№ 91 (21769) субота 22 жовтня 2016 року

Лідери країн «нормандської четвірки» не збиралися разом більше року. Не тому, що не було приводу для зустрічей, а тому, що у президента Франції Олланда, канцлера ФРН Меркель, президента України Порошенка і президента Росії Путіна не було сумісних точок зору з проблеми Донбасу. Минув рік. Принципово нічого не змінилося. Квартет політиків, як і раніше, нездатний домовлятися навіть з окремих питань. Але ситуація зобов’язує. Час від часу доводиться вдавати порозуміння.

Рік минув, а все — як було

Саміт нормандської четвірки 19 жовтня в Берліні залишив дивне враження. Приблизно таке, якби у 1938 році зустріч Чемберлена і Даладьє у Мюнхені з Гітлером та Муссоліні закінчилася нічим, перемовники роз’їхалися, не підписуючи документів, але заявили про напрацювання «дорожньої карти» щодо Судетів. Кінцевий результат був би той же, а ганьби для європейських демократів — менше.

Можна заперечити, що президента Бенеша в Мюнхен не покликали, а президент Порошенко до Берліна приїхав, у переговорах четвірки взяв участь і зайняв «тверду позицію». «Дорожню карту» щодо виконання Мінських угод він вироблятиме до кінця поточного року разом з президентом Олландом і канцлером Меркель.

Якщо станеться диво і Кремль приєднається до роботи, «дорожню карту» наповнять змістом. Потім на її основі забезпечать безпеку — терористи перестануть стріляти, агресор відведе озброєння і війська. Потім обміняють «всіх на всіх» та проведуть місцеві вибори на непідконтрольних Україні територіях. Але що буде далі? Українські «Судети» після виборів формально повернуться в україн-ську державу, а фактично стануть тим же, що Судети у складі довоєнної Чехословаччини. Постійним приводом для війни і подальшого захоплення всієї України.

Припинення взаємодії між Вашингтоном і Москвою у справі врегулювання сирійського конфлікту і, відповідно, загострення розбіжностей та суперечок між США і РФ виникло після багатомісячних спроб дійти згоди й досягло такого рівня напруження, що загрожує виникненням прямого військового зіткнення між ними на території Сирії. За словами президента цієї країни Башара Асада, «на даний час у світі виникла ситуація, схожа на Холодну війну 50-х років минулого століття, і запах Третьої світової війни відчувається в повітрі, й вона може початися в Сирії». Б. Асад неодноразово наголошував, що впродовж тисячоліть Сирія була джерелом геополітичної конфронтації на Близькому Сході. Тому контроль над нею ще з часів фараонів та хетів був украй важливим, оскільки Сирія вигідно розташована на Середземномор’ї і тут проходить лінія розподілу між різними культурами.

На початку нинішнього століття, під час роботи в Посольстві України у Лівані автору цих рядків довелося багато разів бувати в Дамаску та Алеппо, знайомитися з численними історичними пам’ятками, вік яких сягав кількох тисячоліть. І пізніше, коли мій син Максим працював у Посольстві України в Дамаску, я неодноразово відвідував Сирію. Тоді це була мирна, благополучна і надзвичайно гостинна для іноземців країна. Незважаючи на те, що ми перебували в мусульманській державі, яка належить до іншої цивілізації, з іншими звичаями, ми почувалися досить комфорт-но і безпечно. Сирія і сирійці залишили в моїй душі най-приємніші і незабутні спогади…

І сьогодні дуже боляче спостерігати, як на очах усього світу перетворюється в руїни країна дуже давньої цивілізації, історія якої сягає IV тисячоліття до н. е. За різними даними, за п’ять з половиною років громадянської війни та іноземної інтервенції в Сирії загинуло від 300 до 500 тисяч осіб з числа протиборчих сторін і мирних жителів, ще близько двох мільйонів зазнали поранень, 11 мільйонів стали біженцями, а це половина населення країни станом на 2011 рік.

Бойові дії ведуться між урядовими військами і численними бандформуваннями (100—150 тисяч бойовиків), включаючи іноземних, переважно арабських найманців з багатьох країн, частка яких у складі цих формувань, за різними даними, — від 60 до 80%. У Сирії практично бачимо іноземну інтервенцію. Екстремістське угруповання ІДІЛ контролює близько половини території цієї країни. Збройні банди терористів здійснюють акти насильства проти національних меншин, християн і тієї частини сирійських мусульман, яка не належить до сунітського напрямку в ісламі. Як третя сторона конфлікту виступають сирійські курди, що створили де-факто автономний регіон на північному сході держави.

Юлія Тимошенко взяла участь у роботі Форуму підприємців Одещини, ініційованого партією «Батьківщина».

Зі словами привітання до зібрання, на якому були присутні близько півтисячі підприємців з усіх районів області, звернувся перший заступник голови Одеської обласної ради, голова облорганізації ВО «Батьківщина» Олег Радковський: «На ваших плечах, як на плечах атлантів, тримається країна. В принципі, і світ тримається на малих і середніх підприємцях, на середньому класі. Крім нас, нікому піднімати економіку держави, створювати нові робочі місця і наповнювати бюджет».

Далі до слова запросили лідера «Батьківщини» Юлію Володимирівну Тимошенко:

— Сьогодні немає ніяких полі-тичних виборів, це добре, наша з вами зустріч не присвячена агітаційній роботі, не треба говорити якісь правильні та пригладжені слова. З іншого боку — погано, що нема виборів, бо важко поправити те, що відбувається в країні. Причина нашого зібрання у тому, що по всій Україні — від Сходу і до Заходу, від Півдня і до Півночі — сьогодні лунає сигнал тривоги. Люди просять: приїдьте і будемо щось робити. Звернулися за допомогою фермери-аграрії з Кіровоградщини. Там за останній рік більше трьох тисяч рейдерських захоплень фермерської землі. Просто і по-хамськи: вся вертикаль вибудувана — суд, поліція, прокуратура, адміністративна влада і, як таран, команда рейдерів. Усі вони пов’язані. Більше трьох тисяч рейдерських захоплень: забирають врожай, забирають можливість орендувати паї, компанію і навіть засоби виробництва. Ситуація трагічна.

Ми по всій країні провели два десятки аграрних форумів. Для чого? Щоб продемонструвати єдність й окреслити вимоги до президента, прем’єра та уряду. Питання просте: чи потрібно це робити? Розповім вам як спрацювали наші зібрання. Всі фермерські родини, всі одноосібники, всі, хто постраждав, виступили з пропозицією, яку ми підтримали. Організувати всеукраїнський аграрний рух та поставити вимогу щодо проведення всеукраїнського референдуму про заборону продажу сільськогосподарської землі та антирейдерський закон. І дали кілька днів президентові та уряду, щоб вони свою позицію продемонстрували.

У четвер, 20 жовтня, Верховна Рада України та Сейм Польщі ухвалили Декларацію пам’яті і солідарності. Планувалося, що цей документ синхронно підтримає також Сеймас Литви, але в цій країні нещодавно відбулися вибори і новий парламент розпочне свою роботу лише у грудні.

Із 328 присутніх у залі народних депутатів України за ухвалення відповідної постанови проголосували 243, утрималися 4, проти — 1, не голосували 80 («Блок Петра Порошенка»: за — 101, утримався — 1, не голосували — 25, відсутні — 16; «Народний фронт»: за — 65, не голосували — 6, відсутні — 10; Позафракційні: за — 21, не голосували — 15, відсутні — 10; «Опозиційний блок»: за — 1, утрималися — 2, не голосували — 17, відсутні — 23; «Самопоміч»: за — 23, не голосував — 1, відсутні — 2; «Відродження»: не голосували — 6, відсутні — 17; «Батьківщина»: за — 13, не голосував — 1, відсутні — 7; Радикальна партія: за — 13, проти — 1, утримався — 1, не голосував — 1, відсутні — 5; «Воля народу»: за — 6, не голосували — 8, відсутні — 5).

У Сеймі (нижній палаті польського парламенту) за прийняття документа проголосували 367 депутатів, проти — 44, утрималося 14.

«Керуючись духом солідарності між народами Польщі та України; діючи в руслі стратегічного партнерства між Республікою Польща та Україною; наголошуючи на нашій непорушній відданості фундаментальним принципам міжнародного права і спільному захисту національного суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності кордонів кожної з наших держав; нагадуючи про велику історичну жертву наших народів, принесену на захист свободи і незалежності; дбаючи про захист свободи і досягнення гідного життя наших народів в об’єднаній Європі; ми, представники Сейму Респуб-ліки Польща та Верховної Ради України, спільно й одночасно приймаємо цю Декларацію пам’яті і солідарності, аби віддати шану мільйонам жертв, яких зазнали наші народи під час Другої світової війни, та засудити зовнішніх агресорів, що намагалися знищити нашу незалежність.

У четвер відбулася чергова сесія обласної ради. Уже традиційно для останніх років депутатів перед адмінбудівлею зустрі-чали пікетами. Цього разу з вимогами при-йшли «афганці», педагоги (на захист проф-техосвіти) та інвестори — жертви шахраїв.

Того дня депутати внесли зміни до обласного бюджету, ухвалили регіональну програму «Ліси Одещини», прийняли низку рішень із земельних, майнових та кадрових питань. А ще — підтримали кілька звернень до керівництва країни. Одне з них стосується комунальних тарифів (обранці закликали перевірити законність встановлених цін і знизити їх до економічно обґрунтованого рівня). В іншому зверненні — зажадали від президента відмінити розпорядження голови Одеської облдержадміністрації від 19 травня про перейменування об’єктів топоніміки. Ініціатором такого кроку, що й не дивно, стала фракція «Опозиційного блоку», яка, посилаючись на протести одеситів, вкотре заявляє про недопустимість перейменувань, зокрема, проспекту Маршала Жукова, вулиць Валентини Терешкової, Бабушкіна та 25-ї Чапаєвської дивізії.

Детальніше — в наступному номері газети.

Хто покладе собі в кишеню 180 мільйонів гривень при купівлі нового офісу Одеської міської ради?

18 листопада о 17-й вечора на сайті Одеської міської ради з’явилося неочікуване оголошення про те, що через 18 годин відбудеться позачергова сесія міськради. Ще через 4 години стала зрозумі-ла і причина такого поспіху. Мерія хоче купити дві пошарпані будівлі колишнього заводу «Краян» за 185 мільйонів гривень.

О 21-й годині, напередодні сесії, на сайті розмістили відповідний проект рішення. А поспіх був потрібний для того, щоб ніхто не встиг розібратися в нескладній корупційній схемі, яка стоїть за цим рішенням. А саме: менше ніж рік тому все майно колишнього заводу «Краян» було куплено на відкритих електронних торгах приблизно за 11,5 мільйона гривень. За цю суму було придбано величезну кількість різноманітного майна: нежитлові приміщення, виробничо-складські будівлі та споруди, адміні-стративно-виробничі приміщення, виробниче обладнання, офісна техніка, автотранспорт... Навіть якщо не брати до уваги рухоме майно, то з договору ви-пливає, що за ці 11,5 мільйона в листопаді 2015-го придбали більше 44 тисяч квадратних метрів нерухомого майна колишнього заводу «Краян». Таким чином вартість одного квадратного метра будівель склала близько 260 гривень (11,5 мільйона розділити на 44 тисячі метрів). Дві будівлі, площею 7967,1 та 6427,4 кв. м, які зараз хоче купити Одеська міська рада, були продані в листопаді 2015-го приблизно за 3,8 мільйона гривень ((7967,1+6427,4)х260 грн). Менше ніж через рік Одеська міська рада дала згоду купити ці ж дві будівлі вже за 185 мільйонів гривень. Тобто тільки на нескладній схемі перепродажу цих двох будівель хтось покладе собі в кишеню близько 180 мільйонів гривень.

Оцінку вартості майна робило приватне підприєм-ство «Брокбізнесконсалт». Висновок про те, що це за контора, можна зробити з рішення суду у справі № 520/16705/14-к. Якщо коротко, то в червні 2016 ро-ку директор цього підприємства була засуджена до двох років ув’язнення за порушення механізмів оцін-ки товарів (необґрунтовано занижувала ціну на різні товари від 65 до 90%).

Нескладно зрозуміти, що за один рік хтось обі-крав громаду двічі. Вперше, коли рік тому купили у держави будівлі заводу за максимально заниженою ціною — близько 3,8 мільйона гривень. І вдруге, коли збираються продати цю ж будівлю громаді назад уже за 185 мільйонів гривень.

Вона твориться буквально на очах, наша сучасна історія. Бо і цей ранок розпочався уже звичним для воєнного часу ритуалом: в оселях увімкнено засоби інформації — дізнатися, що там, на лінії розмежування — чи стріляють, чи затишшя.

Та й осінь уже задощила, завітрюганила — нашим солдатикам, нашим дорогим захисникам сьогодні холодно, буває й голодно, а ноги у важких берцях тонуть у багнюці.

Але як смертельно жарко стає і там, і тут, коли бойовики починають обстрілювати наші позиції, блокпости і все навкруги — з мінометів, гранатометів, «градів». А наші хлопці, хоч у руках зброя, повинні, стиснувши зуби, відмовчуватися, бо у них наказ — не стріляти згідно з Мінськими домовленостями.

Ще гірше і безглуздіше: триває позиційна війна, хлопці вже підготувалися до зимових холодів, утеплили свої бліндажі, а тут несподіване: обом ворогуючим сторонам відійти на кілометр назад. У бійців справжній шок — вони палають бажанням хоч на два-три метри вперед, а наказ — відійти на тисячу метрів та ще й під усі дощі, морози і вітри! У їхніх головах збурення: ні, це не АТО і не війна! Це чиїсь ігрища у війноньку. І хто тут диригент? Знову Путін, а ми у нього на кривавих підтанцьовках чи, може, у когось із наших продажних генералів? Хто віддає подібні накази? І де, врешті, голос головнокомандувача?

Вражене й стурбоване населення у визволених районах виходить на мітинги з протестом: «Російські бандити тільки цього й чекають, щоб загарбати нові українські території, а нас знищити, бо ми хочемо залишитися у складі України!».

60 років тому, 23 жовтня 1956-го, почалася антирадянська революція в Угорщині

Події 23 жовтня — 11 листопада 1956 року в Угорщині мають багато аналогій з українською Революцією Гідності 2013—2014 років і подальшим вторгненням Росії. Народ Угорщини в 1956-у, як і український народ у 2013-у, піднявся на боротьбу за незалежність і свободу своєї країни, за право на європейський вибір. Сучасний меморіал полеглим 1956 року в Будапешті дуже нагадує наш меморіал Небесної Сотні, а борці за свободу Угорщини були названі «фашистами» тодішнім радянським агітпропом, як і нині Кремлем — захисники України. Вторгнення радянських військ комуністичною пропагандою декларувалося як «братня допомога», нібито йде війна між СРСР і США на території Угорщини. США і Західна Європа в ті дні «висловлювали глибоке занепокоєння». Все це так нагадує сучасні події в Україні і реакцію світу...

Угорська революція розпочалася 23 жовтня 1956 року зі 100-тисячної маніфестації студентів та інтелігенції в Будапешті біля Будинку радіо з вимогами демонтажу радянської системи і кардинальних реформ, викладених у меморандумі протестуючих під назвою «16 пунктів». Головними вимогами були: демократизація, свобода слова, відставка прорадянського уряду, проведення вільних виборів, повна реабілітація жертв комуні-стичного режиму, повернення угорських військовополонених з таборів СРСР, святкування Дня незалежності Угорщини замість Дня визволення від фашизму, скасування радянської, а натомість відновлення національної державної символіки (власне, це й послужило підставою для звинувачень у «фашизмі»), виведення радянських військ, вихід Угорщини зі створеної рік перед тим Органі-зації Варшавського договору і проголошення державного нейтралітету, аналогічного австрійському. Маніфестація проходила на підтримку боротьби польської молоді за свої права, свободу і незалежність своєї країни. Серед демонстрантів звучали гасла: «Нам не потрібні гімнастерки!», «Геть червону зірку!», «Геть комуністів!». Демонстранти зривали зображення прорадянського державного герба з червоною зіркою з національних прапорів Угорщини, спалювали червоні прапори. Апофеозом заворушень став демонтаж гігантської статуї Сталіна, яку потім розбили на дрібні шматки і розібрали на сувеніри. Спроба розігнати протестуючих не вдалася: армія і полі-ція перейшли на бік народу. Кількість маніфестантів досягла 200 тисяч біля будівлі парламенту, була сформована 20-тисячна самооборона, яка стала основою національної гвардії.

Одеська дирекція УДППЗ «Укрпошта» урочисто відзначила 200-річчя відкриття першої поштової контори в нашому місті.

Театралізоване дійство, що розпочалося на вулиці Садовій, де розташований головпоштамт, повідало гостям свята про те, як зовні мінявся листоноша, і які зміни відбулися з його транспортом за два століття.

Керівник «Укрпошти» Ігор Смілянський й очільник її Одеської дирекції  Наталія Приходько вручили нагороди кращим працівникам: водіям, листоношам,  менеджерам середньої і вищої ланок. Прозвучали привітання від обласної та міської влади.

А завершилися урочистості великим святковим концертом, що пройшов у залі головпоштамту.

Олег ВЛАДИМИРСЬКИЙ.

Під такою назвою відразу в кількох залах обласної організації НСХУ (вул. Грецька, 20) та обласного центру української культури (вул. Польська, 20) — експонується виставка цього популярного різновиду живопису.

Зазначу, що напередодні група митців з Одеси, Миколаєва та Запоріжжя побувала на акварельному пленері в Коблевову (Миколаївська область). Українські художники, й одеські зокрема, беруть також активну участь у міжнародних проектах. Так, цьогоріч вони долучилися до престижного акварельного пленеру, організованого славнозвісною фірмою Fabriano. Деякі виконані під час цієї творчої експедиції роботи в таких містах, як Рим, Урбіно, Флоренція, увійшли до згаданої експозиції.

Обласна виставка акварелі порадувала багатьма картинами відомих і зовсім молодих художників, зокрема Петра Нагуляка, Анатолія і Галини Кравченків, Дмитра Жижина, Сергія Споденюка, Валерія Цоніна, Юрія Валюка, Олександра Вербича, Ігоря Терехова, Світлани Єгорової, Тетяни Поповиченко, Тетяни Міхової, Євгенії Земляницької-Сакалюк, Валентини Григор’євої, Тетяни Романенко та інших.

Така активність акварелістів не випадкова. Одеса готується до ще масштабнішого заходу, який запланований на 24 листопада у Музеї західного і східного мистецтва — Першої всеукраїнської виставки акварелі. Ініціатором цього проекту є наша обласна організація спілки художників, яку підтримала НСХУ. Серед членів оргкомітету — відомі імена: Володимир Чепелик, Ігор Волощук, Олександр Цибульський (Київ), Анатолій Горбенко, Сергій Савченко, Анатолій Кравченко (куратор проекту, Одеса). Вибір нашого міста невипадковий, адже воно місто має давні традиції розвитку цього виду малярства і свою сформовану школу. Пропоную невеличкий екскурс в історію.

Минуло ще п’ять років після закінчення нами Одеського політехнічного інституту. За цей час ми знайшли всіх друзів з групи того пам’ятного випуску 1961-го. Ці пошуки могли б бути радіснішими та результативнішими, якби не втрати.

55 років тому 25 юних однокурсників вийшли освоювати нелегку дорогу життя. Сьогодні, подолавши всі труднощі на цьому шляху, нас залишилося десятеро. З них Н.Ф. Горожанова, С.В. Борбела, Н.А. Ємельянов, Ж.С. Петрова, Р.Н. Потерейко, Ф.П. Хмелевський, В.Т. Фадєєв продовжують працювати або посильно займатися домашнім господарством, а А.Л. Крамной, В.М. Осадчий і В.Р. Струцинський — на заслуженому відпочинку.

Ми з глибоким сумом вклоняємося світлій пам’яті тих наших друзів, яких з нами вже нема. Хай охороняє їхній вічний спокій добра пам’ять та любов рідних і близьких. Серед тих, хто пішов із життя, — В.М. Алексєєв, О.Ф. Білоусова, В.І. Бурий, Л.Н. Бура, Л.В. Гінкер, В.А. Демченко, В.А. Дудка, Л.В. Ємельянова, В.А. Кретов, А.С. Мізюк, В.А. Леоненко, О.Д. Сергієнко, А.А. Степенков, В.П. Фомічов, Р.Ф. Шароватов.

Усі ми багато років віддавали свої сили й знання справі розвитку промисловості і зміцненню економіки країни. Наше виховання вимагало жити не в спокої і бездіяльності, а прагнути бути корисними сім’ї, колективу, суспільству. І сьогодні кожен з нас, залежно від сил і можливостей, продовжує працювати з притаманною йому активною життєвою позицією.