Віко домовини «нерушимого», або Наш убивчо-рятівний Чорнобиль

Це потім світ пізнав Україну як батьківщину футболістів та боксерів, як країну революціонерів, олігархів, перманентної корупції та пробуксовки реформ. Державу, що може обдурити сама себе, віддавши свій ядерний щит у руки «цивілізованих» світу цього, в тому числі й потенційного загарбника. Країну, в якій за національні інтереси здатна боротися тендітна жінка, сухоребрий студент або немічний старий, але не з’явиться і хвилинного докору сумління в огрядного, багатого, як лідійський цар Крез, полі-тика, коли він зраджує за «відкати» інтереси чи багатства народу.

26 квітня 1986 року наскрізь прогнилий, дерев’яний вітрильник з гордою назвою «Нерушимий союз» налетів на полиновий риф, що причаївся на півночі України — «всесоюзної хлібниці». Світ затамував подих від масштабів катастрофи, а совєтські імперіалісти шукали в томах маркситсько-ленінських талмудів поради, як же збрехати, приховати чи прикрити те, що сталося. Цинічний і незворушно-капіталістичний Захід уже чимало спостерігав прикладів самонищення у таборі опонента по холодній війні: репресії, геноциди, живодерські експерименти десятків псевдонаук, на звеличення яких йшло безліч сил та ресурсів. І хоч ядерна катастрофа — то вже було занадто, Джордж Буш-старший не полінувався у своїй славнозвісній промові «котлета по-київськи» заганяти українців назад, на той совєцький парусник, який і без Чорнобиля лякав своїми геніально-жахливими інженерними рішеннями.

Совєцька імперія, як найбільш антигуманна та природоненависницька форма держави, ідеологічно та матеріально стала причиною Чорнобиля, і це можна було б помітити неозброєним оком ще до самої катастрофи. Ідеологічно людина (людина як біологічний вид, а не один із «найсвятіших» вождів, хоча насправді все виходило навпаки) проголошувалася вищою над природою. На практиці ж московські імперіалісти, за широкої підтримки колонізованих, «просвітлених» дурманом ідеології народів, намагалися знищити будь-яку гармонію в природі. І це в них вийшло досить вдало. Якщо поверхово проглянути історію «союзу» і його інженерних досягнень, то можна в цьому легко переконатися. Чого тільки вартий Дніпрогес, що раз і назавжди прибрав «ревіння ревучого», а з ним і десятки козацьких сіл та сотні тисячолітніх археологічних пам’яток?! А десятки потрібних і не надто водосховищ, найбільшою плямою з яких на карті випинається «київське море», що мало зробити прадавню слов’янську столицю «морським портом»?!

Забруднення і нераціональне використання територій та угідь — то вже менші біди, хоч деякі українські міста і сьогодні дихають викидами ще радянських промислових гігантів, але то вже питання до психології олігархів зразка «homo sovetiсus» та їх підданих. То чому ж так сильно здивували світ совєти, коли не втримали чисту ядерну енергію у своєму комуністичному раю? Коли постала загроза, що здобутки керованих кремлем інженерів можуть отруїти ще принаймні півсвіту, тоді й жахнулася західна цивілізація такого сусіда. А те, що він у своїй комуністичній клітці безкарно грався меншими техногенними гранатами вже понад півстоліття, минуло непоміченим для всіх. Звісно ж, і залякані безперебійним терором колонізовані народи залишалися глухими до страждань своєї землі.

Недостатнє усвідомлення екологічних наслідків перебування україн-ських земель у складі «нерушимо-го союзу» призводить до того, що явище декомунізації, яке активно акумулюється сьогодні, зводиться лише до намагання прибрати зовнішній пласт, етикетку совєцької імперії. Але ніякого комунізму не було й бути не могло. Те, що називали комунізмом в умовах сталінського тоталітаризму, добре збігалося зі словами «весь мир разрушим до основанья» — а для чого? А лише щоб перевернути всі закони природи з ніг на голову і задурити голову поневоленим народам, змусити будувати вежу нового Вавилона, аби налякати всіх своїм величним дурисвітсвом. Значна кількість експериментів залишила глибокі рани в природі та душах людей, від яких досі годі оговтатись.

Комунізмом прикривалася нова форма колоніалізму, з експлуатацією людини та нищенням природи небачених масштабів. Тож декомунізація в Україні має пролягати не лише в поваленні тоталітарних ідолів та відбиванні з фасадів серпів з молотами. Деколонізаційні процеси закінчаться лише за умови, коли буде виправлено всі безглуздя божевільних доктрин: повернено річки в старі русла, а промисловість переведено в природоохоронний напрямок, що може посприяти і новому витку науково-технічного процесу, про який ми, чомусь, навіть і не мріємо в нашій стороні.

Чим став Чорнобиль для українців? Трагедія, що перетворила на пустку частину багатої на краєвиди та історію Півночі України, знищила тисячі мешканців «союзу», а десятки тисяч зробила каліками, які досі борються за пенсії. Якщо колись Володимир Великий збирав докупи Русь, охрестивши її хрестом та мечем, то через тисячу років «чорнобильський грім» прогримів не з бажання якогось земного мужа. Мета цього небесного містичного заклику була одна — підняти народ до свободи. Гнилий вітрильник «Союз» не витримав цього удару, адже через пробоїну в трюм полилася свобода. Він давно плавав у її океані, та аж сім десятиліть всілякими кнутами і пряниками стримував рабів-веслувальників від бунту, і саме страшна техногенна катастрофа вказала їм, що далі терпіти несила…

З точки зору сьогодення, головне значення Чорнобиля — в його полі-тичній складовій. Поведінка імпер-ської влади під час і після катастрофи розкрила очі населенню вже аж надто совєцької України, що воно є заручником того гнилого державного утворення. Централізація, якої досягла Москва, принесла плоди, яких не сподівалися навіть вороги столиці тюрми народів. Тому головне, що могло тоді спасти на думку українцеві або представникові іншої національності, полягало у простому риторичному питанні: а для чого нам тут, серед садів квітучих, рука Москви?

Це питання, на яке у столиці совєцької імперії вже не було єжовської чи берієвсьої відповіді, стало каталізатором до появи найпершої хвилі громадянського суспільства наприкінці 1980-х. Перші організації намагалися відстоювати екологічні та культурні права народу республіки, а далі зав’язався і полі-тичний рух народу. Якби не було Чорнобиля, навряд чи референдум 1 грудня 1991 року був би аж таким переконливим. Його дзвін, що, розколовшись від удару, розніс потужний гуркіт, разом із радіоактивним пилом, Україною та іншими республіками, пробудив громадянство до свободи. Страшна ціна пробудження. Навряд чи хоч один народ у світі пробуджувався від бездержавного сну таким дзвоном.

У тридцяті роковини від катастрофи варто було б замислитися про те, наскільки ми просунулися вперед після Чорнобиля. На зорі незалежності, за підтримки «децентра-лізаційного козиря» в колоді самостійницьких сил, яким став Чорнобиль, ніхто не міг собі уявити, що свобода, за яку гинули мільйони в «тюрмі народів», може бути використана проти них. Сьогодні ж, коли влада концентрується в руках купки блазнів та комерсантів, втрачається сенс власної держави як найвищого рівня свободи народу. Як наслідок, з’явився на Сході України новий Чорнобиль, можливо, поки що менший за масштабами, але його дзвін чути на всю Україну. Тисячі наших співгромадян намагаються своїми тілами затулити пробоїну, через яку поширюється радіоактивна хмара московської орди.

Здавалося б, ми в тому прориві не винні, це все Москва. Хто винен у тому, що радіація в якийсь момент встелила пів-України і Білорусь своїм убивчим пилом? Той самий, хто вчора і сьогодні допустив прихід зайд до влади, в яких нема навіть поняття державництва, а є лише паразитичне мислення — людська бездіяльність і відкладання вирішення першочергових питань на потім. Вони, зайди, за нашої буркітливої, анекдотово-квартальної згоди, створили всі умови, аби ті пробоїни виривалися квадратокілометровими клаптями з уже незалежного, ледь побудованого, корабля «Україна» на Півдні та Сході.

Скільки ще сурм небесних має заграти над нами, аби ми стали господарями власної долі і не покладалися на волю всіляких своїх та чужих «господніх посланців»: однотурових, плетенокосих, що вилами та шахтарськими кайлами здирають з нас шкуру та вивозять до ростовів і панам?! Невже легше знову й знову віддавати найдостойніших представників народу на затуляння пробоїн, замість того, щоб побудувати «сім’ю вольну й нову», до якої не закрадеться іржа московського колоніалізму, корупції та безвольності? Для цього потрібне лише одне — громадянське суспільство. Те, яке чітко бачить і відкидає популізм, має високий рівень політичної культури, не має терпимості до корупції, зрадливості чи холуйства перед іншими державами. Сьогодні, під впливом війни, можна казати про його певний розквіт. Але ж хто з влади дослухається до громадської думки? Дві реальності — громадська і владно-олігархічна — досі в нас розвиваються паралельно і майже не перетинаються. Допоки це не зміниться остаточно, нам слід очікувати нових катастроф та перманентної здачі національних інтересів.

Ігор СТАМБОЛ.