№ 78 (21756) субота 10 вересня 2016 року

Цього тижня в затягнутій хмарами внутрішній та зовнішній політиці України стали з’являтися просвіти. З’явилася надія, що погода зміниться на кращу або, принаймні, не здійметься буря.

Саміт G-20 не став новим «Мюнхеном»

На кінець серпня і початок вересня 2016 року Кремль запланував широкомасштабну спецоперацію, спрямовану на підрив української держави. Гасу московські стратеги не придумували і велосипеда не винаходили. Вирішили повторити атаки серпня 2014-го та лютого 2015-го. Завдання ставилося те ж — примусити Україну до капітуляції, але здійснити задумане передбачалося іншими засобами. Не агресією, замаскованою під наступ сепаратистів, а загрозою прямого вторгнення російських військ, стягнутих до кордонів України.

Провокація з «кримськими диверсантами» була стовідсотковим «казусом беллі», приводом для оголошення війни, а те, що війна не відбулася і спецоперація успіху не принесла, залежало не від Путіна, а від одностайної реакції лідерів провідних держав світу. Вони російську гру розгадали і на саміті G-20 в Ханьчжоу не погодилися на новий «Мюнхен». Не дозволили будь-кому розпоряджатися долею України за її спиною.

Після відсічі, яку президент Росії отримав на саміті «двадцятки», стало зрозуміло, що продовжувати військовий тиск не має сенсу, а витіснення України з «нормандського формату» жодних дивідендів Кремлю не принесе. І Путіну, як він сам висловився, «доведеться спілкуватися з Порошенком». Для такого спілкування (воно в рамках «четвірки», ймовірно, відбудеться на початку жовтня в Берліні) треба підготувати порядок денний. І такий порядок, швидше за все, буде мирним. Мирним у тому сенсі, що Олланд, Меркель і Путін з гаслом «поганий мир кращий за добру війну» спробують натиснути на Порошенка і законсервувати ситуацію на Донбасі.

Наша газета вже не раз писала про перипетії, які точаться навколо стратегічного для держави, а для Одещини — і поготів, підприємства. Бо його подальша доля справді може кардинально поміняти і соціально-економічну (зарплати нашим землякам, котрі працюють як на самому заводі, так і в організаціях та установах, що отримують фінансову допомогу від ОПЗ), й екологічну, і навіть політичну ситуацію в області.

Про ситуацію навколо ОПЗ послідовно розповідає і впливова газета «Дзеркало тижня. Україна», публікуючи на своїх сторінках міркування столичних та міжнародних експертів. Сьогодні пропонуємо вашій увазі статтю з найсвіжішого номера DT.UА, в якому висловлюється сподівання, що підприємство наразі ще контролюється державою в особі Фонду держмайна. (Зокрема, попередню статтю із «Дзеркала», в якій ішлося про наміри та спроби приватизації ОПЗ, — «Одеський припортовий: продати чи «сплавити» — «ЧН» передрукували 16 липня). У тій статті зверталася увага на несприятливу для продажу ОПЗ кон’юнктуру ринку, непрозорість оцінки та занижену вартість підприємства. А також на відсутність чітких інвестзобов’я-зань для його майбутнього власника, нечіткість соцгарантій працівникам ОПЗ і жителям міста Южного, багато інших принципових питань.

Однак після чергової невдалої спроби продати ОПЗ прем’єр Гройсман раптом заявляє, що ціну продажу підприємства завищено чи не вдвічі...

Вирішуючи, чи продавати, коли, кому і за скільки переважну держчастку в ПАТ «Одеський припортовий завод», Фонд держмайна і Кабмін мовчать про технологічно пов’язаний з ОПЗ аміакопровід Тольятті—Одеса. Хоча цей бізнес справді тісно пов’язаний з ОПЗ, він сам по собі вельми прибутковий. Державі слід добре подумати, чи продавати його разом з ОПЗ, чи все ж таки залишити під своїм контролем. Питання — на сотні мільйонів доларів.

Той, хто економить на школах, будуватиме тюрми.
Отто фон БІСМАРК.

1 вересня 2016 року було найсумнішим днем за всі часи існування Долинівки, Маразліївки, Великомар’янівки та Олексіївки. У цих селах новоствореної Маразліївської громади Білгород-Дністровського району ліквідували школи. Смуток, жаль, сльози на очах — усе це переповнювало місцевий люд у світлий День знань. Тоді, коли в інших містах та селах України раділи й святкували, тут панували біль, розпач, порожнеча. Автобус забрав учнів з рідних шкіл і повіз розбитими дорогами в іншу, так звану опорну…

Такого тут ще ніколи не було: ні під час проживання німців, ні під час господарювання румунів, на за радянської влади, ні за часів самостійної України. 25-й, ювілейний, рік незалежності для чотирьох шкіл громади взагалі став фатальним — їх ліквідували!

Більше півроку члени громади намагалися зробити все, щоб зберегти освітні осередки у селах, бо це єдине і найдорожче, що залишилося в них. Писали листи до Верховної Ради, Президента, Міністерства освіти і науки, начальника департаменту освіти і науки облдержадміністрації, начальника відділу освіти Білгород-Дністровської райдержадміністрації О.Б. Самосудової-Грозової, голови Білгород-Дністровської районної ради В.В. Лобанова, голови РДА М.І. Тітарчука, народного депутата Верховної Ради В.Д. Барвіненка, голови Одеської ОДА М.Н. Саакашвілі, представника Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини тощо. З Києва листи переадресовували в Одесу, а звідти приходили майже однакові відповіді: школи не закривають, а реорганізовують, сільська рада має на те повноваження. Жодного чиновника не зацікавили проблеми, про які йшлося у листах: поганий стан доріг, велика відстань між селами, хворі діти, які не переносять перевезень, неоснащеність опорної школи, незакуплені автобуси. Жоден не приїхав і не подивився 1 вересня в очі учням, батькам, вчителям та не байдужим до життя шкіл місцевим жителям.

Складання присяги, навіть якщо це присяга ліцеїста, — відповідальний і незабутній крок. Особливо ж, якщо ти мрієш захищати Батьківщину і складаєш таку присягу в присутності тих, хто нещодавно повернувся з передової, а тим більше — перед щойно відкритою меморіальною дошкою Героя, полеглого в боях за цілісність і незалежність Вітчизни.

Саме таким, хвилюючим, був цьогорічний День знань в Одеському муніципальному ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою, слухачі якого не тільки отримали свої перші погони й уперше марширували плече до плеча з новими товаришами, а й стали учасниками вшанування пам’яті колишнього учня цього закладу Дмитра Володимировича Васильєва (позивний «Рубін»), який загинув у бою на Донеччині, кавалера ор-денів «Богдана Хмельницького» II та III ступенів.

Юність уродженця Київщини Дмитра Васильєва пройшла в селищі Чорноморському (Лиманський район). Меморіальну дошку в пам’ять про свого учня на фасаді тамтешньої школи встановили у червні нинішнього року. Ще школярем вирішив піти стопами батьків-військовослужбовців, відтак закінчив спочатку Одеський ліцей, а потім — Львівський інститут Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного.

На посаді командира механізованої роти вже на початку червня 2014 року Дмитро Васильєв був на передовій. Учасник боїв за Савур-могилу та під Амвросіївкою. Був поранений. Після лікування повернувся на фронт під Донецьк. Там, поблизу села Славне Маріїнського району, 31 травня 2015-го спецгрупа під командуванням капітана Васильєва, що виконувала завдання із рекогносцировки місцевості на нових позиціях батальйону 28 ОМБр, потрапила під шквальний вогонь з гранатометів і стрілецької зброї диверсантів-сепаратистів під командуванням бойовика на прізвисько «Хатаб». Українські воїни прийняли бій, але сили були не рівні. Один із бійців загинув, ще один був важко поранений, а двоє захоплені в полон. Важко поранений капітан відмовився здаватися в полон ворогу. Нескореного воїна за наказом «Хатаба» один із бойовиків убив контрольним пострілом у голову. Похований Герой у Чорноморському.

У четвер жителі Іллінки Біляївського району провели в останню путь свого земляка – командира одного з підрозділів Центру спецоперацій морської піхоти, капітана 3-го рангу Олега Мединського (1968 — 2016).

Професійний військовий (у морському спецназі прослужив чверть століття), висококласний спортсмен і тренер з кіокушин-кан карате (чорний пояс, другий дан) загинув під Маріуполем 5 вересня, у час вкотре оголошеної «повної тиші», яка продовжує забирати життя найкращих...

Після багаторічної служби у морському спецназі Олег Костянтинович звільнився у запас і присвятив своє життя вихованню молоді: в Очакові, де мешкав із сім’єю, створив військово-патріотичний спортивний клуб «Майський». Молодий, енергійний, він би виховав ще не одне покоління справж-ніх чоловіків, радів би звершенням трьох своїх дітей, виростив би онуків (їх у нього зосталося двоє). Але кровожерлива орда, що напала на нашу землю, перекреслила ці мирні плани і він повернувся у стрій, став на захист Вітчизни. Із 2014 року перебував у зоні проведення АТО. Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

«Вусатий», таким був позивний капітана, загинув під Маріуполем під час виконання спеціального завдання.

У 2017-у українська спільнота відзначатиме 75-річчя створення Української повстанської армії.

Ця військова формація залишила помітний слід в історії України і стала яскравою сторінкою боротьби нашого народу за свою незалежність. Для учасників сучасної російсько-української війни героїзм бійців УПА — яскравий приклад віри і відданості.

З ініціативи Центру національного відродження створено світовий громадський оргкомітет з відзначення цієї дати, який очолює голова ОУН(б) Стефан Романів.

Центр національного відродження звернувся до вищих органів влади з проханням проголосити 2017-й роком 75-ліття створення УПА та гідно відзначити цю ювілейну дату на державному рівні і закликав патріотичні громадські організації в Україні та діаспорі взяти активну участь у вшануваннях.

На горі Лисоня у Тернопільській області відкрили перший в Україні меморіальний комплекс січових стрільців.

«Рівно сто років тому, 3 вересня 1916-го, на цій горі Українські січові стрільці дали бій військам царської армії. У пам’ять про цю подію на цій вершині збудовано капличку, насипано символічну могилу, поруч впорядкували цвинтар, де поховані українські та австрійські вояки, які загинули тут під час Першої світової війни», — цитує «Укрінформ» слова голови Бережанської райдержадміністрації Володимира Петровського.

«Січовими стрільцями були найкращі представники українського суспільства — вчені, літератори, журналісти, митці, студентська та гімназійна молодь тощо. Історія цього військового формування, його ідейна та культурно-мистецька спадщина є частиною національної свідомості. Героїзм та самопожертва січових стрільців — приклад незламності духу та звитяжності для усіх поколінь українців. Адже й сьогодні, як і сто років тому, наш народ боронить рідну землю від російських імперських посягань», — йдеться у привітанні Президента України з нагоди пам’ятної дати.

У рамках основних урочистостей з відзначення 100-річчя цього подвигу відбувся фестиваль «Дзвони Лисоні», презентації наукового збірника «Стрілецькі пісні» та наукової монографії про стрілецтво, реконструкція бою, що тривав тут у вересні 1916-го між українськими патріотами та військами російської царської армії.

Чи то буря, чи то грім

Чи то буря, чи то грім,
Чи реве хмаролім,
Що земля на сто миль
        грає грізно?
То зібрався в похід
Український нарід,
В ряд вставай,
    щоб не було запізно.

Якщо ми схочемо уявити завтрашній день будь-якої держави, то маємо пам’ятати таку просту істину: най-більших успіхів здобуває той народ, прагнення якого збігаються з основними закономірностями поступу історії. Це, насамперед, стосується нашої України, яка намагається відповідати основним тенденціям розвитку європейської цивілізації.

Найважливіша з них проявилася на межі ХVІІІ—ХІХ ст. у вигляді національно-культурних рухів і формування націй. Особливо динамічно розвинувся цей процес на європейському континенті, де для цього були найсприятливіші передумови. Німецький філософ Йоганн Гердер, який всебічно його вивчав, слушно наголошував, що нові спільноти відрізняються своєю вищою консолідованістю і свідомістю, стають «рушійною силою» історії. Ця тенденція стала всеохоплюючою і нездоланною на наступні століття.

Українці в той час теж не стояли осторонь загальноєвропейських процесів. Навпаки, ще у середині ХVІІ ст. вони зробили важливий крок для затвердження національної самостійності, відірвали свої землі від Речі Посполитої, утворили Козацько-Гетьманську державу. Сподіваючись на зміцнення своєї оборони, уклали союз з Москвою. І тут тенденція національного відродження раптом загальмувала. Справа в тому, що московити були далекі від європейських ліберальних цінностей, вони вже тоді «зациклилися» на своїй міфічній величі, на імперській політиці «збирання земель» і підкорення сусідів. Тому рівноправного союзу не вийшло, і невдовзі після Переяславської ради російські військові гарнізони заполонили українські землі, почався полі-тичний та воєнний тиск на гетьманів, обмеження прав та свобод козацтва, впровадження російських порядків. Перемога українців над російською армією під Конотопом, повстання під проводом Івана Мазепи та інші протести не змінили наміри московської влади підкорити український народ. (Вводити «міжнародні санкції» тоді ще було нікому). В результаті наприкінці ХVІІІ ст. Російська імперія остаточно ліквідувала залишки української державності — знищила Запорізьку Січ, скасувала гетьманське правління, ліквідувала козацькі полки, офі-ційно запровадила кріпацтво для українського селянства тощо. Все це, безумовно, набагато ускладнило подальший розвиток демократичних засад в Україні.

Експерти ВГО «Інститут Республіка» презентували результати дослідження активності громадян у вирішенні питань місцевого та обласного значення. На жаль, висновок невтішний: люди, по суті, не застосовують інструментів свого впливу на владу. Про активність/неактивність наших громадян, включення їх у громадські та політичні процеси, про найближчі прогнози для громадянського суспільства України — в інтерв’ю «Громадського простору» (www.prostir.ua) із заступником голови «Інституту Республіка» Олександрою СКИБОЮ.

— Якщо підсумувати наше дослідження, то воно свідчить про те, що українці — великі оптимісти і що вони хочуть здаватися кращими, ніж є насправді. Коли ми запитували, чи знають люди про ті інструменти, які дають їм можливість впливати на владу (громадські слухання, електронні петиції, місцеві ініціативи тощо), чи застосовують їх, то виходило, що вони нібито чули і знають про них, але дуже мало користуються ними. Тому, на мою думку, завдання громадянського сус-пільства — не лише вчити, а на практиці, як то кажуть, брати людей за руку й показувати, як можна організовувати громадські слухання, збори, як писати звернення до органів влади і т.д.

— Чи змінив Майдан щось у цій тенденції, чи відкрили люди для себе якісь нові інструменти громадської участі?

— Ми не порівнювали ці показники до Майдану та після, але відчуття… Мені здається, що Майдан, передусім, сформував запит людей на громадську активність. Люди почали більше цікавитися інформацією про громадські організації, про те, яким чином вони можуть брати участь у вирішенні питань на місцевому рівні, почали трішечки більше спілкуватися з владою. У мене нещодавно був цікавий діалог зі звичайними людьми. Вони казали: «Як завжди, винні президент, уряд і т.д.». Я їх запитую: «Скажіть, будь ласка, а чи знаєте ви вашого місцевого депутата?». Відповідають: «Ні». Наступне питання: «А на кого ви краще можете вплинути — на президента чи на вашого місцевого депутата?». І тут вони починали замислюватися. Важливо донести до людей позицію, що потрібно починати із себе, зі свого мікрорайону, села, міста і намагатися більше використовувати ті можливості, які здатні принести результат.

Боротьба з міжнародним тероризмом і внесок України

П’ятнадцять років тому, 11 вересня 2001-го, стався один із наймаштабніших та найгучніших терористичних актів в історії США та всього світу: смертники з «Аль-Каїди» таранили пасажирськими літаками башти-близнюки Всесвітнього торговельного центру у Нью-Йорку, які були своєрідним символом величі Америки.

Наступного дня президент Сполучених Штатів Джордж Буш у зверненні до громадян заявив: «Це більше, ніж теракт, це пряма воєнна агресія... Ворог напав віроломно, обравши своєю метою беззахисних людей, і боягузливо сховався... Ворог думає, що він у найнадійнішому укритті і ми його не знайдемо. Але він помиляється. США використають усі... ресурси, щоб знайти його і викоренити те зло, яке він несе... З нами — все миролюбне світове співтовариство».

Громадськість відразу розцінила тер-акти 11 вересня як другий Перл-Гарбор. США оголосили війну міжнародному тероризму, яка триває до сьогодні. По суті, це був перший факт в історії НАТО, коли було задіяно 5-у статтю статуту організації: напад на члена Альянсу означає напад на весь Альянс.

Першим кроком-відповіддю Сполучених Штатів стало проведення операції «Нескорена свобода» відразу в кількох країнах — Західній Сахарі, Судані, Сомалі, Афганістані та Філіппінах. Весною 2003 року Антитерористична коаліція на чолі зі США розпочала війну проти Іраку, яка закінчилася поваленням режиму Саддама Хусейна й увійшла в історію під назвою операція «Шок та трепіт». У 2008-у Ізраїль провів самостійну антитерористичну операцію в Секторі Газа під назвою «Литий свинець». Нарешті, 2 травня 2011-го американські спецпризначенці в результаті операції «Спис Нептуна» знищили у Пакистані лідера терористів Усаму Бен-Ладена, якого було означено як «Ціль № 1».

Фотовиставка «Між війною і миром. Україна — Ізраїль», що відкрилася 9 вересня у приміщенні єврейського культурного центру «Бейт Гранд» (вул. Ніжинська 77/79), присвячена тій тонкій, крихкій межі, яка відділяє мирне життя від війни і смерті.

Два народи живуть мирним життям, але звикли до червоних написів «укриття» на будинках рідних міст і щохвилини готові до сирени та до звичного для ізраїльтян «впасти на землю і закрити голову руками». Саме так робили ізраїльські діти на канікулах за кордоном: почувши в небі салют, вони лягали на землю і закривали голову руками. Саме так діяли під час феєрверків діти-переселенці із зони АТО. Це наш світ, наша реальність — ізраїльтян та українців.

Є дуже багато подібного і близького між сьогоднішніми Ізраїлем та Україною: боротьба за свою землю, відстоювання незалежності, мужній опір ворогу, прагнення миру. Дедалі частіше ми чуємо в Україні порівняння з Ізраїлем, бачимо, як історія цієї країни надихає нас, українців. Ми бачимо потужний волонтерський рух серед ізраїльтян, які допомагають пораненим українцям, сиротам, що опинилися на лінії зіткнення на Донбасі. А це — народна дипломатія, порозуміння між людьми, яке працює набагато ефективніше і швидше від політики.

Урочиста церемонія відкриття відновленого естрадного майданчика «Черепашка» відбулася 7 вересня на головній алеї парку ім. Т.Г. Шевченка. Право першого концерту на старій-новій сцені було надано музикантам муніципального театру духової музики ім. О.Я. Саліка та дитячим творчим колективам.

З’явилася цей естрадний майданчик у парку Шевченка ще в 1936-у і довгі роки користувалася великою популярністю серед одеситів. Під навісом у вигляді черепашки проходили концерти відомих виконавців та виступи аматорів художньої самодіяльності, там знімали кіно. У період запустіння 1990-х майданчик був практично повністю зруйнований і розкрадений вандалами: демонтована гримерна, металеві деталі, зрізані лавки для глядачів. А кілька пожеж знищили і саму дерев’яну «Черепашку».

Волею обставин мені довелося побувати в Кривому Озері буквально через кілька днів після резонансного злочину: вбивства поліцейським місцевого жителя — 32-річного Олександра Цукермана. Намагаючись збагнути природу цього жахливого випадку, я уважніше, ніж раніше, придивився до плину місцевого життя.

Насамперед вразила невластива для райцентру тиша. Ніхто не палив тут шин і не перекривав дорогу. Над селищем висіло втомлене за пекуче літо сонце. Розкішні ялини навпроти будівлі місцевої влади контрастували з вицвілими кленами на прилеглій вулиці. Низка раніше успішних магазинів нині напівзачинені й напівзабуті. «Продам» — читаю напис на кафе, схожому на якийсь бастіон. Поряд без будь-яких ознак життя — довжелезна сіра споруда. Давно забув про своє призначення газетний кіоск, за його запиленим склом повзає сонна муха...

Здається, тиша накочується сюди з берегів річечки з ласкавою назвою Бульбока, яка ближче до центру розкинулася широким плесом. Очерет ані шелесне. З мосту лише видно, як у товщі води снують дрібненькі плотвички...

Але цей спокій оманливий. Недавно два дні дно тієї ж річки прочісували водолази, які шукали пістолет — знаряддя вбивства. Не знайшли, і тепер виникає питання: чи щирим був у своїх свідченнях підозрюваний?