Письменника не буває без шукання особистісного

Є певна логіка в тому, що книгу починає новела «Лелеча сага». Сюжет цього твору, як нам здається, відображає творчі устремління Щипківського-новеліста. Текст починається із такої звичної і простої ситуації — селянка чекає прильоту бузька, але через копання рискалем городу прогледіла птаха. Якщо розібратися, то чогось надзвичайного тут нема. Але опис читаємо з непідробним інтересом і насамперед тому, що автор є уважним до кожної деталі. А ще вміє цікаво передати їх, часто-густо використовуючи маловживані слова. До речі, є вони і в «Лелечій сазі». Вже на самому початку твору можна надибати на свідчення: «не вметили», «Шовбок». Не маємо наміру пояснювати значення кожного такого слова, бо все стає зрозумілим із контексту новели. Це — з одного боку. А з іншого? Чомусь переконані, що маловживані слова не причарували б до себе, якби автор орга-нічно не вписав їх у свій стиль. Ще більше думається про таке, коли у цьому ж творі натрапляємо на «прало», «камінник».

І на цьому тлі, зрозуміло, не виглядає занадто вигадливою думка про органічний сплав спостережливої оповідності, аналітичної публіцистичності та психологізму. Гадаємо, що наголос на цьому не є випадковим. Бо у багатьох випадках сучасна мала проза характеризується очевидним превалюванням одного із названих способів. І, мабуть, має рацію уже згадуваний Петро Сорока, коли проводить паралель із письмом Василя Захарченка.

Наголосимо ще на одному моменті. Нині багато балакаємо про необхідність того, аби мистецтво (і мала проза зокрема) були більш уважними до висвітлення проблем національної ідентичності українського народу, упослідженого в роки більшовицької сваволі. І не бачимо нічого поганого у тому, що окремі прозаїки кличуть на поміч публіцистичність, хоча вона іноді зіграє злий жарт з літератором, помітно понижуючи звучання твору. Геннадій Щипківський є іншим. Ні, це не означає, що його не хвилює ця тема. Вона живе у ньому. Але про це він не говорить прямим текстом, а, володіючи неперебутнім даром цікавого оповідача, доносить до читачів істини через своє розуміння психологізму, що додає творам своєрідного шарму. Саме це ми помітили у новелах «Відплата», «Тернова хустка». По-своєму причаровує до творів той факт, що прозаїк зачепив у них теми, котрих ще рідко торкається наша проза.

Скажімо, у першому йдеться про долю молодого західняка, якого під кінець минулої війни насильно мобілізували до Червоної армії. Але на фронт не відправили, а змусили конвоювати в’язнів у якомусь сибірському таборі. А ще йому огидно збрехали, що мама померла. Хоч вона у той час уже відбувала незаслужене покарання за допомогу українським повстанцям. І стається так, що рідні випадково зустрічаються в дуже трагічній ситуації. Конвоїра змушують стріляти в жінку-зечку, котра здійснила спробу втечі. Коли жертва впала від влучного пострілу, він першим підбіг до неї і з жахом для себе упізнав у ній неньку. Й тоді знову підняв карабін, вистреливши в лейтенанта, котрий зраділо всміхався: «Тепер хохол повністю наш?» Цікавий поворот сюжету, правда? Зрозуміло, що можна говорити про якусь неприродність ситуації, знаючи тодішню доскіпливість особістів до західняків. Але не хочеться, бо написаному віриш через органічність у словесному зображенні непростої ситуації. Хочемо того чи ні, а хіба це не може бути похвалою письменницької справжності?

Тепер мовимо декілька слів про «Тернову хустку». У перших абзацах йдеться про те, як мама Дарка піклується про юну доньку Софійку, котра мала стати лікаркою. Та в долю дівчини несподівано ввірвалася війна. Вона опинилася на тимчасово окупованій німцями території і супроти власної волі стала медсестрою в пересувному німецькому шпиталі. Там вона закохалася в австріяка Еріха, який був хірургом: завагітніла від нього. Але через сімейні обставини не змогла податися на Захід із коханим. Пізніше народився у неї син Павло. Вона таки стала лікаркою (допомогло те, що органи взнали: Еріх зробив операцію важкопораненому партизанському командирові). Користуючись нагодою, їде із сином у Київ, де в універмазі купує тернову хустку («таку ж, як у головихи»). І в ЦУМі випадково зустрічає Еріха. Після війни він розшукував її, писав листи, але йому повідомляли, що адресатка вибула. Коротка розмова під час зустрічі. Як зримо і стисло виписує її письменник! Що буде далі? По-різному думається. Та гадаємо, що це не має особливого значення. Головне, як нам здається, полягає в тому, що літераторові вдалося так логічно вибудувати сюжет, що розмислам віриш органічно.

Щоправда, у новелі є момент, який можна потрактувати неоднозначно. Інколи здається, що автор багато уваги приділив тому, що дівчину спочатку нарекли Сталіною. Але… як нам здається, є ще й інша точка зору. Письменник вдалим мазком показав, що люди в якийсь момент не те що повірили у систему, а підпорядкувалися їй, аби не мати зайвих клопотів. І мимоволі думаємо, що владі на це було начхати. Двоякість думання. Не будемо приховувати, що є щось від цього. Гра підтекстів? Можливо, це є визначальною рисою Щипківського-новеліста?

Та вабить не тільки це. Коли читаємо сучасну українську малу прозу, то нерідко стикаємося з тим, що деякі автори досить довго своїми текстами підводять до суті справи. А Геннадій Щипківський не розпливається «мислією по дереву». «Христя Черезколіно, по вуличному — Оката, на Петра розміняла свій сьомий десяток, але кволість до неї не підступилася: себе обходить і порає півгектара городу» (новела «Оката»). В селі без прізвиська ніяк не обійтися (новела «Качули»). Знаєте, такому підходові до суті справи більше довіряєш, ніж розлогій велемовності, через густий ліс якої важко продертися до очевидного.

На нашу думку, є ще декілька моментів, повз які неможливо пройти. Бодай коротко згадаємо про них. Впадає у вічі, що герої багатьох новел діють в екстремальних ситуаціях, котрі показують їхній характер. І як добре, що письменникові вдалося показати органічність та неординарність. Тут причаровує і вміння літератора навіть в описах най-драматичніших ситуацій відмовлятися від словесної гри, за котрою так зримо видніється якийсь невиправданий потяг до сюрреалізму. Тут радше можна говорити про нахил до класичної традиції в малій прозі. Саме це приходить до розмислів, коли читаємо новели «Наруга», «Залізний чай», «Подарунок», «Флюгер».

Важко однозначно сказати, яким буде майбутній новелістичний доробок письменника. Тільки він це знає. Але лишень в одному «Коралі» переконують: мала проза Геннадія Щипківського і далі рухатиметься облюбованим руслом, поглиблюючи його, що не може не тішити.

Олег ВАСИЛИШИН,
кандидат філологічних наук.
Ігор ФАРИНА,
член НСПУ.

м. Кременець — м. Шумськ на Тернопільщині.