Угорська революція: уроки історії

У Москві негайно ухвалюють рішення про військову операцію проти повсталого угорського народу. За придушення угорського повстання 26 радянських військовослужбовців удостоїлися звання Героя Радянського Союзу, 14 з них — посмертно. Окремим указом Президії Верховної Ради СРСР від 1 грудня 1956 року звання Героя Радянського Союзу (вчетверте) було присвоєне кривавому маршалу Г. Жукову. Орденами Червоного Прапора було нагороджено понад 100 осіб, Червоної зірки — більше 500, Слави III ступеня — 375, медалями «За відвагу» — 486 і «За бойові заслуги» — понад 300 осіб. Тож, як бачимо з нагороджень, масштаб радянського військового вторгнення в Угорщину в 1956-у був аналогічним 1945 року.

Через рік військове втручання СРСР у внутрішні справи Угорщини ООН назве агресією проти суверенної держави і порушенням міжнародного права та Статуту ООН з боку СРСР, постійного члена Ради Безпеки ООН.

На вулицях Будапешта 24 жовтня 1956-го несподівано з’явилися радянські танки і бронетранспортери. Військова операція проводилася під керівництвом маршала І. Конєва. Політичну складову операції очолив особисто шеф КДБ СРСР генерал І. Сєров (був нагороджений орденом Кутузова за військову операцію проти Угорщини), який до цього вже «прославився» депортаціями народів Кавказу, придушенням національних рухів у країнах Балтії і Західній Україні. У цих умовах угорцям нічого не залишалося, як битися до останнього. Угорська армія відкрила склади і почала озброювати народ. Так виникла національна гвардія. До лав борців за свободу стали й ветерани Другої світової, які захищали свою країну і Будапешт у 1945-у. Слід визнати, що опір старої угорської армії радянському режимові не припинявся після 1945 року, особливо в лісах на заході країни. Тут також можна помітити аналогію з УПА та Литовською армією свободи.

Студентська молодь обрала штабом революції кінотеатр «Корвін», який радянські війська довгий час не могли взяти, зазнаючи великих втрат. Студенти підпалювали танки і БТРи за допомогою «коктейлів Молотова». Найкровопролитніші бої відбувалися і перед парламентом, Королівським палацом та горою Геллерт. Усього радянські війська (у Будапешті вони налічували 6 тисяч осіб при 400 одиницях бронетехніки, а загалом радянський «особливий корпус» на всій території Угорщини складав близько 60 тисяч солдатів та офіцерів) у період боїв 23—30 жовтня у столиці втратили понад 700 осіб убитими, а по всій країні — понад 1200 і більше 100 дезертирували та перейшли на бік угорського народу з 4 танками; багато бронетехніки (26 танків, 10 БТРів, три САУ, чотири БМ-13 «Катюша», 23 буксирувані артилерійські гармати, вісім 160-мм мінометів, три безвідкатні гармати Б-10) і були змушені відступити з міста.

Угорський народ теж заплатив дорогу ціну за свою свободу, втративши близько три тисячі своїх синів і дочок, з яких понад 60 були мирними демонстрантами, розстріляними у перший же день революції.

Навіть у важкі дні вуличних боїв захисники Будапешта не втрачали почуття гумору. Так, на будинках вони писали: «Росіяни, йдіть додому! Горілки нема!».

Відступ радянських військ надихнув угорців.

31 жовтня було підірвано пам’ятник радянському солдату біля монумента Свободи на горі Геллерт у Буді, знищено радянську символіку: червоні зірки, серпи та молоти і символи радянського ордена «Вітчизняної війни». Почалася люстрація комуністів і службовців держбезпеки та декомуні-зація. Було відкрито кордон з Австрією і проголошено свободу слову.

Та угорці передчасно святкували перемогу. Через кілька днів радянська агресія розгорнулася з новою силою. Впродовж 4—11 листопада радянським військам вдалося взяти під контроль столицю Угорщини. США та їх союзники по НАТО, передусім Великобританія і Франція, активно «висловлювали глибоке занепокоєння» щодо радянського вторгнення в Угорщину. Америка надсилала гуманітарну допомогу, переважно — теплі ковдри. Президент Д. Ейзенхауер на міжнародній арені не сказав жодного слова на захист громадян Угорщини, які прагнули до свободи.

Керівництво Радянського Союзу, в тому числі М. Хрущов, прекрасно розуміло складність ситуації, особливо в контексті непростих відносин з Югославією, яка не тільки активно протестувала, а й погрожувала почати військову допомогу Угорщині в боротьбі з СРСР. Саме тому М. Хрущов змушений був зустрітися з маршалом Й. Тіто і піти на деякі поступки, зокрема дати згоду на призначення Я. Кадара главою угорського уряду.

Я. Кадар був представником, як би ми зараз сказали, єврокомунізму, або «комунізму в кольорах національного прапора», що передбачає лібералізацію суспільного життя, незалежність профспілок, доступність товарів народного споживання, в угорському варіанті це отримало жартівливу назву «гуляш-комунізм». У 1951 році він був заарештований як «ворог народу» і відправлений до ГУЛАГу. Отримавши свободу в період десталінізації, Я. Кадар став одним з найпопулярніших угорських політиків, а 30 жовтня 1956-го — міністром в уряді І. Надя. В якомусь сенсі він був ставлеником Й. Тіто і, фактично, компромісною фігурою між Югославією та СРСР, що й визначило долю Угорської революції. 7 листопада 1956 року Я. Кадар очолив уряд Угорщини за підтримки радянських військ. Незважаючи на придушення революції в Будапешті, бої в провінції, особливо в західній частині країни, тривали до січня 1957-го.

Епоха Я. Кадара закінчилася з його смертю у 1989 році. Після Оксамитової революції Угорщина повернулася в європейську сім’ю народів, ставши членом НАТО та ЄС. Особисто Я. Кадар був засуджений історією як зрадник угорського народу.

Зараз угорський народ підтримує прагнення України стати частиною європейської спільноти. Пам’ятаючи про власну революцію 1956 року та радянське вторгнення, угорці з повагою ставляться до полеглих за українську свободу — Героїв Небесної Сотні, українських воїнів, що стали на захист України від російської агресії.

Події Угорської революції 1956-го настільки актуальні в наші дні і мають багато історичних аналогій з Євромайданом 2013—2014 років, що продовжують і зараз бути об’єктом інформаційної війни, яка ведеться ФСБ РФ і кремлівськими пропагандистами, котрі називають борців за свободу Угорщини та України не інакше як «фашистами».

Дмитро БОНДАРЕНКО,
історик, соціолог.