Син повернувся...

— Будь здоров, козаче! — подумки схвильовано звернувся до вічного дерева. Бо й батько, і дід, і прадід розповідали про нього як про тутешній оберіг. Ні революції, ні війни, ані буревії із зимовими віхолами не здатні були скорити його. Стояв посеред поля, майже торкаючись хмар у дощову погоду, ніколи й нічим не захищений. (Та й не потребував він захисту.) Невідомо ким і коли посаджений, як символ буття. Здавалося, життя триватиме доти, доки буятиме він над цим смарагдовим полем.

Була перша половина жовтня. Рідкісні благодатні дні, коли природа дарувала людині свої останні розкоші, перед тим, як надовго заснути білим зимовим сном. Відцвітав петрів батіг, зрідка біліли зірочки деревію, гіркувато пахло полином. Сашко зняв берці й занурив ноги в прохолодну вологу траву. Все тіло його почало наливатися тремтливим збудженням, силою рідної землі.

— От я і вдома, — радо подумав хлопець. — І дуб дзвенить мені назустріч бронзовими латами, ніби старий воїн. Пізнав мене, брате? І молоденька озимина голочками тягнеться до осінньої сині. І сонце вже не палить, а ніжно гріє. Спокій і тиша. Здається, вона огорнула всю земну кулю. Немає ненависті, воєн, не ллється кров людська. Гармонія...

Якби ж то!.. Лишень трохи більше місяця минуло, як товариші по зброї, рятуючи йому життя й ризикуючи своїм, витягли його, непритомного, з руїн пекельного бою у Мар’їнці, що на околиці Донецька. Бій почався на світанку. Сили були нерівними: наші воїни, виконуючи умови Мінських домовленостей, відвели важке озброєння і мали право лише на пасивний спротив, користуючись легким, оборонним. Бандюки ж сунули й сунули на захисників Мар’їнки своє важке смертоносне залізяччя, намагаючись заволодіти нею (а отже — й усім Донецьком) і далі прокласти шлях на Куракове, розширити захоплені території, загарбати весь Донбас.

Великої шани заслуговують воїни, що боронили рідну землю, по суті, своїм звитяжним духом. Багато було важкопоранених. І їх, майже всіх, вдалося врятувати. «Афганець» — уже немолодий чоловік, що пройшов Афганістан, рятував тут хлопців майже самотужки. Вантажив їх на стареньку машину, яка бряжчала й скреготала, вивозив під кулями та осколками на трасу, а там — до кураківського шпиталю. (Сили були настільки нерівними, що він намагався не відривати побратимів від бою й справлявся сам). Спецмашин не було, медсестер чи медбратів — теж (що вже й казати про лікарів, які могли б на місці надати пораненим кваліфіковану допомогу). Так і зостався дехто із наших героїв лежати там навічно...

На східній околиці містечка стояв напівзруйнований шпиталь ветеранів минулої війни. Бійці, що закріпилися в ньому (близько чотирьох десятків), якраз і не пропустили ворога до Мар’їнки. Покинули своє укріплення, виснажені й зранені, лишень під кінець дня, коли, нарешті, на підмогу підійшла артилерія. Четверо, що зосталися із сорока (троє рядових та старший лейтенант — командир взводу), востаннє обійшли залишки свого укриття, зібрали зброю, яка залишилася від убитих та поранених, і відійшли до іншого укріплення. Бандюків було відбито й відкинуто на старі позиції.

З часом російські блогери на своїх сторінках викладуть інформацію про те, що захисники «больнички» не пропустили «ополченцев» до Мар’їнки. А старші командири наші не знайшли слів бодай для усної подяки тим небагатьом живим, що вистояли попри все.

Про все це Сашко довідався, перебуваючи в дніпропетровському шпиталі, де йому лікарі рятували ногу. Хлопці з Мар’їнки дзвонили, розповідали про подробиці бою, про втрати, розпитували про здоров’я. Тепер уже кревні його брати. «Щось у нашій країні не туди пішло, — з гіркою усмішкою подумав він. — Раз так дешево цінується людське життя і людська відданість». Сум огорнув його душу, та він спромігся подолати тоскне почуття: краса ж бо яка навкруги. А насолоджуватися нею доведеться недовго. Десь через два тижні повернеться до друзів. Так вирішив остаточно.

...Жовтневе сонце яскраво сяйнуло по верховіттю велетня й повільно покотилося до лісу ген за полями. Час іти до мами й сестрички. Вони, бідні, донесхочу настраждалися, чекаючи від нього вісточки.

Сашко йшов вулицею рідного села, минав знайомі хати, вітався з односельцями, жадібно вдихаючи звичні запахи малої батьківщини. А ноги самі несли до домівки. Ось і батьківська хата, і тин, трохи похилений, і двір, порослий кучерявим споришем. Рипнула під його нетерплячими руками хвіртка, потім — сінешні двері. А далі: «Здрастуйте, матінко, — майже прошепотіли пересохлі від хвилювання вуста. — От я й повернувся».

Мати як стояла коло столу, готуючи вечерю, так й опустилася на лавку — безсило. По темному від довгих страждань її обличчю покотилися сльози радості й жури. Син обережно обійняв матір, поцілував уже немолоді тремтячі руки. А вона ніжно гладила кожну складочку його запорошеного одягу, журно заглядала своїй дитині в очі і, як заворожена, шепотіла: «Живий, живий... Нікуди більше не відпущу. Несила...»

У цей час грюкнули двері. У сіни вихором влетіла біла, синьоока радісна хмарка — Леся. Сестричка.

— А я йду вулицею, а мені кажуть: Сашко приїхав, Сашко приїхав...

А я як побіжу. Й от уже тут... Шурочко, братику! Яка радість!

Дівчина сміялася й плакала, за-хлинаючись почуттями. Сині очі сонячно горіли. Слова потоком лилися з її уст. І, раптом замовкнувши напівслові, ніби спіткнувшись, припала до братового плеча й, як перед цим мама, відчайдушно видихнула: «Братику! Ми тебе більше нікуди не відпустимо. Несила...»

Гострою блискавкою прорізала мозок хлопця несподівана думка (як раптове прозріння). Аж холодний піт на чолі виступив: «Господи! На який біль ми інколи наражаємо своїх рідних, не завжди про це й задумуючись. Бо ж нема страшнішої муки, ніж відчуття власного безсилля — неможливості врятувати найріднішу людину, яка щомиті перебуває у страшній небезпеці. А вони постійно живуть у цьому жаху — чеканні найстрашнішого. І що ж його рідні мали пережити протягом місяця, коли він мовчав?!»

Сашко тихенько посадив маму й сестричку на лавці. Сів проти них, гарячими очима вдивляючись у рідні обличчя. А мозок буравчиком свердлила тривожна думка: як же сказати їм, що приїхав лише на два тижні, що не повернутися до бойових друзів не дозволить совість, що не ганьбитиме він мамину сиву голову і свою честь?..

Першою відчула тривожне напруження мати:

— Лесю, дитинко! Що ж ми сіли? Треба Сашкові з дороги вмитися. Та й вечеря вже готова. Збігай, доню, до дядька Миколи й тітки Марії. Запроси на вечерю. Нехай розділимо з добрими людьми нашу велику радість.

Поки Сашко вмивався, мати накрила стіл святковою скатертиною, поставила прості домашні страви, за якими син так скучив. Ніби оновленого свіжою рідною водою, посадила мати сина як хазяїна на чолі столу. Навпроти нього, на стіні — портрет батька, що виростив доброго сина, та не дочекався...

Ось і сусіди з Лесею. Поріг переступає дядько Микола — місцевий фермер-хлібороб. Ще не старий (років за 50). Широкоплечий, з обвітреним обличчям, стриманими рухами. Він знімає кашкета, вітає сім’ю, ручкається із Сашком. «З поверненням, господарю! — каже із щирою посмішкою. — Ось і нашого полку прибуло. Буде кому хліб вирощувати». Сашко, вітаючи сусіда, на останні слова промовчав.

Підійшла тітка Марія, невеличка пухкенька жіночка: «Насте! Яка радість у тебе! Ніби сонце в хаті на покутті засяяло. І ти посвітлішала. А то все плачеш. Боляче дивитися на тебе».

Мати знітилася, а по лицю сина промайнула тінь.

«Ну, вітаю, Шуро! — повернулася до юнака й обійняла. — То ти, гадаю, назавжди, бо ж, бачу, й нога в тебе дуже нездорова».

І Сашко раптом рішуче як з моста у воду: «Відпустка у мене, тітко Маріє, на два тижні...»

У хаті запанувала тиша. В матері нервово сіпнулася губа, та вона промовчала, покірно опустивши очі. Тихенько зойкнула Леся, пориваючись щось сказати, але мама зупинила її легким доторком руки. Намагаючись поправити настрій за столом, Сашко з матір’ю якось поспіхом й одночасно почали пригощати сусідів. Але ті вже зрозуміли, що радість у Настиній хаті коротка, що скоро вона має закінчитися болючим розставанням із сином і що довідалася мати про це саме зараз, з їхнім приходом.

Ніби на сонечко набігла хмарка. Обличчя присутніх стали заклопотаними. І хоч усі намагалися вдавати безтурботність, та це було нелегко. Тоді дядько Микола тихо й твердо порушив цю непевність: «Знаєте, дорогі мої, що я вам скажу: у нас є Батьківщина, і якщо «старший брат» зазіхнув на її незалежність, маємо її захистити. Нехай я зараз, можливо, кажу незвичні для хлібороба, пафосні слова, бо звикли ми відвіку мовчки землю орати та хліб вирощувати. Так-от, зараз маємо свою матір рятувати. Тебе, Насте, і тебе, Лесю, й інших, таких, як ви. Он скільки їх по всій Україні чекають та плачуть. І я піду, як призвуть, а хтось інший мою ниву оратиме. Бо не можна допустити, щоб «раша» до древ-нього Києва брудною лапою дотягнулася, щоб онуки наші, не дай, Боже, невольниками стали. І така вже жіноча доля і Господня воля — чекати й плакати, а може, не плакати, а молитися й мужньо чекати. Та свою жіночу ніжність і терпіння переливати в чоловічі душі. Вони ж їх на відстані відчувають і стають сильнішими. Повірте. Це каже вам чоловік».

Сашко вдячний був сусідові за такі розумні, вчасно сказані слова. Вони дали відповідь відразу на безліч питань, які йому могли поставити мама з Лесею. А зараз його жінки ніби заспокоїлися чи зуміли собою опанувати. В хаті впала напруга. Перейшли на інші теми. Тихо поговорили про сільські справи, про майбутній врожай, про реформи, що десь забарилися. Про те, що люди у великій скруті. Тяжко працюють — тим і годуються. Найстрашніше, що починають втрачати надію на кращі часи.

Розпитувати Сашка про війну ніхто не наважувався: розуміли, що ця тема — болюча. Та він усвідомлював, що повинен, бодай кілька слів, сказати про неї, як очевидець, хоч і суб’єктивний. І він сказав просто і коротко:

— Ви читаєте газети, здебільшого дивитеся телебачення. Кількість інформації — величезна, часто за-плутаної, й розібратися в ній важко. Я ж можу розповісти про роту, серед якої живу, воюю, порівнявши її з нашим селом. Тільки з тією різницею, що тут не стріляють і не вбивають. Як і в нашому селі є такі, що, зціпивши зуби, щодня виконують свою роботу, користь від якої не тільки родині, а й країні. Так і в нас на війні: щодня бійці роблять усе від них залежне, щоб не пропустити ворога, нерідко ціною життя, полону чи каліцтва. Вони мені вже стали кревними братами. До них я не можу не повернутися. А є й такі, що краще б їх і не було, аби не ганьбили звання воїна-захисника армії, яка тільки-но зіп’ялася на ноги. І не лише серед рядових... Де ті великі стратеги й тактики, без яких ворога не подолати? Такі, що дбатимуть про країну, її захисників, а не про власну кишеню. Коли ми навчимося робити розумні висновки з історичних помилок керманичів нашого народу? Ми всі там під кулями, ви — на важкій праці, — не скоримося, не складемо рук. У цьому наша сила. Але ж і лідери наші повинні бути чесними, мудрими, рішучими, такими, на яких можна було б покластися. Ми всі у великій надії й нетерплячому чеканні. Тільки-но вони з’являться — ми переможемо.

У хаті було тихо. Всі уважно слухали Сашка. Всі були з ним згодні, бо настрої людей однакові. Адже армія — і є народ. Нинішня війна це вкотре довела.

Після трохи ще поговорили, ділячись враженнями від почутого... Нарешті сусіди заспішили (хлопцеві треба відпочити з далекої дороги). Тепло попрощалися й пішли.

І полетіли дні, наче птахи у вирій. Сашко зранку до вечора займався обійстям, яке без чоловічих рук місяцями занедбалося. Мати і Леся клопоталися коло нього. Намагалися не докучати своєю увагою, та весь час, у якому б кутку двору чи городу він не був, ловив на собі їхні ніжні й тривожні погляди. Але, на жаль, не було у нього слів, якими міг би заспокоїти їх.

Час відпустки добігав кінця. Сашко ставав менш говірким, закритішим. Мама з Лесею сумнішали. Материнське серце бухало від тривожних почуттів. Ночами сон кудись відлітав. Рятувала лише молитва.

Напередодні від’їзду Сашко прокинувся рано і, випивши теплого молока, яке йому дбайливо заздалегідь приготувала сестричка, пішов у поле попрощатися з дубом.

Село було невелике, і за двадцять хвилин, припадаючи на хвору ногу, хлопець вийшов на околицю. Боже, яка краса знову відкрилася його очам! Скільки сягав погляд, розкинулося поле малахітового оксамиту густої, як щітка, озимини.

З-за соснового лісу викочувалося червоне сонячне колесо. А серед поля непорушно стояв дуб-велетень. За два тижні, що збігли, його листя ще більше побронзовіло. Він став суворішим, готуючись до листопаду. Сашко тихо підійшов до нього, ніжно погладив шорстку кору. Дерево відгукнулося теплом, що пройняло його долоні, руки, все тіло. Дерево упізнало в ньому давнього друга. Сашко притулився до велетня щокою, всім станом, сховався у його густій кроні і, ніби марячи, згадав дитинство, юність, усе не таке вже й довге своє життя, пов’язане з дубом-чаклуном. Зараз хлопець мав від’їхати. Невідомо, на скільки. Може, й назавжди. Бо таке життя. І він подумки просив у свого прадавнього товариша захисту й помочі йому, всім рідним, кревним братам його... Просив і вірив, що обов’язково все буде добре, що народ його вистоїть, як оце безсмертне дерево у часи негоди. Негода мине. Країна її переможе.

Кілька годин побув він у полі. Повернувся ніби оновлений, чистіший душею, світліший обличчям і поглядом. Свою душевну рівновагу він приніс до рідної домівки, передав мамі й сестричці. Спокійно пообідали. Ліг спочити. А мати крадькома поглядала на сплячого сина й беззвучно молилася.

Увечері гуртом збирали Сашка в дорогу. Вирішили, що поїде він зі сходом сонця, бо всі хороші справи селяни починають із першими променями небесного світила, з добрими надіями. Вранці всі разом поснідали. Говорили мало. Уникали проникливих поглядів, важкого прощання. Нарешті син узяв свого рюкзака, поцілував мамине із сивиною волосся, а вона перехрестила його, дивлячись сухими очима прямо в душу своїй дитині, переливаючи в неї свою безмежну материнську любов. Попрощалася з сином на порозі старої рідної хати. Благословила в дорогу. Сестричка пішла проводжати брата до станції на потяг.

Наталія ШАТАЛОВА.
м. Южне.

Малюнок
Лариси ДЕМ’ЯНИШИНОЇ.