: «Ім’я Професора вписано до однієї з радянських енциклопедій. Він мав великий авторитет у наукових колах. Його неодноразово запрошували на постійну роботу в Інститут мовознавства імені О.О. Потебні Академії наук України. Але він щоразу відмовлявся, бо казав, що найбільше любить працювати серед студентства. Лекції Професора були глибокими і водночас доступними для сприйняття. Степан Пилипович умів складний матеріал подати просто і зрозуміло. Ніколи не вживав іншомовних термінів, якщо були рідномовні відповідники. В особі Професора якось органі-чно поєднувався мудрий наставник, педагог і водночас глибокий науковець, учений».

Мені теж пощастило слухати його лекції у студентські роки, і вони запам’яталися тим, що складні, нерідко дискусійні питання професор часто подавав у контексті різних наукових шкіл, течій, через призму суджень видатних учених як особистостей, й олюднене мовознавство ставало зрозумілим.

Залюблений у життя і подвижницьку працю професор Степан Пилипович Бевзенко назавжди залишається з нашим містом, з нашим Одеським університетом, з колективом філологічного факультету.

Любов ІСАЄНКО.