Гей, літа орел...

— Я горда і рада, що мене запросили в редакцію такої поважної української газети. Думаю, що про Кирила Осьмака тут знають, тому докладно про його життєвий шлях нема потреби розповідати. Хочу подякувати пані Аліні Пляченко, завдячуючи якій я вперше мала нагоду розповісти про Кирила Осьмака в Одесі. У липні 1999 року пані Аліна запросила мене, зустріч була в Центрі української культури. Тоді показували фільм, було багато людей. Над листами та документами Кирила Осьмака я працюю з 1992-го. З кожним роком праці я читаю, переосмислюю, — і з’являється щось нове. Іноді одразу не розумієш кроку, який зробила ця людина, як він пов’язаний із загальною історією. Згодом розвидняється, стає зрозуміло.

У 2000 році редакція багатотомника «Літопис УПА» запропонувала мені надрукувати листи. На той час я мала майже всі документи, слідчі справи, студентську справу. Під час Першої світової Кирило Осьмак працював у комітеті допомоги постраждалим від війни на Південно-західному фронті. Був на Терно-пільщині, в Скалаті, Збаражі, Гримайлові, завідувачем продовольчого загону. Туди він пішов студентом Московського сільськогосподарського інституту. За один семестр навчання треба було платити 50 рублів. Це були дуже великі гроші. Батьки не могли йому допомагати, тож мусив заробляти сам. Він очолив цей комітет, бо барон Федір Штайнґель (громадсько-полі-тичний і культурний діяч Російської імперії, а згодом — Української Держави, дипломат) вважав, що позаяк воєнні дії проходять на теренах України, то ці комітети повинні очолювати українці. Був, напевно, такий клич, і туди багато пішло студентів, там навіть працювала одна із сестер Леніна. Зар-плата завідувача продзагоном була 75 рублів, він працював і мав чим платити за навчання. Один історик, який згодом трагічно загинув, підказав мені, що в Державному архіві в Києві є фонди цього комітету Південно-західного фронту. Мені дали ці фонди, дуже цікаво їх читати. Протоколи всіляких засідань, фінансовий звіт Кирила Осьмака про те, як він будував пекарню в Збаражі. Наприклад, скільки коштували борошно, мішки, цегла, камінь, паливо. Це 1916 рік. Мені як інженерові, яка складала кошториси, це було цікаво.

Через чотири роки праці, 2004-го, мені зі Львова передали готовий, 41-й, том «Літопису УПА». Тримаючи його в руках, я була невимовно рада та горда. Не скажу, що працювати було складно. Я ходила до СБУ в Києві і переписувала протоколи. Цікавило те, що стосувалося біографії Кирила Осьмака, його кроків. Сама дивуюся, що мені вистачило розуміння обов’язково за-значати сторінку й том справи, бо без цього потім було б дуже тяжко в роботі. Богу дякувати, що в нас на роботі був комп’ютер і мій керівник Георгій Борисович Фукс, дозволяв мені на ньому працювати з листами. Якщо ви буваєте в Києві і знаєте міст Метро, Московський міст (вантовий), Південний міст, то Георгій Фукс — головний інженер проектів цих мостів, це дуже видатний інженер. Так-от, він дозволяв мені працювати на комп’ютері і ввечері, й у вихідні.

2004 рік був для нас усіх важливий — Помаранчева революція і не тільки. Ще у 2002-у я почала листування з нашим МЗС щодо перепоховання праху Кирила Осьмака у Києві. Він помер у Владимирській тюрмі, там був і похований. У 1994 році ми з чоловіком знайшли могилу Кирила Осьмака. Я розповіла про це Василеві Куку — командирові УПА. Він сказав: «Треба буде перепоховати». Але це не так легко. Минуло аж 10 років, у жовтні були готові всі документи, з якими потрібно було їхати до Росії, до Владимира. Через тиждень після початку Помаранчевої революції ми поїхали у Владимир, оформляли документи, щоб дозволили ексгумацію. Ексгумація відбулася 1 грудня 2004 року. Спочатку я мала намір фотографувати цей процес чи знімати на відео, але в мене був такий стан, що я і не думала про це. Було велике хвилювання і напруження. Знала ніби розумом, що це саме там, але все одно була тривога. Ми знайшли те, що шукали. Домовилися з головою Товариства репресованих і політ-в’язнів Євгеном Пронюком, що як у нас все вийде, я йому телефоную і він у Києві починає клопотати, щоб відвели місце для поховання. Це якраз було найбільшим каменем спотикання. Ми привезли прах до Києва, й 11 грудня відбулося перепоховання.

2004-й був надзвичайно хвилюючий, надзвичайно насичений і в долі України, і в моїй долі. Літературний редактор 41-го тому «Літопису УПА» Олена Созонівна Лук’янчук запропонувала мені підготувати окрему книжку листів. Працювати було надзвичайно цікаво. Батькові листи дуже багатопланові...

У 1954 році я вперше була у Каневі на могилі Тараса Шевченка. Про це написала у листі батькові. Він мені відповів: «Я радий, що ти була на могилі Шевченка, дивилася звідти на лівий берег Дніпра… Вперше я був на могилі Шевченка 1911 року. Це була спеціальна подорож за чарівних обставин. І вражіння і переживання від цієї подорожі збереглися в мене на все життя». 1911-й був роком 50-ліття смерті Шевченка. Але що це була за спеціальна подорож? Два роки тому я пішла в Інститут рукописів Національної бібліотеки імені Вернадського. Там є газета «Рада». Я почала шукати і знайшла оголошення, що Київський клуб уряджує поїздку в Канів на могилу Шевченка у 50-річчя його смерті. Дуже цікава стаття Вадима Щербаківського «50-річчя могили Шевченка». Величезна стаття у двох числах «Ради» про те, як взагалі з’явилася могила Шевченка в Каневі, саме на Чернечій горі. Як відбувалася ексгумація в Петербурзі, як везли Петербургом труну, вкриту китайкою, як процесію зустрічали в Орлі гімназисти. Думали, де в Києві поховати — чи на Щекавиці, чи на Видубичах? Начальство вирішило, що в Києві непотрібно, і тоді згадали «Дніпро і кручі» й поїхали до Канева. В Каневі також було кілька варі-антів. На найвищу гору було дуже складно піднятися, тоді вибрали меншу — Чернечу. У віз з труною впряглися дівчата, бо Шевченко помер неодруженим. Терновський дав 1000 рублів на чавунний хрест, київський підприємець Термен (автор п’ятьох фонтанів у столиці) за ці гроші зробив хрест, а потім безкоштовно вилив чавунну огорожу... Ось так, досліджуючи батькову згадку про його відвідини Канева у 1911 році, я підняла цілий пласт інформації про увічнення пам’яті Кобзаря...

Презентація книги «Кирило Осьмак: автопортрет у листах на тлі Владімирського централу» в Києві відбулася 14 лютого 2014 року, а 18 лютого почалися страшні події...

Коли я опрацьовувала ці листи, то вони сформувалися в мене у таку цілість. Це листи до мами, до мене, до його молодшої сестри Галини, до прийомної дочки Валентини. Різні листи, щомісячні листи — і це шість років. Але вони якось чимось так невловимо об’єднані... Я горда цією книжкою. Горда тим, як вона виглядає. Вона дорога, але достойна людини, якій вона присвячена. А я її присвятила 70-річчю створення Української Головної Визвольної Ради (УГВР) — підпільного парламенту і підпільного уряду воюючої України. У виданні цієї книги мені допомогли фундація «Будучність» і фонд ім. Семена та Ольги Біди (Канада) та Середовище УГВР в Америці.

Пані Наталю, у будь яких листах йдеться про особисте. Чи робили ви якісь купюри? Поцікавилися в авторки.

— Так, робила. Того, що стосувалося якихось другорядних речей, наприклад переписка про ліки тощо. Але серйозних купюр не було.

Один із лідерів спілки читачів «ЧН» Микола Коваль поділився своїми враженнями від презентованого видання:

— Спочатку я собі подумав: листи — то й листи. Але коли ознайомився ближче, з’ясувалося, що то скарб для допитливого історика. Хоча там усе процензуровано, все перевірено. Коли читаєш, як батько пише, щоб вислали одежу, бо нема в чому ходити. І нехай це будуть речі другої чи третьої носки. Тобто, маємо уявлення, що то була за тюрма. Багато цікавого, що між рядками. Та найбільше вразило те, що Емма Бабчук (відома радіожурналістка) назвала педагогічною поемою. Це справжнє батьківське виховання з такої трагічної відста-ні. Виховання, яке не завадило б отримати і людям, які сьогодні мають батьків.

Як ілюстрацію такої оцінки відомий одеський педагог Ганна Рудик зачитала присутнім на зустрічі кілька уривків із цих листів:

«Кохана доню, впродовж життя я читав «Кобзаря» багато раз, це найбільша книга нашої нації, що її створив велетень духу української нації Тарас Шевченко. Я був би щасливий, коли б я мав змогу разом з тобою читати ту велику книгу. Шевченко завжди кличе до боротьби за правду». Або з іншого листа: «Мене цікавить, чи маєш ти змогу читати класиків української літератури? То є підстава для досконалого ви-вчення українського побуту, психології нації та правдивого знання мови рідного народу». Або: «Кінчати школу треба лише українську. Вважаю за конечне і надалі, щоб вища школа була також з українською викладовою мовою. Щоб у житті ти була природною, органічною часткою української народної інтеліґенції».

Чи не в кожному листі, зауважила Ганна Рудик, знаходимо справжню турботу батька про долю доньки. Коли мати хворіла, Кирило Іванович пише до Наталки: «Кохана моя, найдорожча донечко! Ти пишеш, що мама дуже нездужає. Боляче довідуватись про це, хоч я і сам хворий. Але моє життя вже спрямоване до певного швидкого кінця, який може настати раптово (про це, до речі, не в одному листі), а мама може змагатися за життя з твердою вірою жити і жити. Мама може допомогти тобі вибитися на твердий шлях. Але одночасно з маминою допомогою тобі особливо слід дбати про допомогу самій мамі. Лікарську допомогу мамі ти зможеш налагодити швидше і певніше, ніж мама сама. Не забувай цього і дбай про це. Турботу про те, щоб мама була здоровою, уважай для себе особливо серйозною і від-повідальною справою і завданням». Ось така турбота про близьких.

У дуже багатьох листах людина, без вини винна, просить пробачення у доньки за те, що не бере участі у її вихованні, що дитина зростає без нього. «Це листування, — впевнена Анна Антонівна, — можна зачитувати на батьківських зборах. Чи кожен з нас знаходить сили так настановлювати дитину? А тут, на відстані, перебуваючи у такій ситуації...»

Наталя Осьмак звернула увагу на мову листування. Була вимога писати тільки російською, бо ті, хто цензурував пошту, були росіянами. «А потім, у 1956 році, раптом він мамі пише листа українською. Отже, у тюрмі з’явився цензор, який знав українську мову», — зауважила вона.

Доцент кафедри сольного співу Одеської національної музичної академії ім. А.В. Нежданової Антоніна Кулієва привітала гостей зібрання: «Присвячую пісню матері пані Наталі, бо це стосується всіх жінок, які чекали своїх чоловіків, котрих розстріляли і морально, а декого й фактично. Це народна пісня, яку співала моя мама. Бо моїх діда й бабу також ув’язнили. Діда в Тюмені розстріляли, а баба померла там з голоду. Батька за-арештували у 47 році, і він також відсидів нізащо. Звинуватили, що був «куркулем»...

У неперевершеному виконанні Антоніни Яківни прозвучала старовинна українська пісня «Ой там на горі, ой там на крутій».

І ще один музичний сюрприз. Учень пані Антоніни Хе Цзяньхой уже закінчив консерваторію, повернувся додому і працює в місті Гуанчжоу. До Одеси приїхав на захист дисертації і разом із своєю наставницею завітав на зустріч у «Чорноморці». Він виконав мелодійну китайську народну пісню, а потім героїчну українську «Гей, літа орел, гей, літа сизий».

Записав
Володимир ГЕНИК.

НА ЗНІМКУ: Наталя Осьмак зустрілася з вихованцями Одеського військово-морського ліцею.

Фото автора та Миколи КОВАЛЯ.

Від редакції: у попередньому номері газети в публікації «Історії — мить, та їй жити в віках...» була допущена прикра помилка в імені А.Я. Кулієвої. Просимо вибачення у шановної Антоніни Яківни і читачів.