Польський щоденник. Озеро. Замок. Синагога

Крапотить в’їдливий дощик. На катері, доволі просторому, з відкритою верхньою палубою та невеликим рестораном внизу, виходимо на прогулянку озером Негочин. Ця двогодинна мандрівка дає уявлення, що таке Мазури. Позаду залишаються пристань, яхт-клуб, віддаляються і щезають будинки Ґіжицка. Негочин — третє за величиною серед Великих озер: його безкрає дзеркало займає 2,6 тисячі гектарів, це десь як наш Світязь. З палуби відкривається озерна далеч, краєвиди стриманої й дещо суворої краси. Важке дощове небо, мокрі зелені луки, темні ліси по берегах, лебеді. Озера глибокі, водиться тут шістнадцять видів риб, у тому числі вугор. Капітан, вдягнений по-морському, бездоганно веде судно, а його дружина й невістка пораються на камбузі. Крім нашої групи, на катері тихе подружжя з Калінінграда. Жартують, що приїхали подихати свіжим повітрям, і в прямому, і в переносному значеннях.

Заїзд Тусінек розташований при дорозі неподалік містечка Розоги, 6,5 тисячі мешканців, рані-ше — Фрідріхсгоф. Родина Віняреків колись купила занедбаний фільварок, який складався із земельної ділянки та кількох старих будівель, і перетворила його на успішний об’єкт агротуризму. Біля дороги — ресторан, в якому подають страви регіональної кухні, приготовлені з продуктів власного виробництва. Тут справді смачно, порції не великі, а дуже великі.  Пан Томаш Вінярек показує фермерську екокрамницю, міні-готель на 13 номерів у польському народному стилі. Все тут дуже по-польськи. Старі будівлі відновлені коректно, з використанням традиційних будматеріалів: камінь, цегла, дерево, вапно, керамічна черепиця. Декотрі обвиті плющем та диким виноградом. Жодного пластику чи будь-якої іншої кричущої синтетики. Йдемо через широке зелене подвір’я до господарської частини, схованої за невеликим сосновим лісом. Тут цех з виробництва сиру, а за ним — козина ферма. Родина Віняреків виготовляє п’ять видів сиру з коров’ячого та козячого молока. Батько Томаша вже на пенсії, за освітою — бібліотекар. Народився і мешкав у Варшаві, працював у Польській академії наук, але завжди мріяв жити на селі, ближче до природи.

Західні родинні фірми створювалися багатьма поколіннями, а ми свою справу змушені були створити за одне, розповідає пан Вінярек-старший. У літній сезон в нашому господарстві працює понад 30 людей, в інші місяці — з десяток. Сири виробляємо з власного молока, все робимо за нормами ЄС. Конкуренції не боїмося, вона потрібна, бо завдяки їй підвищуємо якість. «Євросоюз побоюється Україну як конкурента, — продовжує пан Вінярек, — адже в країнах ЄС земля виснажена, а у вас добре родить. Моя порада: будьте уважні з новими сільськогосподарськими технологіями. До нас виробники з України приїжджають і проходять тренінги, ми навчаємо їх, як робити якісний сир».

У сироварів свій гумор. «Світом керує не бізнес і не інтернет. Світом керують бактерії!» — прижартовує пан Вінярек-старший і додає, що бактерії для сиру закуповують французькі, «бо німецькі — то не те».

Господар запрошує нас покуштувати сири. Це справді смакота. На фермі Віняреків — 18 корів, 90 дійних кіз, два цапи, кілька коней, красень-вівчарка, кіт, кролики, фазани, а також дві приручені галки.

Далі дорога веде нас до Підляського воєводства з центром у Білостоку, який оминаємо. Архі-тектура тут уже інакша. У містечках та селах замість строгих силуетів кірх — барокові костели, а в історичній топоніміці нічого німецького. Цей край після поділу Польщі з 1772-го і до Першої світової опинився під владою Росії.

Замок у Тикоціні відбудований на давніх фундаментах XVI століття. Його власником був король Польщі та Великого князівства Литовського Жиґмунт Август. Замок пережив бурхливі часи, а в середині XVIІІ століття, після пожежі, був банально розібраний на будматеріали. Реконструкція виконана на підставі археологічних даних та історичних джерел. Поляки мають величезний досвід з відновлення пам’яток старовини, у цій галузі вони чи не найкращі у Європі. Згадаймо хоча б піднятий з руїн історичний центр Варшави або відновлені по війні Ґданськ чи Торунь.

У замку сьогодні музей, частина його використовується як гостинні покої. Приїхали ми туди, коли сутеніло. Біля брами лелеки звили гніздо. Вперше в житті я ночував у замку. Атмосфера таємнича, середньовічна. На третій поверх підіймаюся спіральними сходами всередині однієї з веж. Інтер’єр готельного номера стриманий, меблі добротні, без натяку на фальшиву розкіш, лише у ванній зручності ХХІ століття. Телевізора нема, але є дещо краще: на столі — товста книга — історичний роман-епопея Генріка Сенкевича «Потоп», частина перша. З маленького вікна видно вимощений камінням внутрішній двір, а далі, за цегляними мурами, сонні верби у долині ріки Нарев. Прокидаюся вдосвіта від пташиного співу, десь близько кує зозуля, нагадавши польську народну пісню XVI століття «Kukuіeczka kuka» («Зозулечка кука. Хлопець панну шука»).

Але в Тикоціні (6,5 тисячі мешканців) не тільки замок. За півтора кілометра від нього залізним мостом переходимо повноводний Нарев, який бере свій початок у Білорусі, й опиняємося на просторому майдані, оточеному одно- та двоповерховими будиночками, серед яких височіє бароковий костел Пресвятої Трійці. По центру — старовинний пам’ятник Стефанові Чарнецькому (1599—1665) з булавою у витягнутій руці. Цей полководець у Польщі вважається взірцем воїна та патріота, ім’я якого навіть згадується в національному гімні «Єще Польска нє зґінела». Воював проти українських козаків, турків, татар, шведів та росіян. Учасник Хотинської битви, у битві під Жовтими Водами (1648) потрапив у татарський, а потім — козацький полон. Відзначився у боях під Зборовом (1649), Берестечком (1651) і битві під Батогом (1652). В Україні зажив недоброї слави через свою жорстокість.

Тикоцін, розташований на найкоротшому шляху з Варшави до Вільна, впродовж кількох століть був важливим торговельним центром. Крім поляків та євреїв, тут мешкали українці, вірмени, татари. Але коли наприкінці ХІХ століття, за царської Росії, нова залізниця його оминула, він занепав і перетворився на бідний штетл (у перекладі з ідишу «містечко»).

У єврейській частині Тикоціна — Велика синагога, у стилі ренесансу з бароковим завершенням, і Талмудичний дім, у якому міститься Музей єврейської культури. Щороку тут буває близько 60 тисяч туристів, здебільшого — євреї з Ізраїлю та інших країн.

Тутешня синагога за значенням була другою у Польщі після краківської. Її нам показує місцевий краєзнавець пан Вальдемар Тищук. Інтер’єр чудово зберігся, деякі елементи відреставровані. Розписи вкривають поверхню стін суцільним килимовим узором, який складався з каліграфічних гебрайських текстів, в обрамленні вишуканих рослинних і тваринних мотивів.

Синагога має прямокутну форму. Біля стіни, поверненої в бік Єрусалима, — ніша, в яку ведуть сходинки та різьблені дверцята. Вона зветься Ковчег Завіту — в ньому зберігаються сувої Тори, священне надбання синагоги. Біля ковчега — нертамід — «невгасимий світильник». Він горить завжди, символізуючи Менору, в якій сім ґнотів, один з них горить постійно. У центрі синагоги між чотирма колонами — Біма. З цього підвищення рабин читає Тору.

До великої зали впускають лише чоловіків та хлопців від тринадцяти років, для жінок і дітей є окреме приміщення — бабинець. Служба не може відбутися без міньяну — кворуму із 10 осіб. Бо коли нема кворуму, Бог сердиться.

Вийшовши із синагоги приємно поблукати тихими вуличками єврейської дільниці, на яких колись, напевно, мешкали люди, подібні до персонажів з картин Марка Шаґала.

(Далі буде).

Володимир ГЕНИК.