Від Берліна до Брюсселя

Виникає питання: навіщо нам таке диво, навіщо «дорожня карта», яка вигідна ворогу і веде країну в прірву? Відповідь очевидна: щоб подібну карту виробляти якомога довше, а того, що в ній написано, не виконувати ніколи. Зізнатися у цьому, звісно, Порошенко не може, оскільки «Мінську нема альтернативи». Але робити вигляд необхідно, інакше дістанеш по шапці від демократичних партнерів.

До речі, берлінська зустріч 19 жовтня тривалий час планувалася як зустріч «нормандської трійки» — Олланда, Меркель і Порошенка. За відсутності Путіна Петру Олексійовичу було б легше відстояти політику бігу на місці і просування до неіснуючої мети. Так, щоб санкції проти Росії посилити, зберегти для України фінансову підтримку, не дати жодних зобов’язань і виглядати з усіх боків миротворцем.

Але Путін несподівано прилетів, а за його присутності довелося говорити про речі неприємні. Включаючи горезвісний особливий статус окремих районів Донецької та Луганської областей, закріплення цього статусу в законі та Конституції України. Довелося вислухати спільні міркування Олланда і Путіна про паралельне вирі-шення завдань щодо забезпечення безпеки і підготовки виборів на непідконтрольних територіях. І зауваження Меркель, що Україні не слід поспішати з поверненням контролю над своїми кордонами.

Оскільки статус ОРДЛО на конституційному рівні в парламенті затвердити неможливо, а проти місцевих виборів на окупованих територіях виступає абсолютна більшість населення України, політичний блок Мінських угод глибоко заморожений. На зустрічі четвірки в Берліні його і не намагалися розморозити, а про людське око вигадали «дорожню карту».

«Дорожня карта» Брюсселя

Після п’ятигодинної зустрічі четвірки Олланд і Меркель у ніч з 19 на 20 жовтня продовжили розмову з Путіним, але вона стосувалася вже не України, а Сирії. Порошенко ж залишив дипломатичне застілля в Берліні і відбув до Брюсселя на зустріч з керівництвом Євросоюзу і НАТО.

У столиці Євросоюзу він розраховує вирішити три завдання. По-перше, вплинути на ке-рівництво Європарламенту з метою прискорити надання безвізового режиму нашій країні; по-друге, домогтися якнайшвидшої ратифікації Європарламентом Угоди про асоціацію Україна—ЄС і, по-третє, якщо вдасться, переконати лідерів держав ЄС розширити і посилити економічні санкції проти Росії.

Усі три завдання вирішити можна, але треба добряче постаратися. З безвізовим режимом, щоправда, питання практично вирішене. Якщо на дводенному саміті глав держав та урядів ЄС (почався 20 жовтня) вдасться узгодити загальні правила запровадження обмежень для країн «безвізу», то громадяни України і Грузії зможуть їздити на Захід, не вистоюючи черг у консульствах.

З ратифікацією Угоди про асоціацію Україна—ЄС становище набагато складніше. Уряд Нідерландів досі не подав до парламенту своєї країни проекту постанови про ратифікацію цього документа, посилаючись на результат минулорічного квітневого референдуму. Більшість із тих нідерландців, які проголосували, висловилися тоді проти асоціації. Однак референдум має не зобов’язуючий, а консультативний характер. І кількість громадян, які сказали «ні» Україні, становить лише 0,6% від числа виборців у Євросоюзі.

Верховна Рада звернулася до нідерландських колег з проханням ратифікувати Угоду про асоціацію Україна—ЄС. Без цього необхідний консенсус серед двадцяти восьми держав ЄС недосяжний. Плоди десятирічних переговорів, зусиль величезної кількості людей, які працювали над наймасштабнішим проектом політичної та економічної інтеграції України в Європу, можуть звестися нанівець.

Чи вдасться Порошенкові у Брюсселі самому вплинути на нідерландців, чи зможе він залучити до своїх зусиль авторитет впливових політиків ЄС — велике питання. Але треба поспішати. Термін для ухвалення остаточного рішення спливає вже через два з половиною місяці.

Перспектива посилення і розширення Євросоюзом санкцій проти Росії — ще туманніша, ніж перспектива ратифікації Угоди про асоціацію. Серед двадцяти восьми держав ЄС є щонайменше п’ять, чиї уряди під тиском підприємців виступають не за розширення, а за пом’якшення або й за скасування цих санкцій.

Нульовий результат переговорів четвірки в Берліні дає таким політикам привід заявити, що з допомогою тиску від Росії нічого не доб’єшся. І треба відновлювати «дружбу». Президент України, як досвідчений дипломат, спілкуючись з колегами в столиці Європи, здатний на словах пояснити, куди приводить «дружба» з Росією.

А якщо слів не вистачить, Порошенко може узагальнити досвід зустрічей у нормандському форматі за два роки. І записати в «дорожню карту». Щоб не літати в Берлін, не витрачати свій дорогоцінний час.

Леонід ЗАСЛАВСЬКИЙ.