З когорти міністрів-одеситів

Володимирові запропонували роботу в одній з російських семінарій, але він відмовився і працював учителем у селах Янівці та Гороховатці. У 1901-у він — помічник інспектора в Кам’янець-Подільській духовній семінарії. Щоправда, його викладацька кар’єра там завершилася скандалом. На закінчення 1903—1904 навчального року було зроблено загальну фотографію курсу, на якій замість портретів єпархіального архієрея, ректора семінарії та викладачів перейняті національними ідеями семінаристи, з подачі Чехівського, в самому центрі вмістили світлину Тараса Шевченка. У 1904—1905 роках Володимир Мусійович працював у рідній академії в Києві. Того ж 1905-го за революційну діяльність та українофільські погляди його перевели у Черкаси, де викладав російську словесність у тамтешньому духовному училищі та історію літератури і теорію словесності в чоловічій гімназії. Організував тут групу УСДРП.

У 1906 році Володимира Чехівського обрали до 1-ї Державної думи Росії, після розпуску якої за участь в українському національному русі він відбував заслання у Вологодській губернії. Лише наприкінці 1907-го завдяки наполегливості виборців та депутатів української фракції Держдуми Володимир Мусійович повернувся із заслання до Києва.

Однак, позбавлений права викладати в духовних навчальних закладах, був змушений на початку 1908-го переїхати до Одеси, де працював інспектором, пізніше — директором Михайло-Семенівського сирітського будинку «Благодійного Товариства», вчителем літератури в електротехнічному училищі Гадяцького, політехнічному училищі Дойна (політехнікумі), у приватній гімназії Гінкулової-Гефена, у млиново-технічному училищі, комерційній школі. Задля підвищення кваліфікації у 1913-у прослухав однорічний курс для вчителів середніх шкіл при університеті й після успішного складання іспитів отримав відповідний диплом. У 1913—1914 роках викладав історію в 1-й та 3-й міських гімназіях Одеси.

У травні 1917-го Центральна Рада розглядала кандидатуру Володимира Чехівського на посади помічника куратора або окружного інспектора Одеської шкільної ради. Будучи головним редактором тутешнього часопису «Українське слово», очолював також Одеську філію Всеукраїнської учительської спілки та Херсонську губернську раду об’єднаних громадських організацій. З огляду на громадсько-просвітницьку діяльність уліт-ку 1917-го його обрали гласним Одеської міської думи від українських партійних організацій. А вже у жовтні-листопаді — головою Одеського ревкому. Наприкінці листопада Центральна Рада призначила Володимира Чехівського політичним комісаром Одеси і водночас виконувачем обов’язків губернського комісара освіти на Херсонщині.

Наприкінці 1917 року Володимир Мусійович переїздить з Одеси до Києва, де читає лекції з історії України та української культури в політехнічному й медичному інститутах, а також на вчительських курсах. Після підписання на початку 1918-го Брестського мирного договору він різко засудив політику Центральної Ради, особливо — її рішення запросити в Україну австро-німецьке військо. За це газета «Нова Рада» навіть звинуватила його у зраді національних інтересів. І все ж 13 квітня Рада народних міністрів УНР затвердила його на посаді директора департаменту сповідань з правами товариша міністра.

У 1918 році вдруге закінчив одеські короткотермінові педагогічні курси для учителів-лекторів з методики викладання історії. Як «лектор поза-шкільної роботи» значну увагу приділяв громадсько-просвітницькій праці.

За правління гетьмана П. Скоропадського В. Чехівський оселився у Києві, працював у міністерстві сповідань та церковної політики, але не полишав партійної роботи: співпрацював в органі УСДРП «Робітнича газета», писав публіцистичні статті та розвідки із соціально-економічних питань. У процесі підготовки антигетьманського повстання став активним діячем Українського національного союзу, увійшов до Українського революційного комітету.

У ніч із 13 на 14 листопада 1918 року організував у Києві виступ проти гетьманського уряду. Після прибуття 19 грудня до Києва Директорія затвердила Раду народних міністрів, головою якої призначили соціал-демократа В. Чехівського. Під час його прем’єрства, 22 січня 1919-го, був проголошений універсал про об’єднання Української Народної Республіки (УНР) і Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) у соборну (єдину) Україну. 1 січня 1919-го уряд УНР схвалив закони про державну мову України (українську) і про автокефалію Української православної церкви, а 5 січня — земельний закон.

Володимир Чехівський дотримувався лівих полі-тичних поглядів, виступав за компроміс з більшовиками проти угоди з Антантою — у цих питаннях був близьким до позиції Володимира Винниченка. Дуже мало впливав на діяльність армії УНР. Зрив спроби домовитися з більшовиками, успішний наступ Червоної армії та прагнення керівництва УНР узгодити спільні дії з французами призвели до того, що в лютому 1919 року уряд Чехівського пішов у відставку. Після цього він перебував в опозиції до Симона Петлюри, а навесні 1919-го став одним з організаторів Трудового конгресу в Кам’янці-Подільському, на якому з лівих засад розкритикували політику української влади.

Залишився на території України після її заняття Червоною армією. У 1920-у був одним з лідерів Української комуністичної партії (незалежних). У жовтні 1921-го брав участь у першому Всеукраїнському церковному соборі, який підтвердив незалежність Української автокефальної православної церкви. Був радником митрополита УАПЦ Василя Липківського (1864—1937; митрополит Київський і всієї Русі в 1921—1927 роках, розстріляний НКВД) і благовісником («проповідником») в УАПЦ. Організатор Пастирських курсів у Києві. Один з головних ідеологів української церковної автокефалії, прихильник християнського соціалізму. У жовтні 1927-го — голова другого Всеукраїнського собору УАПЦ.

За радянських часів Володимир Чехівський працював в історико-філологічному відділенні Всеукраїнської академії наук (ВУАН), був професором медичного та політехнічного інститутів у Києві, викладав на соціально-економічних курсах.

Особисте життя «служителя культу» було завжди скромним. Особливо довелося бідувати в другій половині 1920-х, коли його як активного діяча УНР позбавили прав, усунули від викладання в медичному та політехнічному інститутах, у сільськогосподарському науковому комітеті та інших закладах. Для утримання родини у 1924—1929 роках займався перекладами з російської мови на українську.

29 липня 1929-го Володимира Чехівського заарештували у справі «Спілки визволення України». 19 квітня 1930-го був засуджений до розстрілу, заміненого 10-літнім ув’язненням. Відбував покарання в Хабаровському та Ярославському політізоляторах, із 1933-го — в Соловецькому таборі особливого призначення. У 1936-у додатково засуджений до трьох років позбавлення волі. 3 листопада 1937-го розстріляний у карельському урочищі Сандармох разом з великою групою української інтелігенції.

Володимир Чехівський був одружений на Олені Сіцинській. Вони познайомилися у 1902—1903 роках в домі її дядька — видатного церковного, громадського і наукового діяча, отця Юхима Сіцинського. Шлюб Олена Володимирівна і Володимир Мусійович взяли у 1906-у в селі Топала біля Балти, де її батько, отець Володимир Сіцинський, був священиком. Останні 18 років свого життя Олена Чехівська провела серед української громади у Філадельфії (США), куди вона виїхала з України після закінчення окупації. Померла 10 листопада 1969-го.

Їхня донька Люба народилася 1907 року в Одесі. Але їй не судилося довго прожити — померла після ускладнення на серце від скарлатини

16 жовтня 1923-го. Похорон був пишним, з катафалком із живих квітів, співав хор храму Св. Софії Київської, сам митрополит Київський о. Василь Липківський супроводжував похорон до Покровської церкви, де й було її поховано. Згодом, коли у 1934 році влада ліквідувала цей цвинтар, Олена Чехівська перенесла могилу доньки на Лук’янів-ське кладовище разом із кущем калини.

Життя та діяльність В.М. Чехівського, безперечно, потребують подальшого дослідження із широким залученням архівних матеріалів. Постать такого масштабу, з огляду на її роль в українському державному відродженні, заслуговує на цілу монографію. Водночас слід зазначити, що вивчення життєвого шляху Володимира Мусі-йовича, як і багатьох його соратників з Одеси, доводить необґрунтованість оцінок українських міністрів доби Центральної Ради як людей випадкових та «непрофесіоналів», Одеса виховала для Української національної революції та відродженої Української державності не лише палких патріотів, а й здібних фахівців: правників, фінансистів, військовиків, лікарів...

Василь ВЕЛЬМОЖКО,
краєзнавець.