Загублене місто

Коли наш екскурсійний автобус рухався з Чорнобиля, проїжджали так званий Рудий ліс (його ще називають Іржавим, іноді — Червоним), який розташовується на південь від міста Прип’яті. «Це близько 10 квадратних кілометрів території дерев, прилеглих до Чорнобильської АЕС, які прийняли на себе найбільшу частку радіоактивного пилу під час вибуху реактора в 1986 році. Висока доза поглинутої радіації призвела до загибелі дерев (переважно сосен) і їх буро-червоного забарвлення. Ночами спостерігали світіння загиблих дерев (це було спричинено взаємодією ферментів дерева з радіоактивними частками та радіо-активним розпадом). Під час дезактивації території ліс знесли бульдозерами, спалили і залишки захоронили», — розповів Юрій Татарчук, представник центру організаційно-технічного інформаційного забезпечення Управління зоною відчуження. Сьогодні ліс відновлюється, подекуди зеленіють листочки — з-під землі проростають нові дерева, які поглинають у себе радіацію із ґрунту.

Ще трохи часу в дорозі, і перед нами візитівка Прип’яті — пам’ятна стела при в’їзді із назвою міста і датою його заснування — 4 лютого 1970 року. До трагедії, за останнім переписом населення (листопад 1985-го), у місті мешкало 47500 осіб 25 національностей. Всього ж місто розраховувалося на майже 80 тисяч мешканців. Населення Прип’яті евакуювали 27 квітня 1986-го через Чорнобильську аварію. «Вивезти всіх одразу змоги не було. Люди ще довго не знали про вибух і перебували у небезпечному для життя місті», — зазначив Юрій.

При в’їзді до самої Прип’яті, точніше, того, що від неї залишилося, нас зустрічав охоронець і шлагбаум. Контроль за візитерами тут серйозний. У місто часто навідуються мародери. Вони, за словами Юрія Татарчука, рознесли уже все, що тільки можна, незважаючи на вміст високих доз радіа-ції у більшості предметів та споруд.

Центральна площа міста рясніє готелями, гуртожитками, магазинами. Будови захопила природа: за 30 років крізь бетонні стіни проросли дерева. Заходити всередину не рекомендується. Будинки сьогодні в аварійному стані — в будь-яку хвилину все може завалитися. На відміну від нашої прес-групи, небезпека зовсім не лякала сталкерів — постаті із дорожніми рюкзаками за спиною раз-по-раз виникали то в одному, то в іншому вікні. «Любителі екстриму приходять сюди часто. Але люди іноді забувають — на кону, поряд із вдалим фото чи якоюсь «дорогою» річчю, стоїть їхнє життя», — застеріг наш провідник.

Містечко — наче кадри зі старого фільму про СРСР. Закон про декомунізацію сюди, певна річ, не дістався. Прип’ять аж рябить знаками і символами Союзу. Вони скрізь: у зображеннях на стінах, надписах на будинках, вулицях (Леніна, Дружби народів, Героїв Ста-лінграда і т. д.), символах і знаках металоконструкцій, у назвах закладів...

Одне з найцікавіших місць — прип’ятський парк атракціонів, який є ласим куснем для режисерів фільмів різних жанрів. Ця купа мертвого металу, призначенням якої було розважати, тепер у ролі персонажа, який найбільше запам’ятовується, не однієї документалки — вона лякає і притягує одночасно. «Офі-ційного відкриття цього ігрового майданчика так і не відбулося. Помпезне перерізання червоної стрічки, залпи салютів, оркестри, марші й тому подібна «урочистість» часів СРСР були призначені на

1 травня 1986-го. Аварія перекреслила всі плани. І все ж є документальні фото- та відеосвідчення про те, що на гойдалках діти таки встигли покататися», — розповів Юрій Татарчук. Таких місць, яким не судилося «відкритися», у Прип’яті чимало. Зовсім поряд з парком атракціонів — стадіон. Зараз його, щоправда, не видно — поле вщент заросло чагарниками, деревами, травою.

Містечко було перспективним: молоде, п’ять мікрорайонів, багате на дитсадки (16), школи (5), з басейнами, спортивними майданчиками. «Місто приваблювало молодих людей — місцем проживання, роботою, квартирами. Сьогодні Прип’ять для життя не придатна: мій побутовий дозиметр тут показує 70 мікрорентген на годину. На землянистій території рівень радіації значно вищий. Контрольний рівень для території України — 30 мікрорентген. Тобто постійно тут перебувати небезпечно для життя», — наголосив Юрій. Після аварії в Прип’яті проводилися роботи з дезактивації території, що призвело до значного зниження радіаційного фону. Зараз у місті регулярно проводяться екскурсії.

Ще од-на цікавинка, яка, безумовно, приваблює туристів, — гігантські соми, що плавають у басейні охолоджувача атомної електростанції на під’їзді до Прип’яті (до них, до речі, екскурсія журналістам не планувалася, але особисто для мене саме ці соми стали тим мотиватором, заради якого захотілося відвідати Чорнобль, й екскурсовод, спасибі йому, змінив плани). Ці соми за раз ковтають по півхлібини, майже ручні і полюють на голубів. Деякі за розмі-рами завбільшки, як дві людини.

За свідченнями працівників Чорнобиля, його територія ніколи не стане «зеленою зоною», тобто такою, де без загрози для життя можна буде займатися сільським господарством, споживати вирощені на полях фрукти-овочі, збіжжя. Ця зона назавжди мертва. Хоча сьогодні тут мешкає чимало «самоселів»: вони і рибу в Прип’яті ловлять, і бджіл розводять, курей, п’ють молоко від домашніх корів, збирають гриби, полюють на дичину. Цим людям ніяка радіація не страшна: чи то від нерозуміння, чи то через відсутність вибору — вони обрали свій шлях. «Територія навколо ЧАЕС — епіцентр аварії. Тут усе в радіації. Період напіврозкладів деяких з елементів сягає 24 тисяч років. Щоб територія повністю очистилася, таких періодів напіврозпадів має пройти 10. Тобто — 240 тисяч років. Процес можна пришвидшити механічним шляхом — але коштів на це нема», — розповів перший заступник генерального директора (з планування та зняття з експлуатації) державного спеціалізованого агентства «Чорнобильська АЕС» Валерій Олександрович Сейда.

Іванна ДЕРЕВ’ЯНКО.

Одеса — Чорнобиль — Одеса.

P.S. Я полишала Прип’ять, а з нею і Чорнобиль, із подвійними емоціями. З одного боку, забута людьми територія приваблювала: тут хотілося усамітнитися, втонути в зелені лісів, оглухнути від співу пташок, втекти від усіх і залишитися. З іншого боку, хати-пустки й спалені радіацією чималі площі вселяли незрозумілий страх. Звідси хотілося втікати.

Далі буде. Про Чорнобиль і його атомну станцію сьогодні — читайте в наступному номері «ЧН».

І.Д.