Монополія чужого сміху, або Допоки українці залишатимуться без зброї масового ураження?

Та, за логікою сучасного стану культури, українці у ХV—ХVIII століттях мали б дозволити турецьким чи московським блазням смішити себе. Жарти мали б бути про невдалі моменти життя козаків та гетьманської шляхти. Більше того, про все те чужоземні коміки мали б іронізувати мовою гнобителів. Складно таке уявити, чи не так?

Від того часу, як українці усвідомили себе нацією, якій є що сказати, і змогли вибороти право на свободу власного слова, гумор не зникав із друкованих видань. Тільки на початку минулого століття світ побачили «Шершень», «Будяк», «Жало», «Зиз», «Маски», «Точило», «Ґедзь» і десятки інших українських гумористично-сатиричних видань. Більшість із них українці випускали в еміграції або під колоніальним та окупантським тиском. Тобто в умовах, наближених до сьогодення, але все ж таки набагато гірших.

У політиці зовнішній сьогодні масово вражають крилаті ракети та бойові бактерії. Наша ж країна вже давно вражає світ іншим — власною статистикою. Про те, скільки у нас крадуть і наскільки безкарними залишаються безсоромні зайди. Але всередині країни, в умовах війни із прадавнім ворогом, виплати непомірних податків та комунальних зборів, тотального зубожіння й зневіри в майбутнє після чергової не доведеної до кінця революції, українці вже третій рік залишаються беззахисними. Їхня зброя, масова і безжальна, вже третій рік мовчить.

А що залишилося? Запозичене як не від московитів, то від Заходу. Безлике і ніяке, «головне, щоб продавалося за гроші». Слабка прив’язка до України. Одне й те саме, не кумедне, а, скоріше, наївно-бідолашне. Затерті до дірок побутові теми, що через свою слабкість і сумнівну якість підігріваються щедрим закадровим сміхом. І це в країні, яка стоїть на краю неймовірно глибокої прірви! І це серед народу, який чверть століття безсоромно буксує на одному політичному й економічному рівні!

Затих, народжений ще славними ратниками-русичами та шибайголовами-запорожцями, глибокий та різкий, колючий та інтелектуальний український гумор. А з ним розчинилася в просторі «життя по-новому» й українська сатира. Розчерк пера безликого чиновника часів царювання горезвісного дурисвіта з Межи-гір’я припинив існування журналу «Перець», без якого неможливо уявити українського гумору, та й взагалі української культури.

Понад дев’яносто років цей журнал був головною вітриною українського гумору і сатири. Єднав навколо себе відомих митців, як-от О. Вишню, О. Довженка, М. Рильського, і давав можливість проявитися молодим умільцям на дотепи. Такими в післявоєнний час стали С. Олійник, П. Глазовий, Є. Дудар і десятки інших. У 1961 році світ побачив мультфільм «Пригоди Перця», до сценарію якого долучився відомий український поет-сатирик П. Глазовий, а до анімаційної роботи — згодом уславлений своїми «Козаками» В. Дахно. Робота тривала два роки, й українці змогли побачити живого і відважного героя — Перця, який бореться проти бюрократії та браконьєрства (не чужі нам проблеми, чого варте лише питання маєтків та бурштину). Такий собі супергерой, на яких в Україні є величезна потреба й сьогодні, як у художньому сенсі, так і в реальному житті.

До останнього часу, тобто до 2013 року, «Перець» був чи не єдиним українським періодичним виданням, яке зберігало незламний, веселий український дух. Незважаючи ні на тоталітарну епоху, ні на репресії щодо працівників, він зберігав ознаки української самобутності. Звісно, багато що з категорії «буржуазного націоналізму» не потрапляло на шпальти «Перця». Там, де доводилося притупити перо фейлетоністам чи авторам гуморесок, могли сміливо дати волю пензлям карикатуристи і шаржисти. Як наслідок, дев’яносто років, нехай дещо понівеченої підмосковським лихоліттям, але саме — української сатиричної традиції.

Не менш важливим є те, що «Перець» — журнал україномовний. Він майже століття плекав розвій власне українських дотепів, а залучені іноземні подавалися у перекладі на мову народу. Тому відмовитися від такого журналу сьогодні — це ще раз, уже за власною, а не зовнішньою охотою, завдати удару по розвитку нашої мови і віддати першість у жартах московській — мові колоніалістів.

У когось можуть виникнути сумніви стосовно доречності «Перця» у сучасній Україні, адже це, мовляв, «совкове» видання. Певною мірою це правда. Колоні-альна залежність України впродовж сотень років витворила багато стовпів рабства, але не тільки це. На превеликий жаль, неможливо відмовитися від усіх надбань народу часів совєцького режиму, адже деякі з них є геніальними й унікальними. Ніхто ж не агітує за вихід України з ООН через те, що спочатку вона потрапила до цієї організації як зв’язана «по руках і ногах» та німа маріонетка. Не виникає також думка знищити КБ «Антонова» чи КБ «Південне», бо вони є творіннями «совєтів», які хотіли забомбардувати весь світ. Просто варто перестати малювати червоні зірки та бородаті профілі на фюзеляжах літаків і ступенях ракет. Що вже й казати про тисячі мистецьких зразків давніших часів, які часто творилися постатями, не надто дружніми до українців.

«Перець» — це не просто звичайне друковане «шароварницьке» видання. Це — багатошаровий феномен. Він, як місток, єднає нашу сучасну культуру з минулими століттями. Бо там, де нема сміху і панує сум та пригнічення, неодмін-но наступить поразка. Хтось колись бачив здобуття перемоги тими, хто у пригніченому стані? Спитаймо будь-якого сучасного учасника оборони сходу України від російських фашистів: чого їм бракує для підняття бойового духу (звісно, крім зброї, логістики і вчасних наказів)? І почуємо, що для тих, кого держава не зуміла в школі навчити основам народної ідеології, літератури і філософії, найкращим засобом для душевної рівноваги могли б стати сатира і гумор. Користуватися чужим гумором як летальною чи стрілецькою зброєю — безперспективно. Стратегія перемоги — це не взяти в когось, а потім повернути, щоб і далі залишатися слабким. Це створити своє, перемогти й користуватися ним і надалі. Це стосується і виробничих потужностей, і наймогутнішого в літературі засобу боротьби з бацилою пораженства — гумору.

Великий галас в Україні рік тому зчинився через атаку терористів на французький «Шарлі». Так, французи «показали фанатикам їхнє місце», що ще раз підтверджує важливість подібних видань сьогодні. Але ж їхнє видання за своїм характером, традиціями й досягненнями і близько не стоїть поряд з українським «Перцем». Зате наші любителі «матір рідну забути» і вхопитися за чуже поспішили проголосити, що «вони — це Шарлі». А хто оголосив свою солідарність із по-тихому, по-злодійськи прикритим «Перцем»? Його редактор і команда не піднімали великого галасу, бо не усвідомлювали, що Україна може бути аж такою бездумно-бездушною. Останній редактор М. Прудник уже три роки, як не показується на люди, хоча кому, як не йому, було б доводити товстошиїм особам із міністерств, що саме має справжню цінність в українській культурі. Провідні карикатуристи «Перця» впродовж трьох років після закриття журналу видають на громадських засадах — самвидавчий — кількасторінковий буклет «Перець на передовій». Ось так українці скотилися назад, до самвидаву. Але самвидаву достатньо лише для підпілля.

Тому маємо усвідомити, що цього занадто мало, бо в українців зараз, на відміну від минулого століття, є ВЛАСНА держава. А що має відбуватися у не польській, не московській і не турецькій Україні? Напевне, саме те, що потрібно українцям. Причому не кільком десяткам паразитів, а всьому багатомільйонному народові. Всі, хто читав з дитинства і до 2013 року «Перець» (а таких сотні тисяч), або ті, хто усвідомлює, що таке гумор і сатира, підтримують ідею відновлення цього журналу в Україні. Літературо-знавці, критики, карикатуристи, впливові письменники та журналісти — всі підтримують, але ніхто не береться за таке діло, бо усвідомлюють складність боротьби проти сучасного бюрократизму. А ще серед цих кіл панує якась тотальна переконаність, що справами зі збереження власного культурного надбання має займатися держава. Та, яку ще десятки років треба примушувати почати піклуватися про українців…

Звісно, «Перець» має осучаснюватися, переходити на новітні засоби поширення і т.д. Але це другорядне, бо першочергове завдання — відновити видання найвідомішого і найпотрібнішого сьогодні в Україні журналу. Як це має статися: чи держава оговтається під тиском громадськості і виділить частину невкрадених з бюджету коштів, чи громадськість візьме закордонний грант й оживить власну культурну цінність — неважливо. Головне — аби ми в своїй хаті не забували про те, що в ній хоча б тихо, на сторінках поодиноких видань, має лунати й своя солодко-гірка правда. І, хто-зна, може, колись, завдяки цьому в нашій хаті ще й власна сила та воля запанують.

Ігор СТАМБОЛ.