Мандри козака Мамая

Козак Мамай. Цей сакральний образ часто використовували і митці, і народні умільці, і початківці. Він підкорює, на відчутті, своїм первісним магнетизмом, «ідентифікаційним» кодом і ще чимось...

Хоча його поза, погляд, форма вказують на певні східні зразки, зате за змістом, за внутрішнім наповненням, навіть за деталями — це суто українська народна творчість, український прояв. Про нього багато опові-дей та, мабуть, головне, що він уособлює отой настрій свободи, вольності — зробити-захистити, відректися своїм характерництвом від усього заради Волі.

У далекі-недалекі шістдесяті ми, студенти архітектурного факультету Київського інженерно-будівельного інституту, причастилися до того чистого джерела, яке було в майстерні Івана Макаровича Гончара, що за валами, біля лаври. Худорлявий милий Великий Українець — скульптор, молодий Шевченко якого стоїть у Канаді, художник, меценат... Подвиг його після війни, розрухи, безгрошів’я збагнути й оцінити просто важко! Він розказував, що його боліло серце і душа, коли зі своєю батареєю звільняв Україну і бачив, як гинуть народні шедеври. Пішов рятувати, що міг. Одні продавали, другі міняли, треті, сильні духом, дарували з надією, що щось колись повернеться у хати.

От там ми і відкрили очі й вуха. Він дуже любив народні пісні і навіть серед літа просив нас заспівати колядки і щедрівки, особливо «Добрий вечір тобі...». Каже: «Прошу ще раз». Ми — це мандрівний студентський хор «Жайворонок», що пройшов майже половину України (керівник — Володимир Конощенко — світла йому пам’ять). Ходили ми, їздили з Михайлом Брайчевським, який у ті часи ще й лекції читав з історії України.

У музеї Івана Макаровича були різні Мамаї: і на коні, і сам, як бандурист, і звуки тої бандури дзвенять і до сьогодні, коли розгортаєш прекрасне видання, видрукуване у «Родоводі», «Козак Мамай» або стрічаєш його на виставках.

За моїм широким столом з Віктором Гоманюком та Олексієм Триколенком подумали-погомоніли, чи не зібрати і нам з колекцій наших друзів козака Мамая — і людям показати, й самим порадіти. Два Тараси — Максим’юк і Гончарук, козак Володимир Кікало, художники-однодумці підтримали-підказали — і до Покрови, Дня захисника України, виставку «Шевченко в чарівному колі Мамаїв» в Українському центрі, що на Поль-ській, 20, торік відкрили. (Це ж треба було владі з Рішельєвської — ріг Грецької, з першого поверху запхати Центр україн-ської культури на задвірки, на мансардний поверх, без ліфта, без елементарної апарелі, щоб людям отак добиратися?! Показали нам, як треба «шанувати» себе і своє! Не те що інші народи, хай їм щастить у всьому, мають по декілька центрів своєї культури в центрі міста!)

Так-от, про Мамаїв. Як ви розумієте, думка матеріальна і вона матеріалізується, в дію, в образ, бо будить і трудить ще й інші голови. Люди побачили, що Одеса не відстає, а продовжує традиції козацького краю. Де й сьогодні звучать слова фундатора бойового «Спаса» отамана Леоніда Безклубого про наші звичаєві карби, про бойового гопака, про нашу пам’ять, що передає сокровенне із роду в рід, про боротьбу за Україну. Що підтверджує вислів «Козацькому роду нема переводу». В багатьох живе і продовжує розвиватися духовно-душевне відродження і вони починають його малювати, інші купляти, щоб рідненьким онукам дарувати, в хати вертати і Шевченка, і рушники, і традиційні предмети ужитку — кераміку, свічники тощо.