Полонянка номер 83399

— Юна леді, ви добровільно приїхали на роботу?

— Ні, пане, — відповіла я, — мене змусили.

— Тоді можете повернутися назад, — пожартував він і додав, звертаючись до солдатів, які нас охороняли: — Цю дівчинку зі смішною зачіскою я теж беру до себе на роботу.

Так Лідочка Зайцева опинилася в науковій військовій лабораторії при фабриці Круппа. Жили в бараках. Поруч з радянськими полоненими працювали примусові робітники з усіх країн Європи: поляки, швейцарці, чехи, французи та й німці також були. Керівники ставилися до полонених добре, хоч годували погано. Лідія Тимофіївна згадує, що всім примусовим робітникам, окрім радянських, допомагали харчами товариства Червоного Хреста з їх країн.

— Ми любили Сталіна, вірили в нього, але нам було боляче: чому іншим народам допомагають, а нас залишили напризволяще? — цього колишня полонянка не може пробачити «вождю всіх народів» і досі.

Дівчину поставили працювати шліфувальницею. Робота була важкою, як на тонкі дитячі руки, вона не встигала за верстатом, постійно боялася покалічитися, бо була голодна і слабка. Згодом на її прохання перевели працювати на токарний верстат, там було трохи легше.

У примусових робітників був вихідний, під час якого можна було вийти в місто, погуляти. Це дало можливість нашій полонянці стати учасницею підпілля. Керівником групи, до якої входили 37 хлопців та троє дівчат, був німець, Карл Зельц, розповідає Лідія Тимофіївна.

— У неділю я вирушала з дорученням нібито в місто, а насправді йшла до лісу, де були австрійські партизани. Була зв’язковою. Ми сподівалися на прихід Червоної армії, але чекати склавши руки не могли, тож своїми діями старалися наблизити цей день. Провалилося наше підпілля через нерозділене кохання. Одна з працівниць, Фріда, була закохана в нашого хлопця, який не звертав на неї уваги. Від злості вона видала усіх підпільників, і нас заарештували. Тож всі ми опинилися у Німеччині, в таборі Равенсбрюк. Разом з нами до концтабору потрапила й Фріда, і подруги по табору час від часу били її за зраду.

Равенсбрюк у перекладі з німецької — «воронячий міст». Це був один із най-страшніших таборів рейху. Тут тримали жінок-полонянок фашистського режиму з усієї Європи. І хоча до звільнення залишалося недовго, Лідії довелося звідати тут чимало горя. Вона досі пам’ятає свій номер — 83399. За підпільну діяльність її присудили до страти, але оскільки «навантаження» на крематорії було великим, довелося чекати.

— Нас будили о п’ятій ранку, — розповідає вона, — і виганяли «на прогулянку». На сніданок давали червону воду — відвар з буряка. Працювати можна було за власним бажанням, але ми з подругами не ходили на роботу, бойкотували. Разом з нами у таборі була дружина німецького комуніста Ернста Тельмана — Роза Тельман. Вона опікувалася мною, бо я була дуже схожою з її донькою. Роза всіма силами допомагала мені уникнути смерті.

Коли у Равенсбрюці почалася епідемія, багатьох бранців перевезли в Нойштадт-Глеве — філіал концтабору, де не було крематорію. Це вже був час, коли німці почали розбігатись, і їм було не до полонених.

Напередодні звільнення полонених уже не годували. Лідія й досі, хоча минуло понад 70 років, пам’ятає день визволення:

— Ми лежали у блоці напівмертві від голоду. Зранку старша чергова по блоку вийшла на свіже повітря і повернулася зі звісткою: дівчата, там стоїть танк. Ми виповзли, бо ходити не могли. Справді, у табір увійшли американці. Це було 2 травня 1945 року. Через кілька годин нас разом з усіма документами передали радянським військовим.

Капітан КДБ, який розглядав справу Лідії Зайцевої, не вірив своїм очам: адже за підпільну діяльність її мали повісити. Просто не встигли.

Приреченій на смертну кару через повішання у 20 років, сьогодні Лідії Тимофіївні вже за 91. Її нинішнє життя не виходить за межі невеличкої квартирки. Її оточують фотографії коханих і рідних: батьків, чоловіка, дітей. На жаль, такі поважні роки доводиться проживати самотньо. Син помер, донька живе далеко. Її відвідує онука, родичі та знайомі, соціальна працівниця. Найбільше Лідії Тимофіївні бракує живого спілкування, походів у кіно, театри, на концерти, прогулянок у парку. Та ходити вона може лише з допомогою милиць, на яких, м’яко кажучи, не надто зручно спускатися з п’ятого поверху «хрущовки» без ліфту.

— Понад усе я мрію знову потрапити на свою дачу в Чорноморці, подивитися на море, на дерева та квіти, — ділиться Лідія Тимофіївна. — Адже мені там, на лоні природи, так затишно...

Останнім часом Лідію Тимофіївну відвідують волонтери громадської організації

«ІТ-бабусі», які охоче спілкуються з такою цікавою людиною. Адже її життєвій стійкості можна лише позаздрити і багато чому навчитися. Лідія Тимофіївна пише вірші про своє життя і з задоволенням читає їх своїм гостям. Мріє видати збірку, щоб поділитися своєю творчістю з людьми.

Ольга ФІЛІППОВА.

Публікація підготовлена у рамках програми «Місце зустрічі — діалог», що реалізується за підтримки фонду «Пам’ять. Відповідальність.Майбутнє» і відображає лише точку зору автора.

О.Ф.