Італійський сюжет

Трудова міграція… Щороку вона дає Україні 14 мільярдів євро. Вважається, що вони йдуть на підвищення рівня життя громадян, створення або розширення власної справи — якогось там бізнесу, поліпшення житлових умов тощо. Наша держава — переконані творці фільму — такого інвестора могла б і не мати, і, можливо, наша економіка не падає остаточно саме завдяки тому, що ці люди не сидять на місці. Отже не варт розглядати ситуацію, як катастрофічну. Не треба дивитись на це тільки з власного пенька. Так воно є на всьому світі.

Це — майже цитата, тільки що без лапок. Мовлено на пресовій конференції після перегляду фільму. Його автори, звісно ж, не розставляють жодних крапочок над «і», бо тоді не було б художнього твору, яким є фільм. Але зрозуміло й так, що за тими «інвестиціями» дуже часто — розпад сімей, особисті трагедії учасників процесу, а передовсім у зв’язку з цим — дітей, руйнація родинних підвалин, традиційних для української нації. Картина констатує факт, ситуацію, навіть означує проблему, але замало простору для осмислення. Тут пішли найкоротшим шляхом. Усі про все знають: чоловік Дарини змирився з тим, що його дружина підпадає під категорію «курви» (слівце з лексикону і з власного життєвого досвіду його сусіда), закоханий хлопчина все прощає Мирославі та готовий прийняти її такою, як є. Дарина, однак, хоче віддати дочку за батька дитини, коли ж той відмовляється, сватає її за бідного та закоханого.

Чи надовго все це? Фільм лише означує проблему, а хотілося б — ні, не шляхів її вирішення — хотілося б дізнатися про причини такого становища, хоча всі ми добре знаємо це, але сказати про це мистецькими засобами — лише додало б фільму гостроти й було б на користь сучасній українській кінематографії.

Те, що нам пропонує сьогодні кіно, телебачення, а нерідко й театр, не витримує жодної критики. Весь цей непотріб майструють з однією метою: щоби людина не думала про щось важливіше, суттєвіше. Якщо не про злиденне своє існування, то, наприклад, про те, як держава примудрилася втратити власне кіновиробництво, всі свої кінотеатри, відучила людей ходити в кіно, дивитися українські фільми, бо їх, властиво, майже нема, чому допускає засилля чужих стрічок, які згубно впливають на українців...

Фільм «Гніздо горлиці» винятково український, хоч і зроблений методом копродукції, себто спільно з італійцями. Він дивиться з неослабною увагою, змушує про щось думати, викликає певні емоції.

Тож повернемось до головної героїні фільму. Людина приїхала у цілковито чужу країну, анічогісінько не знаючи, які тут правила та уклад життя, і що їм потрібно, тим італійцям, від хатньої робітниці. Не знаючи ані слівця по-їхньому. Давня знайома чи подруга, котра вже влаштувала тут своє життя, допомогла з працею (не задурно, звісно ж), а далі — наодинці з тисячею проблем.

Творці картини не перекладають українською італійські репліки, щоби глядач глибше відчув, що таке опинитися в цій ситуації цілковитої глухоти і німоти. Тобто італійська мова звучить у фільмі без перекладу. Але дивно: у глядача не виникає відчуття дискомфорту. Йому цікаво остерігати за героїнею та за всіма її халепами. Послуговуючись вельми скромним арсеналом виражальних засобів, актриса розповідає історію своєї героїні досить стримано і з глибоким підтекстом. Розповідає начебто втомлено, та все ж зберігаючи душевні сили для подальшого життя — вже на Батьківщині. А може, й ні, хтозна? Й ми розуміємо, що те, подальше її життя буде достатньо складним.

«Гніздо горлиці» — добре і якісно зроблений фільм, картина саме для міжнародного конкурсу, хоч і без особливих режисерських витребеньок, як це зараз практикується з розрахунку на участь у фестивалях. Розповідаючи про зйомки, режисер зазначив, що нинішнє українське кіно є дуже ентузіастичним та ініціативним, нерідко доводиться тривалий час чекати фінансування, отже й зар-платні. «Ми дуже вдячні колишній

очільниці Держкіно Катерині Копиловій та Пилипу Іллєнку (її наступникові): при ній проект було запущено у виробництво, а при новому голові — успішно завершено. У наших умовах, як на мене, і те, й друге може бути прирівняне до подвигу — що запустити картину, а що закінчити її».

Роман КРАКАЛІЯ.

Замість післяслова. За версією журі VІІ Одеського міжнародного кінофестивалю, картина «Гніздо горлиці»» отримала нагороду за кращий україн-ський фільм — статуетку «Золотий Дюк» та грошовий приз у розмірі 50 тисяч гривень.

Р.К.