Титани духу і духовні пігмеї

Однак сталося щось незрозуміле. Чоловік мовчки пройшов крізь натовп, ніби розрізав його навпіл. Мовчки поклав свій букет на гору принесених іншими. Перехрестився.

Люди продовжували стояти у німому очікуванні: ось-ось, нарешті, заговорить, озоветься до мертвих і живих зі словами тихими, але полум’яними: нам, мовляв, продовжувати їхню справу, втілювати у життя ідеї Євромайдану, Революції Гідності. Тож — єднаймося, гуртуймося в один кулак і — до перемоги!

Та чоловік як прийшов на святе місце чужим і мовчазним, так і пішов геть. Чи варто говорити, якими здивованими і враженими поглядами проводжали імениту спину всі присутні?.. І не одному тоді подумалося: у якій же якості був тут цей чоловік? Як президент? Головнокомандувач? Лідер нації?

Не сушіть собі голови, добродії. Бо прийшов на Майдан Петро Порошенко, один з найбагатших українців, олігарх, мільярдер й обраний вами ж чиновник. У них, олігархів, свої інтереси, у вас — свої. Ну, не збігаються, не стикуються вони. Ось тепер і думайте, чому не стикуються.

У когось із присутніх були більш різкі думки: може, і Петру Олексійовичу, і суспільству було б краще, якби він залишався лише у своєму звичному статусі — мільярдера й успішного бізнесмена, а не керував найбільшою у Європі країною? Ну не по Савці свитка!

Бути бізнесменом — теж достойна у суспільстві місія: створювати нові робочі місця, будувати заводи, фабрики, прокладати дороги. І не здирати по три шкіри з простого люду, а залучати до співробітництва, до благодіяння своїх колег-мільярдерів і мільйонерів. На жаль, Петро Олексійович їх жодного разу ще не зібрав. А дуже варто сказати б їм:

— Хлопці, шапку по колу, кому скільки не жаль. Скажімо — на танкову колону чи іншу новітню зброю для наших фронтовиків. Адже вони за копійчану зарплату щодня ризикують своїм життям, щоб у тому числі захищати і вас, ваші сім’ї й заводи. Я — перший свою долю!

Не здогадався — ні у колі золотих мішків, ні там, на Майдані. А людям дуже хотілося поговорити з ним і про копійчані зарплати, і про непосильні платіжки. І взагалі — чому ми найбідніша країна у Європі?

А тепер скажіть: чи далеко дострибає стриножений кінь? А він таки у путах — той же Порошенко: олігарх, бізнесмен, президент. І скрізь — обов’язки, і скрізь — зобов’язання перед кимось, а отже — пута! Потягніть такого воза! Отже —

2. Проблеми стриноженого коня

Стриножена нині і наша влада: парламент—уряд—Президент. Ми парламентсько-президентська республіка, де влада, питання внутрішнього і зовнішнього життя — це сфера діяльності й відповідальність всенародно обраних парламенту та президента. Кабмін же, як написано в Конституції, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді.

Та у нас, у країні парадоксів, — усе навпаки: той, хто за Основним Законом має тут менше прав — Президент — чомусь усі віжки захопив у свої руки. З ним за свою долю впливів бореться прем’єр. А той, хто голова усьому — парламент — чомусь безголосий, відсунутий на узбіччя і виконує усі забаганки двох перших. Вони ж чубляться між собою за ласі грошові потоки, тож зараз і політики, і суспільство не знають, як здихатися Яценюка з його нульовим рейтингом, кого обрати на його місце, як розпорядитися командою Кабміну і, взагалі, хто сьогодні кому Рабинович?

Щось не те діється у нашому спільному домі. Чи ми не такі, як треба? Чи дому краще б стояти вікнами до сонця, де більше світла і прозорості? Та для цього треба зламати не одну стіну чи перестінок. І, що не менш важливо, — вдосконалити взаємини між суб’єктами влади. Не випадково ж у народі кажуть про третього зайвого.

Зайдіть у кожну домівку — суцільні проблеми й розгубленість: як жити далі? Безгрошів’я, безробіття, безправ’я...

Вулицею ідуть з роботи двоє стомлених чоловіків. Один до іншого:

— А моя учора: «Я викупаюся під душем!» Замість того, щоб «Здрастуй, мила!», я визвірився на неї: «Тільки спробуй! А чим платитимеш за газ і воду? Не велика пані — помиєшся і в мисці!».

Другий і свій п’ятак туди ж:

— Дивимося, донька ладнається варити борщ на газовій плиті. Май совість, кажу, виглянь на двір: тепло, сухо! Постав каструлю на камінчики десь у садку і підкладай туди гілочки — восени я почистив дерева від сушняку. Чую, люди, економлячи, вже й воду сортують: мильну — для змивання у туалеті, чистішу — на город чи під дерева у садку.

3. Країна парадоксів

А до мене прибігла схвильована донька Ірина:

— Ти дивишся телевізор? Мені щойно подзвонила сусідка: наша Надя припинила сухе голодування. Президент передав їй листа і просив про це. Слава Ісусу! Вона виживе! Повернеться в Україну — Порошенко пообіцяв подвоїти зусилля на її захист.

Того дня вся наша вулиця обговорювала ту радісну звістку: дасть Бог, і Надя буде вдома! Про неї говорили з гордістю, про президента — прохолодно: можна було б уже давно, але добре, що хоч зараз.

А буквально на ранок інша звістка приголомшила всіх: ніякого листа Петро Олексійович Наді не передавав, а просив припинити голодування через її маму і сестру.

Як з’ясувалося пізніше, лист таки був, але не від президента, і то ще питання, ким і з якою метою писався.

...Всевишній дав їй це ім’я — Надія. Дуже ємне. На Заході її називають україн-ською Жанною д’Арк. Уродженець Петербурга, начуваний про неї, сказав:

— Надії нема рівних навіть серед чоловіків. Запам’ятайте мої слова: вона — майбутній президент України.

Військовий льотчик, офіцер української армії, учасник АТО, вона мала мужність кинути своїм катам слова-багнети:

— Не я у вас за ґратами! Це ви всі за путінськими ґратами! І тому у вас, у Росії, обов’язково буде свій Майдан.

І Путіна можна скрутити у баранячий ріг, якщо не боятися його, як не боюся його я!

Військовий прокурор Анатолій Матіос дав найточнішу характеристику нашій героїні: «Надія Савченко — це генералісимус української нації!»

Люди, чули? У нас, нарешті, з’явився лідер усієї нації, якого ми давно чекали. І зараз наша влада, світова спільнота мають зробити все, щоб визволити Надію з путінського полону. Це нелегке завдання. Бо навіть багато наших високопосадовців не хотіли б її повернення на Батьківщину. Таких яскравих особистостей ненавидять і прагнуть стерти з лиця землі холуї, христопродавці, временщики і духовні пігмеї. А між тим —

Гвозди бы делать из этих людей:

Крепче бы не было в мире гвоздей!

Але чи не перебільшив тут поет, чи не переборщив у своїх рядках? Слова жорстокі, цинічні, навіть блюзнірські: цвяхи з людей?! Та, за великим рахунком, це справжній гімн людській стійкості і незламності, це про Надю. І про неї писатимуть книжки, співатимуть пісні, а поети даруватимуть їй найніжніші посвяти.

І якщо у нас є такі генералісимуси — правовій, успішній Незалежній Україні — бути!

Майя ФІДЧУНОВА.

P.S. Дуже схоже, у нас грядуть до-строкові вибори, президентські, парламентські. Тож будьмо мудрими і нарешті, навчені власним гірким досвідом, проголосуймо не шлунком, а щирим українським серцем. Скиньмо пута, віддаймо перевагу парламентському правлінню без третього зайвого.

М.Ф.