Грузинське село в Одесі

На світлинах — портрети й жанрові сценки. Життя грузинського села, загубленого десь посеред гір. Архаїчний побут, що дійшов з глибини віків. Свята бувають у всіх, і в цих селян також, але ми споглядаємо будні, чорно-білі, ахроматичні, життя наче без прикрас — а може, ні? Фотографія народилася чорно-білою у першій половині ХІХ століття. Чорно-біле фото актуальне й сьогодні, чесне й безкомпромісне. Чому чорно-білі? Згадалося: «старі фотографії на стіл розклади». Ностальгія? Терпкі спогади дитинства? Міський житель у такому селі почувався б безпорадним і незграбним марсіянином, але Натела знає, що тут і до чого. До героїв своїх робіт ставиться з великою повагою, скоріш за все, знайома з ними особисто, а може, хтось з персонажів — її родич, бо в маленьких патріархальних поселеннях велика частина людей між собою рідня, далека або ближча.

Сюжети наче невибагливі. Літня жінка в чорному поклала на землю сухе гілля, яке несла з гори, і прилягла перепочити худим кістлявим тілом на теплу траву, затуливши очі рукою. Що вона бачить? Сон, спогад? А чи мрію?

Бадьора бабуся, руки в боки, з переораним зморшками обличчям, худа, майже засушена — неймовірний згусток енергії.

Вечоріє. Вівці й кози повертаються з пасовища. Овечка завмерла на фото в граціозному стрибку. Вдалині жінка у чорному тягне на собі хмиз, бо що то за господиня, яка йде додому з пустими руками? Увечері ця деревина палахкотітиме в печі й перетвориться на тепло і затишок. Ночі в горах холодні.

Мати, натруджена жінка середнього віку, причісує свою донечку. Вони сидять на стрімкому схилі, рівної місцини в горах небагато. Їм добре. Внизу за збитим абияк парканом з кривих дощок корови щипають траву.

Гірський схил, неба не видно. Міцний сивий грузинський дідуган зі шляхетним лицем і короткою сріблястою бородою сперся на сокиру з довжезним топорищем. Біля нього песик, не малий і не великий, намагається бути схожим на господаря.

Жанрова сценка знята проти сонця, що заходить. Череда корів рухається вгору, до складеної з каменів кошари. Її підганяють пастухи та собаки. Їхні темні силуети, окреслені останнім променем, кидають на землю довгі тіні. Край дороги бавиться малеча.

Дві непосидючі сестрички, більша й менша, брюнетки, пострижені під нуль, зате із сережками у вухах, на тлі облупленої стіни. Над ними стара гола лялька, якою, певно, ще мама бавилася, висить стрімголов, без очей, причеплена за одну ногу, яка от-от відірветься. За цим «неподобством» спостерігає кіт, але він свій, і нікому нічого не розповість. На стіні труба водогону — ознака цивілізації.

Подвір’я за цегляною хатою, загороджене кривим парканом, на землі торішнє листя, шматки шиферу, старі відра. На передньому плані — сестра та менший братик з великим смаком наминають хачапурі, з них не зводить погляду собака, але головне дійство відбувається позаду. Мати підкладає поліно в піч, на якій стоїть незбагненна конструкція зі старої виварки, звідти у скляний графин через пластикову лійку капає прозора рідина. Півграфина вже набігло. Схоже на чачу...

Натела Грігалашвілі народилася в Хашурі, Грузія. Із 1990-х бере участь у виставках та арт-проектах. Працювала фоторепортером та кінооператором. У 2007-у художниця нагороджена премією Олександра Ройнішвілі за внесок у грузинську фотографію. Її світлина «Син рибалки» стала переможцем у номінації «Your Shot» фотоконкурсу National Geographic 2013 року. У 1990-х фотограф використовує для зйомки чорно-білу плівку. Останні 10 років робить кольорові фотографії цифровою камерою.

Під час роботи над серією світлин Натела Грігалашвілі фокусується на історії, яка розкривається за допомогою зображень. Вона викладає фотографію у Тбіліській державній академії мистецтв та Тбіліському державному університеті. Художниця постійно працює над фотопроектами і подорожує різними регіонами Грузії. Заснувала фотошколи в Джавахеті (2014) і в Панкіській ущелині (2015).

Виставка в Одесі реалізується за підтримки міністерства культури та захисту пам’ятників Грузії і міністерства освіти, культури та спорту Автономної Республіки Аджарія.

Володимир ГЕНИК.