Польський щоденник. «Візантійське» Підляшшя. Біловезька пуща

За Ризькою мирною угодою 1921 року, західноукраїнські та західнобілоруські етнічні землі опинилися під владою Польщі. В кордонах II Речі Посполитої залишилося близько чотирьох мільйонів православних, у тому числі понад 2,5 мільйона українців. За національним складом 70% православних становили українці, більше 28% — білоруси, решта — литовці, поляки, росіяни. 13 листопада 1924-го константинопольський патріарх Григорій VII підписав «Патріарший і синодально-канонічний томос Вселенської Царгородської патріархії про визнання православної церкви в Польщі автокефальною». Урочистості з цієї нагоди відбулися у Варшаві у вересні 1925-го, в них взяли участь представники Константинопольської та Румунської церков, а також члени польського уряду.

Також у томосі Вселенського патріарха мовилося: «… перше відокремлення від Нашого престолу Київської митрополії і православних митрополій Литви та Польщі, залежних від неї, а також прилучення їх до святої Московської церкви настало не за приписами канонічних правил…». Важлива цитата про канонічність і не канонічність.

Після зайняття Польщі радянськими військами та встановлення сталінського режиму почалися репресії проти ієрархів православної церкви, більшості єпископів та багатьох священиків. Під тиском радянських спецслужб 1948-го Польська церква «зреклася» автокефалії 1924 року і прийняла «благословенство» та автокефалію з мо-сковських рук. Діяльність її відновлена після па-діння комуністичного режиму. Сьогодні Біло-стоцько-Гданська єпархія має 57 парафій, три монастирі, 263000 віруючих.

Найбільший у Польщі модерний православний храм Святої Трійці стоїть у містечку Гайнувка.

А наш шлях веде далі — до особливого культового місця, справжнього храму природи. З Гайнувки лісами зо двадцять кілометрів, як завжди, якісної дороги, до села Біловежа. За ним — заповідна Біловезька пуща — царство зубра. З цією магічною назвою виникають різні асоціації. Одна з них — геополітична. Недалеко звідси, лише на білоруській стороні, 7—8 грудня 1991 року, після історичного українського референдуму 1 грудня, була підписана Біловезька угода, внаслідок якої Радянський Союз назавжди припинив своє існування. Підписали її Леонід Кравчук, Борис Єльцин і Станіслав Шушкевич.

Про те, що західна частина Біловезької пущі розташована в Польщі, в нас мало хто знає. Колись у цих місцях любив полювати сам князь Руси-України Володимир Мономах, пізніше сюди на полювання приїздили литовські князі, польські королі, а потім — російські царі. На місці царської мисливської резиденції, знищеної у Першу світову, серед міцних крислатих дубів — адміністративна будівля заповідника. А про царську Росію нагадує цегляна церква Святого Миколи-Чудо-творця та залізнична станція, збудована для потреб царської сім’ї. Колись тут водилися й ведмеді, але за царською забаганкою всіх їх винищили, щоб не їли дичину, на яку тільки царі полювати мають.

Заступник директора парку Александр Болбот приймає українських журналістів у конференц-залі, розповідає про минуле й теперішнє унікальної заповідної території. Атмосферу таємничості тут створюють хвойно-листяні праліси. У польській частині вони переважно листяні, а в білоруській — хвойні. Зубр — найбільший із ссавців Європи — тут головний, від 1929 року парк узяв його під охорону. У підпорядкуванні національного парку 16% території, а інша частина — під управлінням державної лісової служби.

Тут не ведеться жодна господарська діяльність, усе залишається, як у дикій природі. Велика частина території недоступна для туристів — зубр живе і розмножується на волі. Сьогодні у польській частині Біловезької пущі налічується близько 480 особин. На наше запитання, чи мігрують зубри з польської частини у білоруську і навпаки, заступник директора відповів, що ні, бо державний кордон між двома країнами обладнаний огорожею.

Щорічно сюди приїжджають 100 тисяч мандрівників з усього світу, кожен турист тут цінний і бажаний гість. Зубрами вони можуть помилуватися на огородженій великій лісовій галявині. Там є змога побачити й інших тутешніх лісових мешканців: оленів, лосів, козуль, диких кабанів, вовків, рисей.

Деякі місця в північній частині парку відкриті для туристів. Для шанувальників активного відпочинку там обладнані пішохідні маршрути та велосипедні доріжки.

«Половину бюджету національного парку фінансує держава, все інше — фонди та прибуток від туризму. Працює сотня людей — лісники, біологи, географи, ветеринарні лікарі. Є також понад 100 гідів, але це їх приробіток до основної роботи. Маємо план охорони, розроблений на 20 років», — розповідає Александр Болбот.

Пан заступник директора про зубра знає напевно все. Каже, що по цих тваринах є ретельна статистика. Ведеться інтенсивне листування з тими, хто розводить їх у світі. Він знає всіх, хто опікується зубрами в Україні. Проводяться щорічні конференції, в яких українська сторона в останні роки також бере участь.

В Одеському зоопарку без пари живе зубр Султан. Адміністрація Біловезького національного парку готова була передати йому подругу. В підготовці до створення нової одеської родини зубрів буди задіяні й співробітники Генерального консульства Республіки Польща в нашому місті. Але через випадки захворювань великої рогатої худоби ветеринарна служба України відмовила у в’їзді тварини на нашу територію. Отже, бюрократія ламає долі не лише людей, а й звірів — наш Султан залишився самотнім. У той самий час з Біловезького національного парку подружжя зубрів передали до Молдови. Александр Болбот особисто виряджав їх у далеку дорогу. Вони живі-здорові і тішать відвідувачів Кишинівського звіринця.

Які у заступника директора обов’язки? «Я один заступник і займаюся всім», — відповідає пан Александр.

Далі польовою дорогою через заквітчаний луг з поодинокими, як на картині Куїнджі, березами йдемо до найціннішої частини Біловезького національного заповідника. Стоїмо перед брамою незвичайного лісу. Це останній у рівнинній Європі натуральний праліс з первинними рисами. Тисячі років тут відбуваються спонтанні природні процеси. Заповідником він став 1921-го. Фрагмент Біловезького національного парку становить найцін-нішу частину транскордонного польсько-білоруського об’єкта світової спадщини ЮНЕСКО «Біловезька пуща». Сюди можна завітати лише у супроводі гіда, який має ліцензію парку, в групі, що не перевищує 20 осіб. Заборонено перебувати в нічну пору, існує цілий перелік інших обмежень. Ще з 1921-го сюди закрито в’їзд автотранспорту.

Зелень із сотнями відтінків, мертві дерева, вкриті пухнастими мохами. Крізь верхівки старих грабів, дубів, лип, беріз проглядається синє небо. Око тішать неповторні види. Звуки лісу, запахи. Вслухуємося в дихання первинної Пущі.

Бути в Пущі й не побачити зубра неможливо. Цих велетнів зблизька я споглядав на великій огородженій території. Там, на відміну від лісу, багато людей, всім цікаво побачити унікальних тварин, іноді до тонни вагою, які живляться лише рослинами.

Навпроти головної будівлі парку, на зеленій галявинці у затінку вікових дубів — великий сірий округлий камінь-валун. На ньому викарбувано: «Прастара Пущо! Тривай вічно у своїй потузі та красі і вчи нас, як любити рідну природу».

Володимир ГЕНИК.

Редакція газети «Чорноморські новини» та автор висловлюють щиру вдячність за участь у студійному візиті журналістів, який відбувся 13—18 червня: міністерству закордонних справ Республіки Польща, а також особисто Генеральному консулові Польщі в Одесі панові Даріушу Шевчику та старшому референтові Консульства пані Катажині Хорнецкій.