Підніми свою хвилю, або «Кульбабки» старого вчителя

І сказала, коли сонце вже сіло за обрій:

— Сьогодні день для мене і всієї нашої комуни був прекрасний. Ми хоч і добряче втомилися, але припасли для загалу багато всякого добра — і їстівного, і будівельного.

Дивився на ту картину з натури старий учитель і в голові вже роїлися-плелися сюжети для діток, ідея яких: жити для себе — це водночас жити і працювати для інших. Бо сила одинака — саме у єдності із спільнотою.

Спостереження й аналіз побаченого чи почутого — це його захоплення. І головне — все занотовує у замальовках, які називає... кульбабками.

...Зненацька з кущів випурхнуло горобеня і геть збило з думок. Сюжети про комашок змінилися сюжетами про істот мислячих, про людей.

Одній з них хтось не без заздрощів сказав:

— Ви, сер, щаслива людина. Бо завжди на гребені хвилі.

На що Ернст Резерфорд коротко відповів:

— Так, це правда, я щасливий. Але справа в тім, що я сам і піднімаю ту хвилю!

Відповідь нобелівського лауреата і чітка, і багатозначна. Не дивно, що її підхопив і розвинув Максим Горький: «Людина — коваль свого щастя». Іншими словами: не чекай, голубе, манни з неба чи що хтось принесе тобі щастя на тарілці. Голова, руки, ноги є — працюй!

Мені можуть закинути, що часто посилаюся на знаменитостей. А в кого ж учитися, як не у них? Адже недарма кажуть, що саме на плечах цих гігантів стоїть усе людство, користуючись їхніми геніальними набутками: Ейнштейн, Резерфорд, Капиця, Ландау, Флемінг, Марія Кюрі, Курчатов... Пишаймося: українська земля народила шістьох нобелівських лауреатів — великий внесок у світовий розвій.

Не всім, звісно, випадає стати знаменитостями. Але щоб нитка життя ніколи не переривалася, як кожна бджілка щодня несе до свого вулика крапельку меду, так і кожен свідомий громадянин повинен щодня віддавати на благо суспільства і зміцнення нашої незалежності свою енергію, свою працю — чи ти хлібороб, чи шахтар, пекар чи доярка, талановитий айтішник, науковець, або стоїш біля мартена — нумо всі гуртом до плідної роботи, щоби встигнути все, що покладено на наші плечі!

У РЯДУ наших достойників — уже знайомий Борис Павлович. Здавалося б, рядовий викладач україн-ської мови і літератури. Але хто він насправді? Якщо тільки вчитель, то хто тоді поети? Він з тієї ж категорії творчих людей, бо пише замальовки для дітей, взяті з природи, шукає римовані рядки для своїх віршів, один з яких — «Я кохаюсь в українськім слові!». Свої «Кульбабки старого вчителя» він давно мріє видати окремою книжечкою, з якої діти вчитимуться любові до кожної билинки, комашки, берізки, пшеничного поля. А саме звідти, з малого, й виростає в душі нашої зміни любов до рідної землі, до Батьківщини.

Живе цей чоловік десь на іншому кінці міста, а тут, у нашому кутку, відвоював собі на старому сміттєзвалищі шматок земельки. І саме звідти пішли квітувати в інших садибах різнобарвні тюльпани, з’явилися кущі рідкісної неколючої ожини.

— Усе це з добрих рук Бориса Павловича, — розповідають люди й дивуються, що роздає все дивак задарма. Якийсь альтруїст, безсрібник. А сім’я ж, бачимо, живе не солодко, бо які там зарплати-пенсії у вчителів?!

Ох, та неколюча ожина... Досі, хоч уже минули роки, почуваюся без вини винною. Дуже хотілося і собі завести цю культуру. Готові були заплатити, скільки запросять, але не знали, де купити. Й тоді нам сказали про Бориса Павловича.

Познайомилися. Звичайний чоловік, уже похилого віку, але очі молоді й ніби придивляються: якого ти поля ягода? Одразу ж відгукнувся:

— Приходьте! У мене якраз залишився ще один молоденький відросток.

— А гроші...

— Ніяких грошей! Я даю людям за спасибі.

— Це ж несправедливо! Ви ж самі купували собі за гроші...

Але перемовини тут виявилися зайвими, бо мовив твердо і сухо:

— Я сказав вам свою умову. Якщо треба — приходьте.

Прийшла з донькою. Він дав нам лопату, показав серед старих кущів молоденький пагінець і, тримаючись рукою за бік свого живота, мовив: «Копайте самі...».

Викопали ми омріяний корінець, і я в кишеню по гроші.

— Я сказав: без грошей! — почула гнівне.

Але, зненацька глянувши на купюру, знітився, на обличчі розгубленість: мабуть, думав побачити трояка чи п’ятірку, а там — п’ятдесят гривень (на той час то були ще гроші). Підняв очі до неба й про себе прошепотів:

— Господи, я ж після операції, а пенсія лише через два тижні...

Ми з дочкою ладні були провалитися крізь землю, бо завдали морального болю хорошій людині. Але, почувши про Бога, схопилися за ту думку, як за рятівну соломинку:

— Борисе Павловичу, дорогенький! Це ж не від нас, це ж сам Господь через наші руки посилає вам на ліки. Не гнівіть Господа!

Спасибі — взяв. А я й досі із щемом у серці згадую його стражденні очі. У них був сором, що хтось став свідком його безгрошів’я й приниження його професії, якою він гордився все своє життя. Ганьба країні, що так низько опустила труд учителя!

ПОРТРЕТ цієї людини був би неповним, якби не допитливість непосиди Ілька. Нетерпляче совався на своїй лаві й таки зважився:

— Борисе Павловичу, ось ми тут вивчаємо українську мову, а дехто каже, що вона штучна. Невже не брешуть?

Вчитель навіть спинився, здиво-

ваний:

— Хто тобі сказав таку дурницю?!

— Наш сусід. Працював у Росії на заробітках.

— А ти запитай у нього, чи він хоч що-небудь читав із творів Тараса Шевченка, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського чи Івана Франка? Цілі томи мудрості написані нашою, українською мовою! А це ж десятки тисяч слів! Чи можна придумати ці десятки тисяч? Як сам гадаєш? Саме ця наша рідна мова утворила україн-ську націю!

До класу зазирнула прибиральниця з віником і відром і тут же зачинила двері. А вчитель продовжував:

— На земній кулі існують тисячі різних мов. Але весь світ з того розмаїття виокремив дві наймило-звучніші — італійську й українську. Прислухаймося лишень до цього звучання: серденько, рибонько, матусенька, їстоньки, питоньки... Це ж не слова, це — музика, солов’їні трелі! Саме про це і наш класик: «Любіть Україну і мову її солов’їну!».

До класу знову зазирнула прибиральниця та й присіла біля дверей, дослухаючись до вчителя. Імпровізована лекція тривала далі.

— А штучна мова таки була, — звернувся вчитель до Ілька. — Вірніше — спроба створити її для міжнародного спілкування. Придумали окремі слова, сякі-такі фрази — і що? Хто сьогодні знає хоч одне її слово? Залишилася лише красива назва — есперанто... Скажи, нехай твій сусід просвітить своїх горе-вчителів із Росії. Ніщо штучне не приживеться. Тільки — природне, що з молоком мами, від наших пращурів. Отож вивчаймо і шануймо свою рідну, українську мову! А щоб з іноземцями спілкуватися, вчіть англійську. Сьогодні її всім треба знати, — закінчив свою розповідь учитель.

Позаплановий урок закінчився, й усіх із класу винесло, як вітром, — додому! Розповісти там про щойно почуте. Біля дверей затримався лише Ілько.

— Я зрозумів, що штучна мова — це приший кобилі хвіст, — і бігом за іншими.

Вдоволеним повертався додому і вчитель. Він і в думці не мав якусь хвилю, яку треба піднімати, а просто виконував свою улюблену роботу й отримував від неї задоволення...

Але ось що непокоїть. Чому відбулася та імпровізована лекція? Бо один допитливий учень поставив учителеві одне запитання. Та чому впродовж цієї лекції мовчав увесь клас і до вчителя не було більше запитань? Невже всі такі знаючі й обізнані — про свій рід, про історію України, про її одвічну боротьбу за свою самобутність і незалежність?

Та ні! Схоже, що у цих юних головах ще гуляє вітер, що в них ще порожненько. Бо нема державної політики, яка б розворушила мізки дітей, заохотила, спонукала: думайте, аналізуйте, робіть висновки! 

З цього починається людина, громадянин, патріот. Не боятися висловлювати свої думки, вступати в полеміку, бо саме так утверджується твоя позиція, твоя державницька свідомість!

Отже, до всіх наших негараздів долучився і цей, фундаментальний: відсутність у країні просвітницької роботи. Лекції, зустрічі з цікавими людьми, ветеранами війни і праці, воїнами-фронтовиками, уроки патріотизму в школах — усе це гуртує націю, робить суспільство вмотивовано сильним.

Цей духовний вакуум нині, як можуть, заповнюють учителі, альтруїсти-безсрібники зразка Бориса Павловича. А чи тривожить цей головний біль нашу кланово-олігархічну верхівку? Ой навряд чи...

Майя ФІДЧУНОВА.

Від редакції. «Чорноморські новини» щиро вітають авторку цього і багатьох таких же чудових дописів до газети Майю Володимирівну Фідчунову із поважною датою народження та бажають і надалі так тримати: і за письмовим столом, і на улюбленому городі, і в усьому, до чого тягнуться руки та прагне душа. 

З роси і води!