Найвища екзистенція

— На цій виставці, здається, лишень твої давні роботи, хоч і різних років. Нічого нового не привіз цього разу?

— Нічого зараз не малюю. Старий вже… Майстерню віддаю онуці.

Всім зрозуміло, що слова оці — «Нічого не малюю» та «Старий вже» — ніяким чином не співвідносяться з художником Володимиром Стрельниковим, це хіба лиш таке собі безневинне рисування. Він може собі це дозволити. За весь той час, відколи покинув Одесу, його роботи не зникали з колекційного простору.

Він і тоді, в далеких 1970-х, дуже відрізнявся від інших. Тим-то й зійшлись вони, а згодом і подружилися, тодішні молоді революціонери в образотворчості, нонконформісти Віктор Маринюк, Олександр Ануфрієв, Валерій Басанець, інші сміливці, котрі не хотіли творити за канонами та настановами партійних наглядачів за мистецтвом. А вся їхня «революційність» полягала в тому, що вони лишень відстоювали свободу творчості, прагнули бути самими собою. Вважаючи, що мистецтво є виявом внутрішнього образу, зродженого в людині. Вже тоді Стрельников сформувався як самобутній художник.

Утім, всі вони помітно відрізнялися від багатьох інших; за визначенням спеціалістів, одеські нонконформісти були сильнішими від московських, радикальнішими у своїй творчості. Саме з ядра тієї легендарної одеської групи згодом сформувалося творче об’єднання «Мамай» — назва ця, либонь, говорить сама за себе. І Володимир Стрельников, хоч і живе в Мюнхені, є активною діючою часткою цього товариства, всі вони, властиво, є друзями, і дружба ця, зародившись ще в тих роках, триває й досі, — здається, вона з кожним роком лише міцнішає. Як сказав на відкритті виставки Віктор Маринюк, «мене потягнуло до них ще в училищі імені Грекова, відтоді ми друзі на ціле життя». Можна лишень додати, що мистецтво їхнє прикрашає цю дружбу, або навпаки — що одне й те саме.

За ними стежили, їх переслідували, не давали можливості виставлятися. Та вони знаходили шляхи до поціновувачів мистецтва справжнього, не заангажованого та підконтрольного, влаштовуючи приватні виставки, що стали називатися «квартирними», «парканними»…

По-різному складалися їхні долі. Володимира Стрельникова радвлада витиснула за кордон. Еміграція була саме на часі: якби не виїхав, совєти могли б його навіть знищити, запроторивши до табору або ж сховавши у «психушці». 1978 року він виїхав до Австрії — початок вигнанського шляху багатьох емігрантів, а невдовзі опинився в Мюнхені. Вже через рік став одним з організаторів неофіційної виставки «Сучасне мистецтво з України» (Мюнхен, Лондон, Париж, Нью-Йорк). У вільному — без лапок — світі не загубився, не занидів. Незрідка його виставки відбувалися в Австрії, Німеччині, Великобританії, США, Канаді… Та зв’язків з рідною Одесою не поривав, часто присилав друзям фотографії своїх робіт. А згодом, від початку 1990-х, почав зустрічатися з ними особисто.

На виставці, куди прийшли майже всі друзі-«мамаї» — хто зміг, справді, експонуються роботи різних періодів творчості Володимира Стрельникова, всі — з колекції цієї таки галереї. А проте, виглядають — й це притаманне його творчості — цілком свіжими. Що то є майстер! Свіжими й дуже загадковими: певне, тому, що давно бачені. Як оці будиночки та краєвиди з фігурками, що їх змальовував ще замолоду на Молдаванці. Або ось його славетні геометризовані композиції, чи оці згармонізовані площини — загадкові у своїй абсолютній простоті. У всьому — краса і гармонія.

Назагал гармонійність у цього мистця дивовижна. Якщо придивитись, у нього нема чистих барв, лише відтінки, з їх допомогою художник досягає гармонійної єдності площини і кольору. Й можна посперечатися з його теоретичними інвективами стосовно терміну «національне мистецтво», про що навіть сказав в одному своєму інтерв’ю. Оця єдність гармонії, кольору — це, без сумніву, суто український південь, чорноморський берег. Він і не заперечує, що оце південне сонце і степ, червона глина, теплі барви, літо, — що все це виявляє певний вплив на його творчість. А ця архаїчна простота у поєднанні з досконалістю форм — це хіба не від скіфської ще давнини південних степів?.. Навіть абстрактне мистецтво може мати національні ознаки, й це ніяк не залежить від сили та глибини таланту. Те, що жило в художникові ще в одеський період, залишилося у його душі, не затерлося на чужині.

«Такі виставки — виплеск у простір цілющої емоційності. Вдивіться, яка чистота і ясність мови, це високе мистецтво, справжні емоції, висока естетика. Це найвища екзистенція», — так охарактеризував виставку художник Сергій Савченко.

Творчість Володимира Стрельникова, назагал, дуже витончена, вона замкнута в собі. Достатньо лише подивитись на його чорно-білу графіку. Спочатку просто-таки заворожує трудомістка, сказати б — ювелірна, робота пером. Та чим далі заглиблюватись у зображення, тим більше відчувається і його заглиблення у душу глядача, це, можна сказати, медитативна графіка. Це як наче терапія, за словами самого ж мистця на відкритті виставки. «Я малюю, — небагатослівно мовив, — більшого не можу сказати. Картини вчать.

Я їх колись намалював, навіть п’ятдесят років тому. Це все тут, перед вами. Нічого більше не можу додати».

«Я малюю»… І це найголовніше, що може сказати художник. Значить, живу.

Роман КРАКАЛІЯ.