Василь ПОЛТАВЧУК. Оповідання «Турецьке кіно»

— Може, ще й Лісовська?

— Яка-яка?

— Була така дівчина — Настя Лісовська, — відповіла Ганна Юхимівна на здивоване запитання супутниці. — Давно, щоправда, ще у шістнадцятому столітті. Татари узяли її в полон, а потім продали в гарем турецького султана. Настя вродливою була. І розумною — так свідчили її сучасники. А ще, думаю, по-жіночому хитрою, бо ж зачарувала султана і стала його улюбленою дружиною. Тут її звали Роксоланою. Про неї наш Павло Загребельний великий роман написав. Не читала?

— Ні. Я взагалі не дуже охоча до книжок, це ще зі школи. Та й часу нема… А ви розказуєте так, як учителька.

— А я й справді учителька. Точніше: була учителькою. Тепер ось опановую післядипломну освіту за фахом «купи-продай». Та й ти, як я розумію, так само.

— Ні, у мене ніякого диплома немає. Я після школи одразу, як кажуть, в сімейний інститут вступила. Працювала, а як не стало роботи ні в мене, ні в чоловіка, то ми й зайнялися тим, що ви називаєте «купи-продай». Щодень, крім четверга, по селах роз’їжджаємо, а в четвер у райцентрі торгуємо — у цей день базар там велелюдний. Отак уже четвертий рік.

— А чому ж у Туреччину тільки тепер приїхала?

— Бо не знали, що так вигідніше. Ми на «Сьомому кілометрі» отоварювалися. Це під Одесою. Були там?

— Всі ми звідти починали.

— А потім, — продовжувала Настя свою розповідь, — доля звела нас з розумною жінкою. На хрестинах у кумів познайомилися. Вона й розказала, що увесь товар сама привозить з Туреччини і має з того немалий зиск. Порадила й нам так робити. Вирішили поїхати разом, та тільки з нею халепа сталася. Вдосвіта виїхали вони з подвір’я, чоловік вийшов, щоб ворота зачинити, а тут і підскочили до машини бандюки. Забрали геть усе: і їхні гроші, і ті, що взяли у людей під товар… Ось тому я опинилася тут сама.

— Типова історія, — невесело констатувала Ганна Юхимівна: видно, начулася вже про таке, а, може, й самій судилося побувати у подібній ситуації.

— От бачите, — промовила Настя, — розказала вам усе, як на уроці.

— То й добре. Я учнів любила слухати. Ще й досі, особливо тоді, коли не спиться, вчуваються їхні голоси. Ось тільки дуже не люблю, коли хтось із них підходить до мене щось купити. Мені тоді — хоч під землю провалюйся: соромно перед ними. До інших — байдуже, а перед ними — соромно… Ну, це таке — особисте, суто вчительське. — Якусь хвилю помовчала, а тоді вже зовсім іншим голосом, в якому не було й нотки суму, проказала: — А тобі, Настю, я допоможу. Я тут, вважай, як своя: знаю, що і де продається. Отож, розповідай, що намірилася купувати.

Настя розказала, і вже за годину вони повернулася до автобуса з чималими пакунками. Здали їх на збереження водієві, а самі рушили далі — у списку, що його Настя склала разом з чоловіком ще в Забарах, не було викреслено навіть третини позицій. Але й ті покупки, які вже було зроблено, Настю неабияк порадували: перепад між тутешніми цінами і тими, що на «Сьомому кілометрі», був значний і вже чи не удвічі перевищив витрати на дорогу в Туреччину й назад.

— Вас, Галино Юхимівно, мені сам Бог послав, — сказала збадьорена Настя.

— Якщо й Бог, то — Гермес.

— А це хто?

— У древніх греків, — взялася пояснювати Ганна Юхимівна, — він був покровителем торгівлі.

— Тоді справді він, Гермес, — сказала Настя. — Я запам’ятаю його.

Ще двічі поверталися вони до автобуса і знову вирушали на пошуки товарів, а за третім разом, коли вже було придбано все, що обидві намірилися купити, і коли вже грошей залишилося хіба що на дорогу додому, Ганна Юхимівна мовила:

— Я вже нікуди більше не піду. Втомилася. А ти ще маєш зо три години до відправлення автобуса — походи, роздивися, аби наступного разу могла сама знайти все, що треба.

— Я так і зроблю, а ви вже, будь ласка, пригляньте за товаром.

— За це не хвилюйся, — сказала Ганна Юхимівна і додала: — Не барися і не заблудися, бо тоді сама потрапиш у полон до турків. Вони до гарних молодиць ласі…

ІІ

Коли справу було вже завершено і всі покупки розміщено в автобусі під надійним доглядом, Насті ніби розвиднилося. Досі ж ходила, неначе в тумані: боялася, щоб не витягли гроші, щоб не підсунули залежаний товар, щоб не відстати від Ганни Юхимівни і не загубитися у чужомовному юрмищі людей, котрих тут було незрівнянно більше, ніж на «Сьомому кілометрі».

Тепер же, неквапно крокуючи вулицею, Настя чітко розрізняла все, що потрапляло під її погляд. Упізнавала магазини, у яких вони робили покупки, а далі, там, де вони з Ганною Юхимівною не були, роздивлялася вітрини, аби запам’ятати, що і де можна наступного разу купити. В одній із вітрин побачила власне — у повний зріст — відображення і сама собі сподобалася: від вранішньої розгубленості ні на обличчі, ні у всій поставі не лишилося й сліду. Підморгнула своєму вітринному двійнику і рушила далі. Йшла, однак, недовго: через кілька десятків кроків стала, як укопана.

Зупинила її вітрина, у якій красувалися відеомагнітофони. Те, що це саме вони, підказав Насті один із них — такий, який мала у Забарах — одна-однісінька на все село — її однокласниця Галька-морячка. Вона першою з-поміж ровесниць вискочила заміж, мала вже трьох дітей, але жила, на відміну від багатьох своїх однокласниць, безбідно. Чоловік її, виходець із сусіднього села, у Забарах з’являвся рідко і пробував недовго, бо рейси у нього були далекі й тривалі, але кожен його приїзд ознаменовувався помітною подією: то закладанням фундаменту нової хати, то народженням первістка, то новосіллям, то спорудженням гаража, то появою у ньому іномарки, то хрестинами двійнят, то ще чимось таким, що викликало заздрість в однокласниць Гальки-морячки. Зовсім недавно привіз відеомагнітофон, і Галька, як тільки чоловік вирушив у черговий рейс, не пропустила нагоди похвалитися дивовижною для Забар покупкою. Зібрала найближчих подруг, пригостила смачним заморським напоєм, а потім взяла касету, ввімкнула відеомагнітофон і показала привезений з чужини фільм. Нічого по-дібного Настя зроду-віку не бачила, їй аж млосно стало… Отоді й захотілося придбати й собі таку дивовижу, але Микола відраяв: спершу всього — нову машину, а вже потім — будь-які витребеньки.

Сперечатися з чоловіком було справою марною, до того ж, Насті і самій надокучив їхній пошарпаний «Москвич», який, коли їхали вулицею, дратував усіх сусідських собак, а на базарі викликав жарти і кпини знайомих торгівців. Мусила, отож, змиритися з тим, що сказав Микола, а свою мрію притлумити до слушного часу.

Тепер ось тут, далеко від Забар, на заюрмленій стамбульській вулиці, ця мрія несподівано воскресла з-під шару нагальних потреб і ніби підштовхнула Настю до дверей крамнички. Усередині вона була невеличкою і, на подив Насті, безлюдною. Стояли за прилавком лиш два продавці: один — старший, опецькуватий, другий — молодий і високий, зовсім не схожий на турка.

Настя розглядала магнітофони, а ті двоє з-за прилавка — її.

— Ну, який береш, землячко?

Настя, почувши запитання україн-ською мовою, аж здригнулася від несподіванки, але відказала молодому, який підійшов до неї, те, що тільки й могла відказати:

— Ніякий. Я вже скупилася. Тепер без грошей. Може, іншим разом.

Молодик знову заговорив, але тепер вже незрозумілою для Насті мовою і звертався не до неї, а до опецькуватого напарника. Поки їхня розмова тривала, Настя намірилася вийти з магазину, однак молодик раптом заступив двері:

— Не спіши, землячко!

— Яка я вам землячка?

— Справжня! Я родом з Одеси і своїх відчуваю, як кіт мишей.

— Мені байдуже, що ви там відчуваєте.

— А мені, — змовницьки підморгнув молодик, — не байдуже, і тому я хочу тобі допомогти.

— Як саме?

— А дуже просто. Ти ж хочеш мати відеомагнітофон?

— Я вже все вам сказала.

— А тепер послухай мене. — Далі молодик заговорив пошепки: — Ти сподобалася хазяїнові. Так ось: ти йому даруєш любов, а він тобі — відеомагнітофон… Згода?

— Та ну вас!..

Скориставшись тим, що за спиною молодика раптом відчинилися двері і крізь них увійшло одразу кілька покупців, Настя вискочила на тротуар.

ІІІ

Серед полудневої спеки, яка ніби загусла на заюрмленій вулиці, розпашіла від розмови Настя відчула гострий, майже крижаний, запах криничної води. Цьому вона не здивувалася — він невідступно супроводжував її ще з першого року подружнього життя. Тоді її і Миколу запросила в гості Галька-морячка. Микола танцювати не любив, і цим скористався приїжджий морячок — приятель Гальчиного чоловіка. Він раз у раз запрошував Настю до танцю і щораз тісніше й тісніше пригортав її до себе, особливо тоді, коли інші танцівники заступали їх від Миколиних очей. Ні в гостях, ні по дорозі додому чоловік не промовив жодного слова, але як тільки ступили на своє подвір’я, він обхопив Настю за стан, підніс до криниці і опустив головою вниз. У темній глибині крижинками блискоті-ли зорі. Різкий, холодний, як лід, запах криничної води морозив тіло. «Ще раз таке повториться, — сказав Микола, — втоплю…».

Настя знала, що Микола до жартів-ників не належить. Вайлуватий, неговіркий, аж ніби відлюдкуватий, він в усьому покладався на неї, але ділити її з кимось наміру не мав.

Після того випадку Настя протягом тривалого часу обходила криницю, але запах студеної води вчувався їй і на відстані. І то не лише на подвір’ї. Він наздогнав її і на птахофабриці, де вона чергувала у нічну зміну. Була сама, бо напарниця відпросилася на гулянку до кумів. Ближче до півночі розгулялася гроза, стіни здригалися від розкотистого грому, змушуючи здригатися і самотню Настю, дощ лив як з відра. У таку пору і з’явився на птахофабриці директор — вже не молодий, але ще і не старий та дуже ласий до жінок. Для села це не було таємницею. Недарма дружина ревнувала його не тільки до пташниць, а й до несучок.

Насті сказав, що повертається з обласної наради і заїхав перевірити, чи не накоїла гроза якогось лиха. Кажучи це, підступав боком, ніби півень до курки, все ближче і ближче, знімаючи на ходу змокрілий піджак. Настя виразно відчула, що війнуло од нього не дощовою водою, а криничною, та це не відвернуло того, що мало — раніше чи пізніше — статися. Вона ще тоді, як влаштовувалася на роботу, впіймала на собі похітливий погляд директора. Втім, це її не здивувало, бо на неї задивлялися й інші чоловіки. Директор, однак, хтивими позирками не вдовольнився. Викликав якось Настю в кабінет і ніби між іншим повідомив, що невдовзі звільниться посада продавщиці. Слухаючи його, Настя відчувала, як він очима роздягає її догола.

Перегоди якийсь час, зайшовши на пташник, де Настя чергувала, директор нагадав про посаду, якою марили всі жінки, котрі працювали на птахофабриці. А тут, як на лихо, Микола зостався без роботи, і однієї Настиної зарплати для трьох, бо ж мали вже сина-дволітка, було явно замало.

Отоді й настала та грозова ніч, коли, як уже пізніше збагнула Настя, і напарниця не випадково відпросилася на гулянку, і сторож виявився п’яним, як чіп, бо проспав аж до обіду, поки за ним не прислали онука. Настя схильна була думати, що й грозу директор замовив, бо ж усюди був вхожий і усюди мав блат.

Втім, це вже було неважливим — головне, що вона таки стала продавщицею. Щоправда, не одразу. Спершу оголосили конкурс, бо ж уже почалася перебудова, потім довго проводили обговорення кандидатур на прибуткову посаду, але врешті-решт вибір було зроблено, як і пообіцяв директор, на користь Насті.

Лише двічі у тиждень птахофабрика вивозила свою продукцію на базар, але й цього виявилося досить для того, аби Настя зажила новим життям. Вже за два роки відтоді, як почалося її базарювання, купили вони з Миколою ще не зовсім старий «Москвич», а одразу після того почали прицінюватися до кращої машини, бо хто й коли ті яйця по-справжньому рахував? Брали пташниці додому, відвозили начальству, продавали на базарі — то який тут міг бути точний облік?

Але раз усе-таки порахували — вже незадовго до того, як розпався колгосп і розтягнули птахофабрику. Тільки в’їхала Настя на базар, як одразу з’явилися три оптові покупці. Як потім з’ясувалося — підставні. Товар переклали на свою машину і поїхали, але недалеко — тільки до будівлі народного контролю. Склали відповідні акти, а тоді — десь через тиждень — перевірили надходження коштів за той базар до колгоспної каси. Виявилося, що туди потрапило менше третини вирученої суми.

Настя не знала, як викручувалися директор і бухгалтер, а їй довелося розраховуватися по-жіночому. Якраз під час допиту — в кабінеті слідчого. Ще добре, що той майор вдовольнився одним разом і більше не докучав. А справу закрив, ніби й не було її…

…Збентежена спогадами про те, що стало її довічною таємницею, Настя наштовхнулася на жінку з клунками, яка повільно йшла попереду неї, і зупинилася якраз навпроти крамнички, де продавали такі ж, як і там, де вона раніше була, відеомагнітофони. Настя увійшла, походила разом з покупцями від одного прилавка до іншого, але ніхто тут не звернув на неї уваги.

Вийшовши на тротуар, Настя помітила, що жінка, яку вона ледь не збила з ніг, зняла клунки з плечей додолу і відпочиває. Погляд її здався сердитим, неприязним, і Настя рушила у зворотний бік.

Чимось ця незнайома жінка нагадала Насті її односельчанку — пащекувату Явдошку, яка не втомлювалася переконувати забарців у тому, що Настя не така свята, як хитра. Насті не раз переказували ці слова, але не вірили їм, бо ж у Забарах усім було відомо, чому Явдошка недолюблює свою однокласницю. Причиною став Микола, який зустрічався з нею, а одружився з Настею.

«Невже вона щось знає? — стривожилась Настя, як не раз тривожилася там, удома, де поруч був Микола і де на подвір’ї була криниця. Втім, одразу й заспокоїлась: — Якби знала, то знало б усе село… Ну, а за те, що обзиває хитрою, ображатися не треба. А як нехитрій прожити в цьому світі?.. Що мала робити — жебракувати чи в тюрму сісти?..».

Пробираючись заюрмленим тротуаром, Настя незчулася, як знову опинилася перед крамничкою, з якої нещодавно прожогом вибігла.

— О, землячка! — зустрів її радісним вигуком колишній одесит. — Я вірив, що ти повернешся.

— А не обманете? — тихо, хоча у крамниці нікого, крім продавців, не було, спитала Настя.

— Та ти що?! — перекреслив її недовіру молодик. — Фірма віників не в’яже. Клянусь Дерибасівською!

І він спритно прочинив у стіні невидимі для стороннього ока двері, за якими у тьмяно освітленій кімнаті виднілося широке ліжко.

IV

Як перетнули лиман і піднялися на пагорб, стало видно обом, що їдуть вони назустріч грозі. Вона була ще далеко, десь аж за невидимим з пагорба Бугом і означувалася лише поодинокими блискавками, але це неабияк стривожило і Миколу, і Настю.

Настя перервала свою оповідь на півслові, а Микола витискував з «Москвича» усе, на що той тільки був здатний. Мчали, як ніколи раніше, перейняті тривогою за покупки, які не вмістилися у салоні машини і тому були прилаштовані Миколою зверху на багажнику.

Гроза наближалася, та водночас із нею ставали ближчими і їхні Забари. Ось уже завиднілися вершечки тополь, якими була обсаджена центральна вулиця села, а тоді вже відкрилися стривоженим очам хати і садки побіля них.

Довкруг посутеніло, і блискавки стали яскравішими.

Перші краплини дощу впали уже перед самісіньким їхнім подвір’ям, і коли заїхали у гараж, то капот розігрітого «Москвича» запарував, неначе загнаний кінь.

— Слава Гермесу, — промовила Настя.

— Кому? — здивовано запитав Микола.

— Бог такий був у греків, — пояснила чоловікові. — Бог торгівлі.

— Проти Бога нічого не маю.

Кажучи це, Микола правою рукою обхопив Настю за стан, а лівою шаснув у пазуху.

— Пусти! Он Дмитрик іде.

Поцілувала сина, а тоді утрьох заходилися переносити покупки з гаража у хату.

Невдовзі по тому Микола і Дмитрик уже красувалися в нових спортивних костюмах. На додачу Микола отримав заморську пляшку, а син — коробку рахат-лукуму.

Насамкінець Настя розпакувала відеомагнітофон.

— О, відик, — вигукнув Дмитрик. — Клас!

Микола ж, на відміну від сина, радості не виявив.

— А це за які гроші? — запитав суворо.— Ми ж домовлялися…

— Зекономила. Там можна торгуватися не гірше, ніж на «Сьомому…».

— Хіба що так…

— Та чого ти, тату?! Це ж відик! — Дмитрик не приховував свого захоплення. — Я його зараз підключу. Якби ще касета була.

— Є й касета, — промовила Настя. — Ось вона. Турецьке кіно, — сказала те, що почула у стамбульській крамничці від молодика, приймаючи від нього магнітофон з несподіваною додачею.

Гримнуло так, що задзвеніли шибки у вікнах на веранді, а у кімнатній шафі — фужери й тарілки.

— Скупаюся з дороги, — сказала Настя, коли передзвін стих, — а тоді будемо вечеряти.

Дмитрик, який дружив з сином Гальки-морячки і не раз бував у нього вдома, зразу помітив, що привезений відеомагнітофон такий же, як і в однокласника, тож узявся підключати його до телевізора. Розпакував касету.

Микола тим часом почав смажити яєчню.

— Тату, а тут мама в турецькому кіно.

— Це тобі здалося.

— Та ні — вона. О, диви, починає роздягатися.

Микола, однак, цього не почув, бо зашкварчала на сковороді яєчня і знову гримнуло — ще гучніше, ніж перед цим.

— Роздяглася, — коментував побачене Дмитрик. — Видно, купатися буде…

— Що ти мелеш?!

Микола заглянув з веранди у кімнату якраз тоді, коли на екрані гола-голісінька Настя, стоячи навколішки, заходилася знімати штани з дебелого чолов’яги…

Знову гримнуло, блиснуло, з гучним тріскотом вибухнув вуличний трансформатор, а тоді все ураз оповилося непроглядною темрявою.

Миколі ж потемніло в очах ще до того, як зникло світло.